Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

І знову власний голос видався йому чужим, незнайомим. Він танув у мороці полярної ночі без відгомону, без луни, і ця глуха німотність викликала хворобливу дрож у всьому тілі. Аби швидше позбавитись цього бридкого почуття, взявся до діла. Рішуче попрямував до другого входу, перебрався через намет, що піднімався на балюстраді вище поручня. Двері було замкнено, але в замку стирчав ключ. Патрік увійшов до будинку. Як і в тій половині, котру він уже встиг оглянути, тут теж було дві кімнати і кухня. Проте кухня була спільною для обох квартир. Вони з'єднувались коридором. В кінці його і були ті, завалені ящиками, двері. Патрік звернув увагу, що на ящиках англійські написи. Спочатку не надав тому ніякого значення. Йому, як завжди, недоречно подумалось, що людям, які жили колись в цьому будиночку, було зручно спілкуватись, ходити в гості, сидіти за чашкою чаю в довгі полярні вечори, коли за вікном заметіль і тоскно, як зараз, виє вітер. Вечори?.. Вечори це там, у Лондоні, а тут наскрізна ніч… Вони збирались за довгим столом, спокійно говорили про свої справи, обмірковували, як їм жити, і голоси їх звучали впевнено, і завтрашній донь не здавався страшним, як тепер йому.

Патрік відчув пекуче бажання почути чий-небудь голос, зазирнути в людські очі. «Ні, людина все-таки стадна особина і самотність їй протипоказана…» Заходився уважно оглядати приміщення. Ця половина теж справляла враження спішно кинутого людьми житла, однак нібито залишеного не так давно. Кімнати мали більш обжитий вигляд. Вибиті шибки подекуди були заставлені фанерою, картоном, знову ж таки з написами англійською мовою, що сповіщали про сигарети «Кемел» і кращі у світі бобові консерви фірми «Смайлз енд компані» — необхідні для підняття бойового духу англійських солдат.

Як вони опинилися тут, у російському Баренцбурзі, ці сигарети і консерви? Патрік не встиг як слід обдумати це питання, тому що на вішалці при вході раптом побачив вінчестер і гумовий плащ військового крою. В таких ходили англійські морські офіцери. «Англійці! Тут були англійці!» В цьому він вже не мав найменшого сумніву: ось внизу на полицях шафи стоять оцинковані коробки з патронами, лежать пакети з бинтами, ватою та іншими матеріалами для перев'язки ран.

Патрік дивився на все це і не знав, що думати — англійці, його співвітчизники, в російському, розстріляному, розбомбленому селищі. Чому? Навіщо? Він сів до столу, стер рукавом з його поверхні іній, дістав з-за пазухи бекон, вийняв ножа. Галети в кишені розкришилися, змішались зі снігом, проте це аж ніяк не завадило Патріку. Повітря цього пустельного острова розпалювало апетит. Бекон встиг розігрітися лише по краях, всередині він все ще нагадував вічну мерзлоту. Помітивши, що коло печі стоїть відро, повне попелу і шлаку, хлопець почав міркувати, як би його розвести вогонь. «Треба б нагріти води, промити, продезинфікувати рану, зробити свіжу пов'язку, інакше це може скінчитися гангреною…»

Сірники лежали на видному місці, та всі зусилля добути з них вогню виявилися марними. «Гризти мерзлий бекон все одно що живитись слоновою кісткою!» — прийшов до висновку Патрік. Він рубав його ножем, пробував загнати в нього лезо і розколоти, проте лиш крихти розлітались на всі боки, а м'ясо залишалось у банці. «Надтвердий сплав м'яса і льоду! Чорт би його забрав…»

Тут згадав про вугілля, що горіло в бурті. Висипавши в ящик з-під бобових консервів попіл і шлак, взяв відро і вийшов з будинку. Про всяк випадок, швидше за звичкою, повернув у замку ключ і рушив до вугільного складу. Та добути розжареного вугілля теж, як виявилось, було нелегкою справою. Дістатись до нього можна було лише згори, а там, ніби кратер вулкану, дихала вогнем велетенська жовтогаряча пляма. Патрік розумів, що підніматися на бурт небезпечно, шкуринка може провалитись — і тоді в одну мить душа твоя відлетить на небо разом з хмаркою Диму. Це все, що в такому разі залишиться від тебе. Колись він читав про вугільні пласти Сіньцзяна. Там вони залягають біля самої поверхні землі і, буває, самі собою запалюються і горять під селянськими городами, садибами. Іде собі чоловік дорогою і раптом під ним і його возом розверзається земля і тільки дим, що вирвався з пекла сизою хмаркою, пливе над полями — то поспішає на побачення з богом душа бідного кулі.

Патрік кружляв навколо тисячотонної вугільної громади, поки не нагледів розвалини старої вагранки. Тут йому під руки потрапила довга залізна піка, якою в печі пробивають летку. Прихопивши цей інструмент, пішов на вогненне чудовище вже сміливіше. В стінці бурта, там, де сухий спресований курняк випромінював тепло, наче добре протоплена піч, Патрік заходився довбати діру. Справа виявилась не по ньому. Рана ніби враз прокинулась і боліла, смикала при кожному ударі пікою. Працюючи однією рукою, мучився довго і стомився смертельно, однак діло все ж було зроблене. Тепер у його домі буде тепло.

Нагріб піввідра розжареного до білого вугілля і, втішаючи себе думкою, що древнім предкам людини доводилось добувати вогонь ще важчим способом, рушив назад, додому. Однак тут на нього чекала несподівана зустріч. Ще коли працював біля бурта, відчував на собі чийсь пильний погляд, думав, що, як і раніше, за ним стежить пес. Проте помилився: це був велетенський білий ведмідь… Ні про що не підозрюючи, Патрік піднімався на терасу. Йшов, ступаючи у свої сліди. І от коли вже було зовсім дістався площадки верхньої тераси, раптом зустрівся з допитливими, чорними, як антрацитний, очима на фіолетовій морді ведмедя.

Якусь мить Патрік дивився в очі володаря Півночі, не маючи сили перебороти параліч оціпеніння. Потім інстинкт самозбереження штовхнув його назад. Він скотився схилом і кинувся бігти навмання, не розбираючи дороги, куди гнав жах. Не думаючи про біль у плечі, злетів на трансформаторну вишку. Тільки тут озирнувся і побачив, що ведмідь повагом спускається по його сліду. Трансформаторна площадка, на якій стояв Патрік, знаходилась невисоко, два стовпи з перекладиною мали не більше трьох метрів.

Патрік ніколи раніше не бачив білих ведмедів і не знав, чи вміють вони лазити по деревах, як, наприклад, бурі. З маминих казок він пам'ятав, що лісові ведмеді часто пробують дістатися до вуликів, які ставлять або підвішують на деревах. Це лісові, їх вабить мед. Поки Патрік кликав на допомогу всіх святих, хворобливо вигрібаючи з пам'яті скупі відомості про повадки диких звірів взагалі і білих ведмедів зокрема, володар Півночі неквапом наблизився до стовпів трансформаторної вишки, звівся на задні лапи і, спершись передніми на перекладину, з цікавістю поглянув на людину. Не маючи достойних ворогів серед мешканців свого льодового царства, цей могутній звір не боявся її, а тому виявляв лише цікавість, намагаючись дотягнутись до втікача лапою. Патрік перетворився на грудочку жаху. В цю першу мить він ще не згадав про парабелум за пазухою. Чорні антрацитний очей звіра заворожували, гіпнотизували. Ведмідь всією своєю вагою навалився на стовпи і, як здалося Патріку, міг повалити їх так, ніби то були легенькі жердини. Уже прощався з життям, коли гавкіт, дзвінкий і лютий, вивів його з оціпеніння. Розплющив очі і побачив те, чого аж ніяк не сподівався побачити. Ведмедя атакував пес. Той самий рудий з підпалинами, котрий переслідував його всюди і, як здавалось, тільки й чекав моменту, щоб розірвати, зараз нападав на його ворога. Кидався на нього ззаду і хапав за ноги, потопаючи у ведмежому хутрі з головою. Ведмідь заревів і, відштовхнувшись від стовпів так, що Патрік ледве не злетів на землю, накинувся на пса, намагаючись повернутися до нього передом. Ало той, мабуть, був таки досвідченим ведмежатником і нападав тільки ззаду, хапаючи звіра за ноги. Від болю той люто ревів і сідав на сніг, займаючи кругову оборону, намагаючись заманити противника під удар передньої лапи. Та не таким був пес, він не давав собі захоплюватись атакою. Коли ведмідь сідав, він бігав навкруг нього, заливисто гавкаючи, час від часу поглядаючи на людину, що сиділа на стовпі, з явним докором.

Патрік згадав про парабелум. Перші дві кулі не зашкодили звірові. У Патріка тремтіли руки, очі заливав холодний ядучий піт, але третя куля таки уп'ялась в шию звіра. Він грізно заревів, звівся на задні лапи і пішов на пса, як ходять у рукопашну. Довелося ще двічі натиснути на спусковий крючок пістолета і всадити дві кулі ведмедю в груди. Це змусило звіра забути про пса. Він раптом стрибнув у бік і кинувся навтіки. Собака побіг за ним. Патрік бачив, як вони скотилися на лід затоки, як ведмідь, накульгуючи і огризаючись, біг між торосами. Ось вони вже й зовсім розтанули в ночі, і тільки гавкіт, що віддалявся, підказував, де, в якому напрямку продовжувалась сутичка ведмедя з собакою. Патрік нарешті усвідомив, що небезпека минула і, шепочучи молитви, зліз з вишки. Вхопив відро, в якому ще щось жевріло, помчав до свого нового дому.

Двері за собою він зачинив на замок і на всі інші засуви й клямки, які тільки на них були. Потім привалив якимись важкими ящиками, що трапились під руку. І, лише перехрестившись і поклявшись ніколи не виходити з дому без вінчестера, який він одразу ж перевірив, пальнувши у затулену картоном шибку, трохи заспокоївся.

В плиті вугілля ніяк не бажало горіти, диміло, наповнюючи кімнату солодкуватим чадом. Прийшлось відкрити кватирку і вийняти з рами прострелену картонку, що правила замість шибки. Так він боровся з чадом, поки не здогадався, що треба витягти з димаря заслінку і прочистити піддувало, як це колись робив лакей у їхньому лондонському домі. Боже, як далеко він був зараз від нього, той любий, затишний лондонський дім! Патрік зітхнув, поставив на плиту банку з беконом і заходився досліджувати продукцію фірми «Смайлз енд компані».

Плита швидко нагрілась, над нею почали спалахувати золотаві іскринки і проглянула сизувато-рожева лисинка розпеченого чавуна. У приміщенні запахло різними зовсім несподіваними тут пахощами, які покрили навіть апетитний запах бекону, що вже шкварчав поруч з бляшанкою бобів. У комині жалібно плакав вітер, навіюючи спогади про далекий домашній затишок, розпалюючи бажання в одну мить перенестися на базу, де зараз на нього чекають мати і Вів'єн. «О, ця дурненька дівчинка! Навіщо вона їхала так далеко? Тепер, мабуть, шкодує… Зрештою, вона гарненька, навіть принадна, по-своєму. Звичайно, до знаменитої Вів'єн Лі їй далеко…» Довгі, прямо таки пшеничні коси і всипане веснянками личко, на якому, ніби два маленьких озерця, сяяли блакиттю очі — все це зараз стояло перед ним. Здавалось, простягни руку і доторкнешся. А чому воно було так, він і сам не знав. Патрік присунув стільця ближче до плити і вмить спорожнив бляшанки з беконом і бобами, потім приємно відригнув, перехрестив рота, що його ледве не роздирало позіхання, і тупо ухняпився в блакитно-рожеві язики полум'я. Воно пробивалося крізь щілини у курняку, що спікся, сплавився і нагадував вулканічну лаву. В дитинстві він годинами міг дивитися на вогонь. Це розважало його, відволікало від тривожних думок. Зараз думки плутались, відпливали кудись і довго не поверталися. Патрік схилився на край столу і провалився в сон.

Розділ сьомий

ЩОДЕННИК ГРЕГЕРІСА АЛЬВІНГА

Спав без сновидінь. Втома неначе стругом зрізала їх, і тому сон видавався миттєвим. Розбудив голос матері: «Патріку, вставай! Випий кави, потім знову спатимеш. Я приготувала тобі солоний сир з кмином. Поглянь!..» Він відчув ніжний запах шотландського сиру, розплющив очі і довго не міг зрозуміти, де він. Пахло сирістю і теплом казарми, яку давно не провітрювали.

Натоплене, відігріте приміщення віддавало законсервовані морозом пахощі. Підвівся, протер кулаком очі і все згадав.

За вікном прокидалося сонце. Його перші несміливі промені вже торкались рожевим серпанком схилів фіолетових гір, спускались все нижче, ковзали на спинах снігових наметів, а в небі що висіла мінлива, різнокольорова шаль північного сяйва. Пастельна ніжність її тонів уже не могла «обманути Патріка. Він знав, що за цією ніжністю ховається жорстокий норов Півночі.

Потягнувся зі сну, стрепенувся, покочегарив у плиті, засипав вугілля і, знайшовши велику емальовану миску, зібрався вийти з дому, щоб набрати в неї снігу. Рана в плечі боліла ніби менше, навкруг неї нестерпно свербіло, нагадуючи про те, що давно пора зробити перев'язку. До того ж треба було умитися і запастися водою для пиття. Однак миски для таких потреб було мало і він вирішив захопити з собою що й кухоль, що стояв на підвіконні. Підійшов, аби взяти його, і визирнув у вікно: біля порогу, згорнувшись бубликом, солодко спав вчорашній переслідувач і союзник, що врятував його від вірної смерті, рудий з підпалинами пес. З вигляду непоказний і зовсім не такий страшний, яким видався йому вчора. Взагалі-то до собак Патрік ставився байдуже, але згадка про нічний поєдинок рудого з ведмедем і ця зворушлива поза біля порога житла, готовність захищати людину і далі, разом з нею боротися за життя, розбудили в душі почуття вдячності до здичавілого в самотності звірюки. Розібравши барикаду під дверима, порозкривавши замки і засуви, вийшов на ґанок. Пес, почувши кроки, одійшов за будинок, проте не тікав, а позирав на Патріка з за рогу ясними, миролюбивими очима. Вдаючи, що не помічає його, Патрік зачерпнув мискою гребінь ближнього намету. Сипучий, промерзлий сніг закружляв на вітрі і, зачепивши колючим хвостом обличчя, розтанув, неначе привид. Поки Патрік розтирав захололі щоки і засипані снігом очі, пес підійшов ближче. Вираз його очей був такий, ніби він хотів сказати щось важливе, але не знаходив слів. Патрік не розумів його стурбованості. Згадалась жахлива сцена біля «бофорта», коли люті собаки накинулись на тіло бідолашного Вена і рука сама собою потяглась до парабелума. Але зараз пес не тікав, не ховався, навпаки, ліг на живіт і заскавучав, ніби вибачаючись. Потім він поповз до людини. В його винуватих очах було стільки довір'я, що Патрік розгубився. Дружелюбні наміри не викликали сумніву, проте одразу довіритись псові побоявся, однак і стріляти в повзучого з повинною рука не піднялась. Сховав пістолет і пішов у сіни за лопатою. Треба було вирубати з твердого, злежаного снігу кілька брусків. Шукав лопату, а сам непомітно, крізь щілину у дверях, подивлявся за псом, котрий тим часом, уже зовсім не страхаючись людини, підбіг до порога і, певно, думаючи, що з ним грають у піжмурки, весело і дзвінко гавкнув. Патрік посміхнувся і пішов рубати сніг. Коли вийшов з дверей і взявся до роботи, пес, уже зовсім подружньому зазираючи йому в очі, вертівся, підскакував, гавкав і взагалі поводив себе, як старий знайомий. Поведінку Патріка він, певне, сприйняв, як мовчазну згоду об'єднати зусилля, і щастя його не знало меж. В розумних очах ясніла вдячність.