Розділ «МРІЯ ВЕДЕ В КОСМОС»

Всередині водневого баку другого ступеня є колона, в якій містяться механізми керування та пристрої для обслуговування екіпажу підчас перебування на орбіті. Вона сполучена з носовою капсулою й ізольована від рідкого водню. Люки колони щільно зачинені. Для надійнішої герметизації ззовні до них приварено тонкі покришки.

Під час виходу на орбіту екіпаж станції, який складається з чотирьох чоловік, перебуває в носовому конусі. Потім за допомогою дистанційного керування з водневого бака випускають залишки газу. Ракета кілька разів обертається, щоб бак прогрівся та щоб швидше вийшов газ.

Після цього один з космонавтів у скафандрі переходить до захищеного від радіації приміщення і, відкривши клапан, продуває бак азотом, щоб у ньому зовсім не лишилося водню. Відтак розкриває покришку на люкові центральної колони і герметизує днище заливанням чи приварюванням. Впускаючи знову азот, він перевіряє герметичність і наповнює бак повітрям, що трохи збагачене киснем.

Тепер екіпаж може перейти в бак.

З приміщення, захищеного від радіації, переносять припаси. Відкривають усі люки центральної колони, обладнують приміщення для житла, включають вентиляцію. Розгортають щити сонячних батарей, і станція дістає необхідний струм.

Після цього починається підготовка до наукових спостережень. Один із членів екіпажу знову одягає скафандр і, прикріпившись тросом до станції, виходить назовні, щоб установити телескопи, іонізаційні камери, антени, лічильники заряджених частинок високих енергій. На станції буде лічильно-обчислювальний пристрій та апаратура керування для збереження орієнтації самої станції і телескопів, телевізори та радіообладнання для зв’язку з Землею.

Транспортна ракета буде змінювати екіпаж щомісяця, а також постачати станції все необхідне. Якщо трапиться аварія, люди зможуть повернутися на Землю в капсулі, яка має ракетний двигун і парашут. Завжди напохваті висітимуть скафандри.

Згідно встановленого розпорядку один член екіпажу спить, один провадить спостереження, двоє спочивають чи господарюють. Серед останніх «черговий у скафандрі з відкритим шоломом. Якщо під час його чергування метеорит проб’є корпус станції, він негайно вживатиме заходів.

Нині вже створено понад сто проектів позаземних станцій різного призначення, в тому числі населених, і кілька тисяч їхніх варіантів. Важко поки що дати їм всебічну оцінку, хоча деякі з них були розкритиковані ще до перших польотів людини на кораблі-супутникові, цьому прообразі майбутньої станції поза Землею. Викликала сумнів, наприклад, можливість створення населеного супутника-гіганта з численним екіпажем.

Щоб доставити його частини на орбіту і скласти там, знадобилися б ракети з дуже великою вантажопідйомністю, а збереження і повторне використання ступенів коштувало б надто дорого. До того ж велетенська станція потребує дуже точної системи стабілізації.

Очевидно, ближчі до втілення в життя проекти, які передбачають монтаж із деталей конструкцій самих ракет.

Після першого польоту «Востока», на думку вчених, «настав час практичного здійснення проектів, що раніше здавались фантастичними, час створення позаземних наукових станцій-обсерваторій». Такими словами закінчувалося повідомлення про наслідки цієї орбітальної подорожі. А після успіху «Восхода-2», після першого виходу людини у відкритий космос можна з певністю сказати, що епоха освоєння довколаземного простору почалась.

Людина здатна стерпіти все, що її чекає на шляху у космос, «перевантаження, невагомість, життя в замкненому маленькому світі, незвичайне «позаземне» оточення. Вона може не лише нормально жити, але й працювати «провадити спостереження, підтримувати зв’язок, керувати кораблем. Кожний новий політ переконував у цьому.

І вже ж не один, а двоє, троє космонавтів входило до складу космічного екіпажу. Вже кораблі «наші й американські «зближались на орбіті. Вже космонавти побували у відкритому космосі. «Першим робітником космосу» був Олексій Леонов. Він проробив ті операції, які виконуватимуть усі космонавти-монтажники, покидаючи корабель. Практично доведена можливість виходу у вільний простір, можливість стикування на орбіті, а це дуже важливо для будівництва станцій.

Який із проектів позаземної станції буде здійснено першим, який саме варіант оберуть інженери, важко поки що сказати. Адже розроблено ці проекти здебільшого ще ескізно, з принципового боку, є лише приблизні обчислення, попередні начерки. Та, мабуть, проблема вже переходить у царину інженерної детальної розробки. Досягнення космонавтики останніх років значно прискорять розв’язання цієї проблеми.

Крім станцій-супутників Землі висувалась ідея створення населеного супутника Місяця. Ця ідея належить українцю Юрію Васильовичу Кондратюку «одному з піонерів космонавтики.

Із Землі злітає велика ракета і стає супутником Місяця. На ракеті розгортається сигнальна поверхня з матеріалу, що має високі відбивні властивості. її видно із земних обсерваторій. Біля цієї ракети буде створено базу для польотів по Сонячній системі.

Щоб база була стійка, масу її треба розділити на чотири частини, розмістивши їх на вершинах тетраедра[2] та з’єднавши між собою алюмінієвими фермами. Якщо тривале перебування в умовах невагомості виявиться незручним для екіпажу, житлове приміщення можна буде з’єднати за допомогою троса завдовжки кілька десятків метрів з противагою. Обертання навколо спільного центра ваги створить ефект тяжіння.

Інженери й астрономи вважають за можливе створення не лише космічних станцій-супутників Землі та Місяця, а й постійної станції на Місяці.