Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

Взяв пішов блукать по світу молодик

І паливсь огнем розлуки цілий рік;

Добре пікся і варився — та й вернувсь!..

Знов під двері до коханої поткнувсь.

Тихо грюкнув — та й од страху аж закляк,

Хоч давно усе обдумав, що і як.

Чує голос: «Хто там проситься сюди?»

Каже: «Любко!.. Під дверима — тільки ж «ти». —

«Якщо ти єсть тільки я, то входь-но «я»!

Двом же «я» тісна була б хатинонька моя.

Пхати в голку пару ниток — се чудно.

Ми ж пролізем, ми не двоє, ми — одно».

«Давнішими часами, якби я був зустрів таку поезію, я був би сказав собі, що парубчук — то я, а любка — сім’я Шмідтів, — подумав Лаговський. — Отже ж тепер у мене нема ніякої охоти розуміти цю поезію інакше, як містично. Любка — то він, всеєдиний».

Професор гортнув Джалаледдіна далі. Заманячив вірш: «Джемаді будем». Слово «джемаді» значить «кам’яний», «мінеральний»... Лаговському чогось пригадавсь раптом Володимир з його надто драстичною картиною про «фосфоричний дощ», з якого пішли на світ усі людці. І Лаговський сів та й переробив Джалаледцінів вірш на такий спосіб:

ОД ПОРОШИНКИ — ДО БОГА

Був колись час, що не був я душею:

Дрібкою фосфору був під землею.

Сипався, терся я геть по світах,

Та й опинився у батька в кістках.

Він мене вилляв: з любовним течінням —