Розділ «Частина четверта»

Бйорн Гольм повернув ключ у замку запалення і запитав:

– Ну і що там таке?

– Поїхали до «Плази». Катрина Братт уже телефонувала до Інституту судової медицини і запитувала про результати встановлення батьківства.

– І що, вже готово? – запитав Бйорн Гольм і додав газу, повертаючи на Скьоус-плас.

– Вони спершу роблять тести з точністю дев’яносто п’ять відсотків, а решта часу йде на те, щоб довести ступінь точності до дев’яноста дев’яти.

– Ну і що?

– Дев’яносто п’ять відсотків, – що батьком близнючок Оттерсен та Юнаса Беккера є Арве Стьоп.

– Стиць-тидиць!

– Мені здається, Катрина подумала так само, як і ти, і поїхала до Арве Стьопа.

Харрі зателефонував до управління, викликав підмогу, а старенький мотор ревів вулицями Грюнерльокка. Тільки тоді, коли вони проїхали станцію швидкої допомоги біля Акера та випірнули під вогні Стургата, пічка нарешті видала прямо в обличчя струмінь розжареного повітря.

Одін Наккен з газети «Верденс ганг» мерз на тротуарі поруч із центром та кляв світ, людство й особливо свою роботу. З дверей все тягнулися останні гості вечірки «Ліберала», а ті, котрі йдуть останніми, завжди найцікавіші – про них кричатимуть заголовки протягом кількох наступних днів. Але наближався дедлайн, і за п’ять хвилин йому треба буде пройти кількасот метрів до Акерсгата. Він сяде у своєму кабінеті і напише заяву редакторові, що не бажає більше стояти, наче якийсь недолугий шмаркач, притуливши ніс до скла та дивлячись на вечірку з вулиці, сподіваючись, що почує ненароком, хто з ким танцював, хто кого облив шампанським, хто кого клеїв. Напише, що він звільняється!

Він спіймав, звісно, кілька пліток, надто неймовірних, щоб це було правдою, але друкувати їх вони не зможуть. Існують певні рамки, неписані правила. І їх журналісти його покоління намагалися свято дотримуватися.

Наккен поглянув довкола. Тупцялися неподалік ще кілька журналюг та фотографів. А може, у них, як і в нього, був пізній термін подачі до друку матеріалів.

І тут до нього на величезній швидкості підлетів «вольво-амазон», круто завернув до тротуару й загальмував. З пасажирського місця вискочила людина, яку Одін Наккен відразу впізнав. Він кивнув фотографам, всі зірвалися гуртом за поліцейським. А той уже був у дверях.

– Харрі Холе, – віддихуючись, прохрипів Наккен, нагнавши його. – Що тут робить поліція?

Поліцейський зиркнув на нього почервонілими очима:

– Іду на вечірку, Наккене. Де вони, чорт забирай, її проводять?

– У залі Соні Хені. Але там уже і так, боюся, забагато народу.

– Гм. Ти бачив Арве Стьопа?

– Стьоп рано пішов додому. А можна запитати, що тобі від нього потрібно?