Розділ «Частина III»

Олауг пильно подивилася на Іну й похитала головою.

– Вони поїхали в травні сорок п’ятого. А я дізналася, що вагітна, тільки в липні. – Вона поплескала по ковдрі долонею. – Тобі, мила, напевно, набридли мої давні історії. Краще про тебе поговоримо. Що в тебе за кавалер?

– Гарна людина.

У Іни був той самий мрійливий вираз обличчя, з яким вона слухала розповіді Олауг про Ернста Швабе – її першого й останнього коханця.

– Він мені дещо подарував. – Іна відімкнула шухляду письмового столу й дістала маленький згорток, перев’язаний золотою стрічкою. – Але не дозволив одкривати до наших заручин.

Олауг усміхнулась і погладила Іну по щоці. Гарна вона дівчина!

– Він тобі подобається?

– Він не такий, як усі. Він… старомодний. Йому не хочеться, щоб ми квапилися з… ну, ви знаєте.

Олауг кивнула:

– Спочатку потрібно переконатися, що це чоловік твого життя, а вже потім – усе інше.

– Я знаю, – відповіла Іна, – але це так нелегко – переконатися. Він щойно був тут, і, перш ніж він пішов, я сказала йому, що мені потрібен час подумати, а він сказав, що розуміє, адже я ще така молода.

Олауг хотіла запитати, чи не було з ним собаки, але стрималася: запитань було і так уже досить. Востаннє провівши рукою по ковдрі, вона підвелася:

– Ну, моя хороша, піду знову ставити чайник.

Це прийшло, як одкровення. Не дивне, просто – одкровення.

Усі вже півгодини як розійшлися. Харрі закінчив читання допиту двох співмешканок – сусідок Лісбет Барлі, вимкнув настільну лампу й деякий час вдивлявся в темряву кабінету. І раптом – бац! Чи тому, що він вимкнув світло, наче перед сном, чи тому, що на секунду перестав думати, але перед очима в нього ніби виникла чітка фотографія.

Зайшовши в кабінет, де зберігалися ключі від приміщень, в яких були скоєні злочини, він вибрав потрібний і поїхав на Софієсгате, звідки з ліхтариком пройшовся до Уллеволсвейєн. Наближалася північ. Пральня на першому поверсі була зачинена, а в магазині надгробків і пам’ятників самотній вогник висвічував побажання: «Спочивай з миром».

Харрі пройшов у квартиру Камілли Луен і замкнув двері зсередини.

Ні меблів, ні інших предметів зі спальні не прибирали, але через дзвінке відлуння кроків здавалося, ніби після смерті власниці квартира стала дивно порожньою, якою раніше не була. В той же час Харрі здавалося, що він не сам. Не те щоб він був занадто релігійним, але в душу вірив. Бо щоразу, коли він бачив труп, у нього виникало дивне почуття, ніби тіло не лише зазнало якихось фізіологічних змін, але позбулося чогось важливого. Тіла були схожі на висмоктаних павуками мух. Не було найістотнішого: того світла, ілюзорного сяйва, яке виходить від давно згаслих зірок. Тіло ставало бездушним. Відсутність душі й примушувала Харрі вірити в її існування.

Місячного світла, що падало крізь вікно в стелі, вистачало, і Харрі, не чіпаючи вимикача, пройшов у спальню, де ввімкнув ліхтарик і направив його на балку поряд із ліжком. У нього перехопило подих: там виявилося зовсім не серце поверх трикутника, як він подумав спочатку.

Харрі сів на ліжко і обмацав зображення. Судячи з усього, лінії були вирізані нещодавно. Вірніше, ламана лінія, пентаграма.