Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Перепочив, з'їв галету і вирішив рушати далі. Потім, сам не знаючи чому, знову дістав книжки і довго роздивлявся прикріплені металевими кнопками фотографії Білла і Бена. На фото Біля, як і в житті, був серйозний, а Бен посміхався, через що мало нагадував того, який запам'ятався Патріку. Від цих фото якось легше стало на душі, ніби посвітлішало навкруг. Поглянув на протилежні гори, які до того були у нього за спиною, і охнув: вони були залиті чарівним світлом. Воно розмалювало їх дивовижними фарбами багрянцю і золота такої широкої гами напівтонів, що в Патріка перехопило подих. Плато, де впав «бофорт», ще лежало в густих фіолетових тінях, а далекий, тепер добре видний, льодовик вигравав переливами проміння, що запалювало на всій площині його щита яскраві зелені зблиски. Ліворуч, за скованою льодом затокою, відкривалась панорама нової низки гір. Вони були не такими високими, як ближні, а може, це тільки так здавалося. Зараз, коли Патріка поглинула ця ніколи ще не бачена краса, все навкруги бачилось нереальним, казковим, навіть фарби льодовика. Гори нагадували то бані церков, то єгипетські піраміди, то вкриті велетенською прозорою вуаллю груди мармурових статуй, що безсоромно стирчали в небі. Прямовисні боки гори, що замкнула затоку з півдня, були розписані таким витонченим орнаментом, який роблять, мабуть, лише шотландські наречені, відомі у світі неперевершені майстрині кельтської вишивки. Дивлячись на всю цю пишноту, у Патріка склалося таке враження, ніби північна природа вирішила додати йому бадьорості і тому хвалилася перед ним своєю красою. В цю неповторну мить первородна, велична її краса заспокоювала і додавала впевненості душі людини, що загубилася серед білої німотності льодового царства. Та ось… Патрік ще не встиг намилуватися, надивитися, а картина на очах почала мінятися, фарби почали тьмяніти, втрачати свіжість, бліднути, танути, з долин поповзли густі тіні, і поступово все знову потонуло у фіолеті, який з кожною хвилиною все густіші мазки накладав на окружні гори і долини. У хлопця стиснулось серце. Прагнучи побачити сонце, що ховалось за горою, він з новим завзяттям почав пробиратися між камінними брилами до «сідловини». Однак побачити сонце в ці перші короткі миттєвості полярного дня йому так і не довелося. Коли видерся на «сідло», горизонт ще світився деякий час, проте швидко і він погас. З того боку, за неширокою затокою, знову піднімались гори. Пологі, скелясті, хвилями закам'янілого моря вони котились до горизонту і пропадали за його пругом. Радісне почуття, що викликало у Патріка приплив нових сил, згасало разом з серпанком на видноколі. Він знову залишився один, віч-на-віч з полярною тьмою. Він упав у відчай. Ніч здавалась йому фіолетовим спрутом, що розпустив свої щупальці по скелястих ущелинах. Цей спрут ніби стягував з усіх боків і звалював на його голову темряву і холод. Досить одного хибного кроку, і враз ця малюсінька грудочка життя перетвориться в крихітку кристалів і залишиться тут на віки вічні, як і ці кам'яні уламки гір.

Патрік не знав, як протистояти гіпнотичній силі полярної ночі, що відбирала у людини волю і бажання противитись цій могутній стихії холоду, тьми і самотності. Ніде округ — а звідси, з «сідла», відкривався чималий обшир — він не помітив ніяких ознак життя. Скована льодом затока дихнула холодним обпікаючим вітром. Це був чистий норд.

Ще хвилину тому все навкруг було тихо, вітер на перевалі, певно, затаївся і очікував, роздумуючи, в якому напрямку вилити свою злість. Зараз він накинувся з такою силою, що Патріку довелось одвернути лице. Губи здерев'яніли, щоки стали важкими. Він одступив за камінну брилу і заходився розтирати обличчя вовняною рукавицею. Тер довго, поки у щоки не вдарило тепло, а губи стали слухняніші.

Вітер приніс дивний запах. Патрік захвилювався. На повні груди вдихнув холодне гіркувате повітря. Ще раз принюхався, намагаючись зрозуміти, чим все-таки пахне, поки не піднялася завіса пам'яті і, ніби наяву, він побачив Темзу, двопалубний пароплав, задушливий сизий дим з труби і дітей, що кашляли від того диму. Так пахне лише дим з труби. Але звідки ж тут пароплавний дим?

В цю мить Патрік відчув на собі чийсь погляд. Він здригнувся. Зібравшись з духом, повернув голову у той бік і побачив пса. Того самого, з яким не встиг розправитись біля уламків «бофорта». «Тепер ця звірюка так і буде ходити за мною слідом, поки я не звалюсь де-небудь…» Рука мимоволі потяглась до парабелума, якого він ховав за пазухою разом з банкою бекону, що поступово мала там нагрітись. Помітивши його жест, пес сховався за камінь. Патрік рішуче попрямував до каменя, але пса там уже не було. Сліди вели за другий камінь, а далі за третій… Як ця хитра тварюка примудрялась переповзати від каменя до каменя і залишатися непоміченою, Патрік зрозуміти не міг. Далі переслідувати пса не було сенсу. Показавши йому кулака і вилаявшись так, як це зробив Вілл під час сутички з Кребсом, Патрік повернувся назад.

Якийсь час стояв, не знаючи, що робити далі: повертатися до «бофорта» а чи пошукати щастя десь в іншому місці? «А коли нас будуть розшукувати? — подумав Патрік і сам запитав у себе: — Хто? Навіщо? Чому саме паш літак будуть шукати, коли щодня на базу не повертається один-два екіпажі, коли іде війна і гинуть сотні тисяч людей? Кому спаде на думку займатися якимось «бофортом», що збився з курсу? До того ж вони не знають, що ми махнули сюди, на Шпіцберген. Адже передати про це рішення шеф-пілота на базу я не встиг… А може, заради Кребса Мак-Ллойд організує пошуки? Адже він так наполягав, щоб пасажира привезли живим. Живим!.. Ні, на пошуки сподіватись нічого. Треба самому знаходити вихід!..» Зараз його більш за все інше турбував запах диму. А коли той дим не з труби пароплава, а, скажімо, з печі, у якій палять вугіллям? Адже в цьому нема нічого дивного, архіпелаг багатий на вугілля, тут у деяких місцях воно виходить прямо на поверхню землі. Ні, що не кажіть, а географію вивчати корисно. Патрік навіть посміхнувся своїм думкам. Тепер залишалось іти за вітром і поспішати, поспішати, поки він не змінив напрямку і тонка ниточка надії не урвалась знову.

Визначивши напрямок вітру, Патрік почав спускатися вниз до затоки. Спуск виявився значно складнішим від підйому. Треба було мати спритність гірського козла; тоді, стрибаючи з виступа на виступ, можна швидко спуститися, а людині, та ще й пораненій і недосвідченій в таких справах, жителю міста, яким був Патрік, це виявилось нелегкою справою. У нього в руках не було навіть палиці, щоб спертися на неї, як це роблять жителі гір або альпіністи, спускаючись крутими схилами. Він просто сідав на камінь і їхав на ньому, як на санчатах.

Коли вибрався на лід затоки, зітхнув з полегшенням: крута і небезпечна кам'яна осип залишилася позаду. Тут, внизу, і вітер не так люто кидався на нього і запах диму поміж торосами був ніби густішим. Патрік прислухався. Йому здалося, що чує гуркіт, він падав на нього згори. Підвів очі і побачив пса. Щоб збите ним каміння не діставало по ногах, пес хитрував, цибаючи схилом навкоси. Крутився і скавучав якось не зло, а ніби прохаючи захисту. Та спіймавши на собі погляд людини, заховався за торосом і вийшов з-за нього лише тоді, коли Патрік рушив далі. Весь час, поки йшов вздовж берега, тримаючи строго на північ, пес шкандибав на відстані, проте очей з нього не спускав. Так, поглядаючи один на одного, вони пройшли миль з десять, коли не більше. Попереду стирчала велетенська скеля, схожа на кимось забутий комод. Вона затуляла собою весь правий берег. Щоб зрозуміти, що там попереду, треба було обійти цей «комод». Патрік ще здалеку взяв трохи лівіше, і за якийсь час на протилежному березі затоки йому відкрилися тераси. Наче сходинки гігантської піраміди, вони піднімалися вгору і зникали, ховаючись у навислих над нею хмарах. Вище, над довгастими пасмами хмар, височів пруг плоскогір'я, порізаний ущелинами, неначе зморшками. То були вкриті сніговими шубами гори, але без вершин. Здавалося, що хтось могутній на якийсь час познімав ті вершини, залишивши тільки трапеції. Вони нагадували гробниці колосів, які жили на цій землі тисячі років тому…

На нижній терасі Патрік раптом помітив портальний кран, що здалеку був схожий на здоровенного павука. З-під нього тяглося за вітром пасмо сірого диму. Вугілля горіло и штабелі, акуратно складеному людськими руками. Далі і вище на терасах проглядали присипані снігом руїни колись великого селища. Від нього схилом простяглась галерея, що йшли від закритого хмарами входу до шахти. До причалу спускався вузькоколійний підйомник бремсберг, колія якого в кількох місцях була розірвана воронками, ніби від бомб а чи крупного калібру снарядів. Патрік наддав ходи. Серце тьохнуло, застукотіло в грудях від радісної хвилі, що було піднялася в ньому, проте швидко і в котрий вже раз на цій землі радість змінилася розчаруванням.

Сліди бомбометання чи артилерійського обстрілу було видно всюди. На цих відкритих вітру терасах сніг начисто вимело, і очам відкривалася картина варварського нищення. Селище лежало. кладовищем без хрестів. Тільки залишки зруйнованих, обгорілих будинків, та стіни цегляних будівель, що зяяли порожніми дірками вікон, виднілись на місці колись обжитого людьми берега, З чиєї злої волі тут знову взяла верх пустеля, залишалось загадкою.

Патрік попрямував до причалу, біля якого стояла вмерзла в кригу баржа. Над нею нависала естакада мертвого вугільного транспортера. А далі біля пірса, поруч з закіптюженими стінами складських приміщень, закріпленими на порожніх залізних бочках-поплавках тросами, утримувалось велике поле соснових стойок для кріплення шахтних лав і штреків. По тих колодах Патрік вибрався на стінку пірса. Неподалік стояв перекошений од вибуху бомби двоповерховий будинок. На ньому коливалася закріплена одним гвіздком вивіска. Підійшовши ближче, прочитав зроблений російськими буквами напис «СРСР. Порт Баренцбург». Зазирнувши у вибите вікно, побачив на стіні дерев'яний ящик телефону із заржавілими чашками дзвоника на верхній кришці, якісь діаграми і графіки, що висіли на стінах у кімнаті і коридорі.

Зайти всередину Патрік не наважився. Дуже вже будинок виглядав ненадійним і міг у будь-яку мить розвалитися. Звідси вздовж берега тяглися стовпи і закріплені на них дроти, телефонні і електричні. Паротурбінна електростанція, що стояла неподалік, виглядала неушкодженою, проте, зазирнувши до неї, Патрік побачив, що обладнання її частково демонтовано, частково знищено. В протилежнім боці порту, за присипаним снігом згарищами, було видно кілька будівель, що зараз нагадували велетенські надгробки братських могил. Там, неподалік від них, Патрік знайшов дерев'яні сходи. Вони вивели його на першу терасу, на якій трохи вище на схилі стояв цегляний кістяк невеличкого будиночка, а далі за ним стіни довгого триповерхового блоку. До нього привели ті ж самі дерев'яні сходи. Знайти для себе щось корисне в цьому обгорілому цегляному прямокутнику Патрік не сподівався. Руїни викликали в ньому біль і не лише тому, що все це не віщувало йому нічого доброго, а головне тому, що тут, у мертвому селищі, як у краплині води, він побачив загрозу, що нависла над усім світом. Мабуть, так виглядатиме вся земля, коли дати волю ненависті, коли дозволити розгулятися підлості. Ця неприборкана чорна сила за короткий час спопелить все, знищить саме життя.

Смерть пронеслась над селищем не вчора. Все навколо мало вигляд давньої руїни, і це ще більше засмучувало Патріка. Поволі піднімався вгору сходами, не знаючи куди вони приведуть. «Як бути? Залишитись тут чи повернутися назад до літака?» Там самотність лякала ще більше. Тут хоч видно якісь ознаки перебування людини. Хай давні, хай знищені дощенту. Люди пішли звідси на початку війни, а до того жили, працювали, раділи, горювали, ненавиділи, кохали, розмовляли, сперечалися, добували вугілля, вантажили його на кораблі… Це було обжито місце. «Однак біля «бофорта» мене можуть шукати, — знову майнула в голові нав'язлива думка. — Хто? Мак-Ллойд? Смайлз?.. Для них наш «бофорт» усе ще летить. А вірогідніш за все вони думають, що ми годуємо риб де-небудь біля берегів Норвегії… Хто може мене тут шукати? Кому я потрібен у цьому світі? Хіба що собі самому та ще матері, у якої зараз, певно, розрипається серце. Адже вона чекає мене там, на базі. Оббиває пороги в кабінеті Смайлза, просить, благає, ллє гіркі сльози за своїм єдиним сином… А що зараз робить Вів'єн?»

Патрік зупинився на верхній площадці сходів. Далі можна було йти на всі чотири сторони, але йти було нікуди — все навкруг лежало в руїнах. Він похилився на поручень, замислився. Перед ним була широка панорама затоки, яка, певне, в сонячні літні дні бувала живописною. Там, де вона зливалася з морем, вгадувались безкраї далі, мріялись чи то купи туману, а чи далекі острови. Та все це зараз лиш на мить заволоділо уявою Патріка. «Треба десь влаштуватися на спочинок, поспати, поїсти і все як слід обдумати. А раптом поталанить віднайти хоч якісь ознаки життя? Не може бути, щоб тут не жили люди. Адже на архіпелазі такі багатства. Люди повинні повернутися сюди. Вони не кинуть все це назавжди. Вони повернуться. Виходить, треба набратись терпіння і чекати!»

Патрік ще довго вештався по мертвому селищу, обдумуючи свій стан, зважуючи всі про і контра, намагаючись переконати себе, що людина може звикнути, прилаштувати себе до будь-яких обставин і вижити навіть в пустелі, коли звичайно вона не хирлява нікчема, коли у неї є характер і сила волі. Так, всі ці книжні істини були йому добре знайомі. Проте одне — читати про це в книзі улюбленого автора і разом з його героями почувати себе мужнім хлопцем у затишному кабінеті, біля лампи під зеленим абажуром, коли мама, що принесла каву, дивиться на тебе так тепло, інша справа тут, віч-на-віч зустрітися з льодовою пустелею, темрявою полярної ночі і цілковитою самотністю.

Вже втративши надію знайти в цьому колишньому селищі будь-яке пристанище, Патрік зупинився і завмер ніби перед привидом: за триповерховою обгорілою, проломленою снарядами коробкою, на якій ще раніше він встиг прочитати «Арктикавугілля», стояв чудом вцілілий обшитий дошками будиночок. Патрік підійшов до нього і побачив, що той досить великий — на два виходи, з верандами і ганками. З правого боку його облямовувала дерев'яна балюстрада, а вікна прикрашали різьблені, схожі на мережива наличники, від чого будиночок в оточенні руїн і снігової пустелі здавався надто розцяцькованим. Патрік вийшов на ґанок і легенько штовхнув двері. Вони були незамкнені, проте широко розкритись їм заважав сніг, якого намело крізь вибиті шибки. Другі, що вели з веранди до кімнат, були зачинені зсередини на защіпку. В кімнаті гуляв вітер. На стінах — волохатий у два пальці іній. Ним, неначе білим хутром, було вкрито всі предмети: ліжко, стіл, стільці і навіть портрети, що висіли на стінах.

У другій кімнаті вікна, на диво, виявились цілими. Мабуть, під час вибуху, як і зараз, вікна були розкриті навстіж. Посеред кімнати височів намет. Протяги кумедно вигнули йому гребінь, і він був схожий на хребет динозавра. За ним, у простінку, висів відривний календар. Патрік перебрався через намет. На картонному листку було зображено герб Радянського Союзу. Такий календар з кольоровим гербом він недавно бачив у Мурманську, в кімнаті відпочинку для іноземних льотчиків. Увагу Патріка привернула дата: 24 серпня 1941 року. Саме в цей день, майже три роки тому, хазяї залишили своє колись затишне житло. Залишили зненацька, бо навіть не познімали портрети своїх близьких, кинули необхідні речі: посуд, книги, приймач, патефон, білизну, одежу. Словом, усе, навіть дитячі пелюшки, що сушилися на балюстраді. Вони і зараз лопотять на вітрі, вибілені часом, дощами, сонцем і морозами, полощуться тут місяці і роки, неначе знаки раптової біди на реях покинутого кораблика.

В кімнаті під наметом була чавунна пічечка. Патрік подумав, що було б непогано погрітися, випити склянку гарячого чаю, поїсти і хоча б годинку поспати. Думка про відпочинок переслідувала його давно, проте саме вигляд цієї пічечки збудив таке палке бажання, що вже не мав сили противитись йому. В його становищі йора подумати про надійне житло. Хто зна, скільки доведеться тут бути. Патрік вирішив уважно оглянути будинок. Адже нічого кращого доля йому поки що не пропонувала.

В другу половину будинку вели високі двері. Спробував прочинити, але вони, виявляється, були привалені з того боку якимись ящиками. Він наліг здоровим плечем. Двері трохи прочинились, та гострий біль у пораненому плечі змусив його відмовитись від наміру пропхнутись у щілину, що утворилася між дверима і ящиками. Згадавши, що бачив другий вхід, вийшов на ґанок. В небі висів ніжний, прозорий серпанок, і він мимоволі замилувався ним. У ці кілька хвилин йому здалося, що все зрештою не так вже й погано складається. Якщо не розкисати і настроїти себе; на те, що хочеш не хочеш, а доведеться якийсь час жити в цій льодовій клітці, то можна якось… Патрік здригнувся — з темряви на нього хтось дивився. Він не одразу примусив себе поглянути в той бік. Сотні найнеймовірніших припущень метелицею завертілися в голові. Так може дивитися людина! Але ні, доля не подарувала Патріку такої радості. І цього разу це був той самий пес, про якого він, захоплений зустріччю з мертвим Баренцбургом, забув. Собака сидів на старому тепловому коробі і уважно стежив за Патріком. А в того в душі змішались злість, досада, страх і розчарування. Відломив шматок сосулі, що звисала з даху, і зло пожбурив нею у пса. Але той і вухом не повів. Мабуть, таких страхів він уже давно не знав. Лише коли в руці Патріка зблиснула воронована сталь пістолета, собака миттю зіскочив з короба і, ховаючись поза ним, щез.

— Паскуда! — крикнув йому вслід Патрік. — Ходить, мов тінь!..