Розділ «Частина II»

Ракель.

Він намагався не думати, але пізно.

Її тіло.

Ракель.

Харрі відчув збудження. Він заплющив очі, і йому здалося, ніби її рука сонним, випадковим рухом лягла йому на живіт. І лежала там, не збираючись зникати. Харрі відчув вухом її губи, тепле дихання… Її стегна, які рухалися при найлегшому його дотику. Маленькі м’які груди з чутливими сосками, які ставали твердими від його дихання. Її тіло, яке збуджує його і відкривається йому. Клубок у горлі ріс – наче хотілося плакати.

До квартири увійшли. Харрі здригнувся, сів на ліжку, розпрямив покривало, встав і, відійшовши до дзеркала, потер обличчя долонями.

Віллі наполіг на тому, щоб супроводжувати кінолога: подивитися, чи не візьме Іван слід.

Вони вийшли на Саннергате. Беззвучно від’їхав із зупинки червоний автобус. Із заднього вікна на Харрі дивилася маленька дівчинка, її кругле личко ставало все меншим і меншим, поки нарешті не зникло разом із автобусом у напрямі Рудельокка.

Вони пройшли до магазину «Ківі» і назад, але собака ні на що не реагував.

– Це не означає, що вашої дружини тут не було, – звернувся до Віллі Іван. – На міській вулиці, де повно транспорту й пішоходів, запах людини міг і загубитися.

Харрі подивився навкруги. Йому здавалося, що за ним спостерігають, але на вулиці нікого не було, а вікна будинків відбивали тільки чорне небо та сонце. П’яне марення.

– Гаразд, – сказав Харрі. – Більшого ми поки що зробити не можемо.

Віллі дивився на нього з тим самим відчаєм.

– Усе добре, – запевнив його Харрі.

Віллі відповів без усякої інтонації, неначе диктував метеозведення:

– Ні. Все погано.

– Фу! Іване, до мене! – крикнув кінолог, натягуючи повідець.

Собака сунув ніс під переднє крило припаркованого на тротуарі «гольфа».

Харрі поплескав Віллі по плечу, прагнучи не зустрічатися з ним поглядом, і мовив завчені фрази:

– Усі чергові машини повідомили. Якщо до півночі вона не з’явиться, ми відправимо пошукову групу. Добре?