Розділ «ЗА СВЯТИМ ЄФРЕМОМ СІРІНИМ»

— Ти знаєш!.. Ти знаєш його минуле?! Хто тобі поручиться, що він чисто все не брехав тобі про себе?.. Хто поручиться, що він не затаював своїх давніх авантур, та й то, може, далеко гірших?! Та от навіть оцю саму літню історію — адже він її од тебе затаїв!

— Він нас дуже любив, — тихо проказав наймолодший брат Костянтин, — йому сором було про це нам казати... Для нас він перестав бути інтересним, ми до нього прохолонули, тільки ж він і тоді нас таки любив і стидавсь перед нами каятися.

— Любив! — перекривив Володимир. Далі, хвилину помовчавши, він звільна одбив:

— А чи знаєте, мамо? Навіть і оте його «любіння», оте його прихилля до моїх братів — щось воно дуже для мене не певне... З душком, з ароматцем...

— З яким?

— А пам’ятаєте, мамо, Гейневі слова про графа фон Пля-тена: «Я б і не бажав, щоб він мене любив, а надто коли він стоїть позаду мене...» Знов же — з братів моїх дуже гарні хлопчики, нівроку... І в своїй записці до вас він признавався, що ходити йому до нас «негігієнічно»..

— Ну, це вже ти плетеш чорзна-що! — завважила невдо-волена генеральша. Та в душі її щось на дні таки зісталося. Звісно, як мовляв той Бомарше: Calomniez, calomniez, il en restera toujours quelque chose. — «Клевещіть, клевещіть — завсіди якийсь слід з того залишиться».

— І поганий же, розпутний у тебе язик! — суворо обрізав старшого брата Аполлон. — «Дуже гарні хлопчики, нівроку». Згадай, що з тобою він панькався й цілувався, мабуть, чи не більше, як з нами. А ходи стань коло дзеркала та придивися, то й сам побачиш, чи й з тебе «дуже гарний хлопчик, нівроку»!..

Володимир, сильно негарний на обличчя, злісно подививсь на вродливого Аполлона та цим разом змовчав, нічого вже не сказав. Він бачив, що оця його інсинуація впала не на сприятливий ґрунт і не пустить заживка.

— Він поет, — вступився наймолодший Костянтин, що й сам був поетом, — і поетичністю пояснюється увесь його темперамент, усе його поводіння. Це — темперамент артистичний, що виявляє свої почування своєрідними способами, часто ірраціональними.

— Гм!.. Поет!.. — буркнув ніби до себе під ніс Володимир. — Коли кожен віршомаз уже є поет, то кожен кіт, що напаскудить у фортеп’ян, є піаніст!..

Ніхто йому не хотів одповідати.

— Але чого-чого, тільки серця в нього мало,— вплутався старий генерал, що досі здебільша був мовчав.— Щоб узяти та й отак раптом, з холодною байдужною душею перервати відносини з нами!.. Скільки ж він щирості й сердечності зазнав од нас! І йому, бачимо, ані трохи не жалко розлучитися з нами!.. Неначе, бува, ти зустрівсь і розбалакавсь у вагоні з чужими подорожніми людьми, а далі — ти собі, не прощаючись, виходиш із вагона і забуваєш за них, а вони ідуть собі далі і не питаються навіть, як ти звешся... Егоїст із нього... їй-богу, егоїст!..

Тоді сім’я заходилася згадувати чимало таких пригод із життя Лаговського, звідки ставало ясно, що він повинен бути для сім’ї Шмідтів дуже вдячний. А він покинув їх з таким легким серцем!.. І навіть офіціально візитового знакомства вести вже не хоче!.. Чим далі йшла розмова на цю тему, тим більше всі Шмідти впевнювали себе, що з професора дуже невдячна й егоїстична натура...

— І справді: як він любить балакати про себе, про свої настрої й думки, — задумливо проказав середній брат Аполлон, якого в сім’ї вважали за архіоб’єктивну, архібезсторон-ню людину. — Звісне діло, ми, було, характеризуємо це, як «ліризм»... Ну, а як вдумаєшся гаразд, то й скажеш, що це звичайнісінький егоїзм... Щоправда, чимало можна йому й простити, бо не треба ж забувати, що це людина недужа, істерик. А втім, якось моє серце прохололо до нього.

— А може б, ви, Аполлоне з Костянтином, навідалися-таки до нього? — спитала генеральша, якій завжди прикрі були «історії». — Може б, він зазирнув іноді до нас, провітрився б трохи на часину...

— Ні, не варто! — сухо сказав Аполлон. — Нам нема ані часу, ані охоти поратися коло слабих. Схоче прийти сам — ну, нехай приходить: не виженемо, ввічливо приймемо, побалакаємо — коли можна буде з ним балакати по-людському. А робити заходи, щоб його силоміццю притягти до нас, — ні, я того не хочу!.. Та й важко було останніми часами мати з ним діло: нудота, нудота, зелена нудота!..

— Це звичайна історія всіх поетів, письменників, артистів і всяких інших «видатних» людей, — заговорив Костянтин, що був сам поетом і через те хотів зараз бути безпощадно об’єктивним. — Всі оті «знаменитості» цікаві бувають тільки в своїх писаннях, бо в них вони концентрують те, що в них справді єсть найкращого, найцікавішого. А в звичайних, щоденних відносинах вони здебільша незабаром стають для нас мало інтересні... ба навіть менш інтересні, ніж прості, пересічні люди, котрі не артисти, й не письменники, і не «знаменитості». Я б зважився сказати й більше: прості, «незнаменит!» людці видихаються в своїх розмовах не так швидко, як «знаменитості»...

Ще побалакали трохи про Лаговського, потім покинули.

Другого дня вже й не згадували про нього.