Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

Правду кажучи, професорові ніколи не було дуже далеко од аскетичного життя: проста, вбога обстанова, проста бідна їжа, непоказний одяг, брак честолюбивості — це давно ввійшло було в його плоть і кров. Через те Єфремові проповіді, доки вони говорили проти рабства перед розкошами сьогосвітніми, були для професора мало цікаві; та він їх навіть попросту проминав, як не новину для себе, бо в цій царині його дух і так не був рабом. Гнітило його зовсім інакше рабство, йому треба було вбити тільки свій сердечний рабський біль, отой біль, що поставав з нудьги за сім’єю Шмідтів. Досі ніякими своїми логічними і навіть найлогічнішими міркуваннями визволитися з того болю ще не можна було — так чи не дасть рецепта й чисто практичної поради святий Єфрем Сірін?

І Лаговський знайшов тую емпіричну пораду, якої бажав. Радикальний рецепт був один: голод.

«Добровільний голод хоч і коли — то не завадить, — вичитував собі Лаговський з писань св. Єфрема. — Лікарів поспитайтеся — то й ті вам скажуть, що переповнений живіт є джерело всіх хороб. Поголодувати, з’їсти менше, ніж хотілося б, — це навіть для гігієни добре. А вже ж коли впаде духовна неміч, з ображеного самолюбства, чи з амбіції, чи з тілесних страстей (або з безталанної приязні! — додавав собі в дужках Лаговський pro domo sua1) — то треба зовсім покинути їсти: всякі страсті знищує голод».

Оця грубо матеріалістична порада найбільше заполонила фантазію Лаговського і зробилася для нього найлюбішим одкровенням. Всякі релігійні поривання Єфрема Сіріна, всякі зітхання за Богом — усе після того одійшло для читача на другорядний план. Зцілющою водою одтоді кропила душу Лаговському тільки ота матеріалістична, емпірична порада: голод.

Він зачав морити себе голодом, не їв, не пив, доки ставало сили, щоб терпіти. Як підходила південна пора і час для снідання — розвивалися шлункові соки, і живіт аж кричав їсти. Професор терпів. Далі соки ніби розпливалися десь по тілу, в організмі на чверть години почувався ніби легесенький пароксизм холодної пропасниці, а далі вже не хотілося їсти — аж доки не надходила пора обідняя. Тоді знов одбувався в організмі той самий болючий фізіологічний процес голодного страждання — і знов після того живіт утихомирювавсь. Іноді, щоб завдати собі більшої муки, професор з’їдав трохи солі — і після того мучив себе непиттям.

Як голод чи жадоба дуже сильно давалися взнаки, то професор дещо брав з’їдав чи випивав чаю, та небагато, щоб мук од голода не розганяти-таки. І серед тої ненастанної боротьби з фізичними муками од не'їдіння він зовсім добре відчував, що душевні болі розвіюються, нема охоти про них думати. На диво йому, і фізичне здоров’я його не руйнувалося з такого режиму, а ще ніби й ліпшало, міцнішало. Душевна свіжість, втішне визволення од в’їдливих спогадів родили з собою й тілесну свіжість.

XI

За тиждень такого аскетично голодного, але відрадісного життя одкривсь нарешті перед професором ще й той, інший елемент Єфремових писань, якого він досі й не цінував гаразд і наче навіть не завважав його досі: елемент чисто релігійний, екстатичний. Захотілося не тільки мати вільний дух і вільне серце, але й розмовляти з божеством; захотілося летіти душею до нього, захотілося з’єднатися з ним...

І Єфремові писання дуже ставали в пригоді професорові: одтоді ніколи ніяка поезія так багацько не говорила до серця йому, як екстатичні Єфремові молитви та його небесна лірика...

Перечитавши Єфрема Сіріна та інших аскетів Сходу християнського, Лаговський взявся за індійських аскетів буддійських, за перських дервішів-суфіїв. Перські писання він читав у перекладах німецьких та англійських. Ці, з їхнім чистим монотеїзмом чи, краще сказати, пантеїзмом, припали йому до душі найбільше; і, дивлячись на мудрі, закручені східні букви паралельного перського тексту, Лаговський радніший був прочитати суфіїв в оригіналі. Він довідавсь од філологів, що перська мова дуже легка, напрочуд легка і... заходивсь її вчити.

Перебігло отак три місяці, і Лаговський почував себе врівноваженим. Іноді він підходив до фотографічної групи, де був сфотографований укупі із Шмідтами, і довго-довго приглядався до неї і згадував кожного з колишніх приятелів, аж доки його обгортав меланхолійний сум. Але то вже був очевидний знак, що душа його була вільна од справжнього страждання, бо хто дійсно страждає, той пильно тікатиме од усякої згадки, а не стане сам собі її викликати...

Якось він, подивившись на групу, розгорнув суфійського поета Джалаледціна Румійського XIII століття та й натрапив на таку містичну поезію:

Раз навідався до любки парубчук.

Підійшов під двері милої: «Стук-стук»!

Чує голос він: «А хто там?» — Каже: «Я». —

«А, се ти?! То вся любов твоя — брехня!

Геть од мене, недоспілий ти, сирий!..

Підпечись в огні розлуки — та й доспій!

Аж розлука, може, виучить тебе:

В ній пізнаєш і мене ти, і себе».