Розділ «Частина п’ята»

– Це її сукня, – відповів Харрі, – та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.

Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.

– Ходімо, – кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. – Залишайся тут. Зателефонуй криміналістам, скажи, що їм прибуло робітки.

– А ти куди?

– На танці, – відрубав Харрі.

Усі троє вийшли на сходи, і в квартирі запанувала мертва тиша. За кілька секунд Скарре почув, як завівся автомобіль та рвонув уперед, пробуксовуючи колесами по асфальту.

Вулицею лунали завивання поліцейської сирени. Харрі сидів на пасажирському кріслі й відчував, як у кишені вібрує телефон. Із дзеркала заднього виду звисали дві крихітні дамочки у бікіні і наче танцювали під люте тривожне виття, а поліцейська машина, виляючи, обганяючи інші автомобілі, летіла третім кільцем.

«Будь ласка, – молився він подумки, – будь ласка, Ракель, тримайся».

Харрі поглянув на металевих танцюристок, що метлялися під дзеркалом, і подумав, що він точнісінько як вони: безвільно танцює під чужу дуду. Він перетворився на такого собі комічного паяцика: завжди на два кроки позаду, завжди вламується у двері надто пізно, і публіка зустрічає його реготом.

І тут Харрі вибухнув.

– Дідько! Дідько! – прогарчав він і люто жбурнув телефон у переднє скло.

Той зіслизнув з панелі і впав поруч із дверцятами. Водій у дзеркало перезирнувся з другим поліцейським.

– Вирубай сирену, – наказав Харрі.

Стало тихо.

І тут Харрі почув звук, що йшов знизу.

Він підняв телефон.

– Алло! – крикнув він у слухавку. – Алло! Ракель! Ти вдома?

– Ну, звісно. Ти ж за номером бачиш, я телефоную з міського, – почув він її голос. М’який, смішливий.

– А Олег удома?

– Так, – відповіла вона. – Сидить ось тут, на кухні, вечеряє. Ми чекаємо на Матіаса. А що сталося, Харрі?