Розділ «Частина друга»

– Але ж ви розумієте?

– Авжеж ні! Ви при своєму розумі? Це ж чистий хаос. Але я надаю перевагу тому хаосу перед цим.

– Яким?

Беккер зітхнув:

– Ми, тобто наше покоління, стали менеджерами та секретарями наших дітей. І Бірта – більше за інших. Усі ці дні народження друзів, позакласні заняття та футбольні тренування… Їх стільки, що я божеволію. Вчора мені зателефонували з якоїсь клініки, бо Юнас пропустив прийом у лікаря. Ввечері у нього тренування з футболу, до того ж я не знаю де. А він, як і всі нинішні діти, мабуть, і не знає, як автобусом їздити!

– У Юнаса проблеми зі здоров’ям? – запитав Харрі і дістав блокнот, у якому ніколи нічого не писав, але вигляд якого справляв підбадьорливу дію на свідків.

– Нічого особливого, – Беккер роздратовано махнув рукою. – Наскільки я розумію, ви прийшли з іншого приводу?

– Так, – відповів Харрі. – Я хотів би знати, що ви робили вчора після обіду й до самого вечора.

– Що?

– Це моя робота, Беккере.

– Це має якийсь стосунок до… до… – Беккер кивнув у бік сьогоднішньої газети, що лежала на нерівному стосі паперів.

– Нам поки що нічого не відомо. Будь ласка, відповідайте на моє запитання.

– Скажіть, ви мене підозрюєте?

Харрі промовчав і тільки подивився на годинник.

Беккер голосно простогнав:

– Ой облиште! Я справді хочу допомогти. Вчора я весь вечір сидів тут, працював над статтею, яку сподіваюсь незабаром опублікувати.

– Хтось із колег зможе це підтвердити?

– Знаєте, чому норвезькі слідчі посідають у світовій науці місце маргіналів? Бо їхнє самозамилування значно перевищує їхні знання. Я був, як зазвичай, сам-самісінький.

– А Юнас?

– Він приготував собі попоїсти і сидів перед телевізором, коли я прийшов.