Розділ «Частина четверта»

– Оце так! – захопився він. – Маска поросяти!

– Роби, що я сказала. – І в її очах знову з’явився дивовижний золотий спалах.

– Mais oui, madame.

Арве Стьоп надягнув маску. Вона закривала його обличчя повністю, пахла гумою, а в прорізі він насилу розрізняв силует гості.

– А я хочу, щоб ти… – почав він, прислухаючись до свого глухого, напруженого голосу, але продовжити не встиг, бо несподівано відчув різкий біль у лівому вусі.

– Замовкни! – крикнула Катрина.

До нього не відразу дійшло, що вона його вдарила. Він знав, що йому краще стриматися, інакше він зіпсує всю її гру, але не міг і зареготав – це виглядало дуже кумедно: поросяча маска, вушка, п’ятачок… Наступний удар припав на живіт – страшної сили. Стьоп зігнувся навпіл, застогнав і впав з ліжка. В очах потемніло, він марно намагався вдихнути ротом повітря, але під маскою зробити це було непросто. Тут він відчув, що вона заламала йому руки за спину. Стьоп нарешті ковтнув повітря, мозок отримав потрібну кількість кисню, і тоді на нього обрушився біль. А ще лють. Клята нахаба! Він спробував вивільнитися та схопити її, але відчув, що не може поворушити руками: у шкіру зап’ястків врізалося щось гостре. Наручники? Збоченка!

Катрина смикнула наручники, щоб він сів.

– Бачиш, що це? – почув він її шепіт.

Маска перекосилася на обличчі, тепер він узагалі нічого не бачив.

– Мені й дивитися не треба, – відповів він. – Я за запахом знаю, що це твоя киця.

Удар у скроню оглушив його, а коли він знову почув музику, то зрозумів, що все ще сидить на ліжку. Щось упиралося йому в щоку.

– Ідіотка! Чим ти вдарила? – заволав Стьоп. – У мене ж кров тече, суко!

– А ось чим.

Арве Стьоп відчув, що до розбитого носа та губ ткнулося щось тверде.

– Нюхай! – наказала вона. – Правда, чудово пахне? Сталь, рушничне мастило. «Сміт-Вессон». Пахне!..Ні з чим не сплутаєш. Порох пахне ще краще, але його ти вже не встигнеш понюхати.

Це просто такі забави, заспокоював себе Арве Стьоп, жорстокі рольові ігри. Але в її голосі і в усій ситуації було щось загрозливе, і вперше за довгі роки – такі довгі, що він знову наче опинився в дитинстві, бо відтоді він нічого подібного не відчував, – Стьоп зрозумів, що йому страшно.

– Ти впевнений, що не варто заводити моторчик? – запитав Бйорн Гольм, кутаючись щільніше у шкіряну куртку. – В «амазона», знаєш, пічка – просто блаженство.

Харрі хитнув головою й подивився на годинник. О пів на другу. Вони просиділи в машині Бйорна Гольма під вікнами квартири Катрини вже півтори години. Їх оточувала синювато-чорна ніч, вулиці давно спорожніли.

– Коли була нова, у неї був колір «каліфорнійський білий», – бубонів Бйорн Гольм своє, – номер сорок два за стандартом «Вольво», але той власник покрив чорним лаком. Воно, може, і добре для машини, та і всього-на-всього триста шістдесят п’ять крон на рік. По кроні в день, виходить…