Розділ «МРІЯ ВЕДЕ В КОСМОС»

Однак створити таку конструкцію складно через малу теплопровідність газу. Можливо, всередину газу доведеться впорскувати невеликими порціями радіоактивні елементи, що безперестанку його підігріватимуть.

Є й ще один вихід із становища. Можна використати як інертне тіло відносно легкоплавкі метали чи ті, що добре випаровуються. Вони витікатимуть з меншою швидкістю, ніж газ, але через велику теплопровідність краще вберуть тепло реактора.

Побудувати атомну ракету далеко важче, ніж атомну електростанцію чи атомний криголам. Щоб запустити ракету вагою кількасот тонн на Місяць, треба створити реактор потужністю в мільйони кіловат. Проте немає нічого неймовірного в тому, що надалі буде створено куди потужніші реактори.

Можна використати енергію атома в ракетному двигуні і в такий спосіб «утворити тягу за рахунок викидання частинок, що утворюються під час радіоактивного розпаду. Такий двигун складався б із двох ізольованих платівок. Одну виготовлено із здатного розщеплюватись матеріалу, наприклад із радіоактивного ізотопу торію, другу «з берилію, що вбирає частинки, які несподівано вилетіли в той бік, де розташована апаратура. Можливо, такі двигуни з’являться в недалекому майбутньому. їх використають для утримання супутника на заданій орбіті.

Пропонують ще по-іншому використати атомну енергію: встановити на ракеті атомну електростанцію і утвореним струмом підтримувати вольтову дугу. В її полум’ї можна нагріти газ і примусити плазму, що утворюється, витікати через сопло. Якщо плазму оточити змінним магнітним полем, то швидкість витікання зросте і двигун дасть більшу тягу.

Але вольтова дуга дуже незручна через вигорання електродів. Тому висувають ідею іншого електроракетного двигуна. Пара цезію потрапляє на розжарену вольфрамову платівку і іонізується. Рух іонів прискорюється за допомогою електростатичного поля сітки, що стоїть на їхньому шляху до сопла. Щоб із ракети не витікав струмінь заряджених частинок, іони на виході «обстрілюються» електронами і знову стають нейтральними.

Можна утворювати два сорти іонів «позитивні іони лужних металів і негативні іони хлору, брому чи йоду. Тоді струмінь, що витікає, не матиме електричного заряду.

Частинки можуть набути розгону ще в прискорювачах, енергію для роботи яких дасть атомна чи сонячна електростанція. Створено такі прискорювачі, в котрих виникають частинки дуже високих енергій. Можна сподіватись, що побудова компактних прискорювачів для ракет стане реальністю.

В одному з проектів іонного двигуна для міжпланетних кораблів пропонується спрямувати іонізовані електронним бомбардуванням частинки газу в лінійний прискорювач. Проходячи послідовно через ряд кільцевих електродів, що живляться струмом високої напруги, вони набувають необхідної швидкості. Передбачено спеціальний пристрій для видалення електронів, що утворюються при іонізації газу.

Оскільки в практично вільному від тяжіння світовому просторі для руху ракет потрібна мала тяга, то невелика буде й витрата робочої речовини. За тривалої роботи двигуна і за сталого прискорення корабель зможе розвинути велику швидкість. Ракету з таким двигуном можна змонтувати на позаземній станції, за межами атмосфери.

Іонні установки правитимуть за основу автоматичних зондів, які посилатимуть до планет нашої та інших зоряних систем.

Для руху ракет у безповітряному просторі, можливо, вдасться використати і світловий тиск. Для такого двигуна знадобиться не лише велика, а й легка поверхня, на яку падатимуть сонячні промені. Ракету з «сонячним вітрилом» запропоновано дуже давно, ще на світанку космонавтики.

Сонячне вітрило дасть малу тягу, проте в міжпланетному просторі, далеко від великих небесних тіл, її вистачить для руху корабля. Якщо пощастить зменшувати І збільшувати площу «вітрила», обертаючи його, а також поєднувати дію світлового тиску з тяжінням планети, то виникне можливість керувати польотом корабля, гальмувати його.

Звичайно, для великого корабля з людьми такий двигун непридатний. Та маленький автоматичний розвідник Із сонячним вітрилом міг би здійснити мандрівку до сусідніх планет і повернутись назад. Інженери підрахували, що «космічний парусник» вагою десять кілограмів приблизно за рік здійснив би переліт Земля-Венера-Земля.

Сонячні промені можна замінити на промінь лазера. Тоді ми зможемо «навертати на путь істинний» супутники, які збочили з орбіт, організуємо «міжпланетний пором» «ракети, що рухаються за допомогою променя, доставлятимуть вантажі на позаземні станції. Однак це поки що лише ідея. Чи пощастить втілити її в життя, сказати сьогодні важко. Адже промінь лазера перетворює на пару найтугоплавкіші речовини.

Нині космічні кораблі, як і літаки, мають максимально обтічні форми. Це тому, що сучасна ракета на першому етапі свого польоту повинна розвивати велике прискорення «інакше вона не набуде потрібної швидкості. А перший етап «це щільні шари земної атмосфери.

Проте в майбутньому, коли з’являться потужні двигуни і стануть зайві величезні запаси пального, космічний корабель зможе набирати швидкість поступово, і космонавтам не загрожуватимуть великі перевантаження. Відпаде потреба в багатоступеневих ракетах та їхніх обтічних формах. Тоді найліпшою формою корабля теж буде куля.

Все далі в космос линуть ракетні кораблі, збільшується їхня вага і розміри. І виходить так, що збудувати корабель у кілька разів дешевше, ніж обладнати для нього монтажну і стартову установки. Тому зарубіжні інженери пропонують перенести ракетодроми з суходолу в океан.

З цією метою ракети будуватимуть на березі і спускатимуть на воду по стапелях, наче судна. їх відбуксирують у відкритий океан, з’єднають два ступені, заправлять пальним і занурять у воду. Тут ракетний корабель втратить значну частину своєї ваги, і його легше буде втримати у вертикальному положенні.

Стартуватиме він з-під води. Морські перевезення ракет коштуватимуть у десятки разів дешевше, ніж сухопутні.