Розділ «Частина III»

– Я люблю тебе, Єво Марванова. – Його голос знову зробився співучим.

Він обняв її, й вона всміхнулася крізь сльози.

– Вибач мені, – шепотіла вона. – Вибач. Ти мене любиш, а більшого мені знати й не треба. Решта не важливо. Ти не зобов’язаний розповідати мені про маму. Чи про пістолет…

Вона відчула, як його тіло застигло в її обіймах, і прошепотіла в саме вухо:

– Я бачила пістолет, але я не хочу нічого знати. Нічого, чуєш?

Він обережно вивільнився з її рук:

– Я втомився, Єво, але виходу немає. Тепер уже немає.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти маєш дізнатися, хто я.

– Але я знаю, хто ти, коханий.

– Ти не знаєш, чим я займаюся.

– Я не знаю, чи треба мені це знати.

– Треба. – Він узяв у неї коробку і вийняв звідти ланцюжок. – Я займаюся ось цим. – Промінь уранішнього сонця крізь кухонне вікно потрапив на діамант у формі зірки, і камінь грайливо підморгнув. – І цим. – Він дістав із кишені піджака той самий пістолет. Але тепер ствол був довший – через чорну металеву шишку, нагвинчену на дуло.

Єва Марванова не так багато знала про зброю, але знала, що це глушник. По-англійськи він влучно називається «silencer».[16]

Харрі прокинувся від телефонного дзвінка. У роті немов був кляп. Він поскріб піднебіння сухим, немов черствий хліб, язиком. Електронний годинник на нічному столику показував десяту годину сімнадцять хвилин. У голові промайнули обривки якихось образів, спогадів. Він вийшов у вітальню. Телефон дзеленчав уже вшосте.

Він підняв трубку:

– Харрі. Говоріть.

– Я хотіла попросити вибачення. – Цей голос він завжди з трепетом чекав почути у слухавці.

– Ракель?

– Це твоя робота, – вела вона далі. – За це мені не можна на тебе злитися. Я просто втомилась.