Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— А чого? Неділя нині… Шкода, не взяв з собою. Воно на морозі ох як підігріває зсередини!

— Та кинь ти його слухати! — крикнув, вибравшись на бульдозер, Володька Михеєв. — Лови трос! Ділом, старий, ділом треба перевіряти гіпотези. Ось зараз зачепимо, смикнемо раз-другий, і все проясниться.

Тим часом Журавльови вже рухались у бік «сідла». Там у пучку сонячного проміння, що не відомо як пробилося крізь густі хмари, було видно дві людські постаті. Лижі легко ковзали по неглибокому, пухнастому снігу, що покривав на схилі, яким ішли Журавльови, міцний льодовий наст. Хвилин за п'ятнадцять вони вже наздоганяли Людмилу і її супутника.

Патрік Белфур Белч був збуджений і, здавалося, не почував утоми. Ішов на лижах уміло, час від часу поглядаючи на компас, перевіряв, чи точно дотримуються азимута, і про щось жваво розповідав Людмилі. Свою оповідь доповнював виразними жестами. Поява Журавльових його не здивувала. Він не перервав свого оповідання, навпаки, вклонившись Ніні Павлівні, з якою до того не був знайомий, вів далі ще з більшим запалом і натхненням…

Розділ шостий

НІМОТНІСТЬ ПОЛЯРНОЇ НОЧІ

Не звертаючи уваги на Патріка, який усе ще стояв на вершині скелі, об яку годину тому розбився «бофорт», здичавілі, голодні, люті пси кинулись до уламків літака і заходилися шматувати тіло Бена. Патрік вистрелив і промахнувся. Собаки здивовано витріщились на нього. Тоді він прицілився і всадив кулю в здоровенного пса зі скаженими від голоду очима. Пес завертівся дзигою і відскочив метрів на десяті, убік, решта кинулись хто куди. Патрік розстріляв їм услід усю обойму з висоти каменя, на якому він зараз стояв, було видно, як за сигналом ватажка собаки зібрались навкруг підстреленого, налетіли на нього і розірвали на клоччя. Хлопця охопив жах. Поглянув на свій розряджений пістолет, кожух якого утримувала чека порожньої обойми, і зрозумів: треба швидше пробиратися до «бофорта» і запастись патронами, інакше ці люті тварюки накинуться і на нього.

Коробки з патронами йому знайти не пощастило, проте пістолет Бена і парабелум Кребса добути було неважко. Ця зброя виявилась до речі. Розправившись, з підстреленим, собаки зайняли позицію на високому камені і уважно стежили звідти за кожним рухом людини, Вони не наважувались наступати на неї, не наближались і не віддалялись. Просто сиділи і чекали. Певне, відчували, що людина не зможе довго відсиджуватись у розбитому літаку, вона повинна буде з нього вийти.

Минула година-друга — пси не рухались з місця. Не з'являлись і люди, на яких Патрік все ще сподівався. Він дивився на здичавілих собак, і раптом його вразила проста і до моторошності ясна думка: людей на острові нема вже давно! Можливо, з минулого літа, а можливо, й з початку війни. Патрік підозрював, що так воно і є, але намагався не думати, і, доки в ньому теплилась надія, це йому вдавалось. Коли ж до його свідомості дійшла думка про повну безнадійність становища, в якому він опинився, його кинуло в жар, а потім у холод. Моторошне оціпеніння заволоділо ним. Йому здалося навіть, що він уже мертвий, — таким безвихідним і безнадійним ввижалось найближче майбутнє.

Треба було щось робити. Сидіти далі в розбитому літаку безглуздо, а вийти з нього боязко. Патрік втомився, його морозило, боляче смикало поранено плече і в той же час смертельно хотілося спати. Йому хотілося й їсти, а ці звірюки вирішили тримати «бофорт» в облозі, доки він не помре від рани, голоду чи втоми. Тоді вони розірвуть і його. Коли Патрік спробував уявити собі цю картину, під шоломом у нього заворушилось волосся.

Затулив обличчя руками, до болю стиснув пальцями скроні і відчув, як з глибини душі, з найглибшого її дна піднімається в ньому злість. Схопив парабелум, добре прицілився у ватажка, що сидів на високому камені, і натиснув на курок. Пес підскочив вгору і повалився мертвий на камінь. Третього пса поклав, коли той кинувся навтьоки. Куля, певне, уп'ялася йому в шию, бо, смикнувши головою, той клубком скотився з кам'яної брили і замовк навіки. Парабелум діставав куди далі, ніж його англійський «уеблі».

Четвертий відбіг на безпечну відстань і після того, як Патрік пустив йому вслід ще дві кулі, передбачливо сховався за горбом. Він був там, він не втік. Розгрібаючи сніг, копаючи шматком дюралю могилу, Патрік весь час відчував на собі його уважний погляд. Це примушувало копати якомога глибше, вгризаючись у злежаний сніг до вічної мерзлоти. Інакше цей звір добереться до трупів І залишить від них одні кістки.

А втім, яка різниця, з'їдять цих хлопців черви а чи поласує їх тілами голодний пес? їм все одно. Їм до того нема ніякого діла… А тобі?… Поки ти людина, а не скотина, тобі не має бути байдуже. Не може бути, не повинно!… Патрік взявся до справи ще з більшим жаром. Працюючи, розчервонівся, і відчув наплив нових сил, про наявність яких у змученому тілі вже й не підозрював. «Хай одна права здатна тримати зброю і цей дюралевий совок, — говорив він сам собі. — Цього досить, щоб боротися за життя. Можливо, не на цьому острові, а де-небудь поруч, на сусідніх островах архіпелагу, є люди». Ще з лекцій шкільного вчителя географії Патрік пам'ятав про те, що Шпіцберген — архіпелаг, на островах якого розвинений пушний і рибний промисел, є багаті вугільні поклади. Все це належить Норвегії. Із сказаного Біллом Уолтінгом запам'ятав: в Свеа є казарми, радіостанція і що якість будівлі. «Ні, Білл не говорив про будівлі і казарми. Це ти вигадав сам. Він сказав. лише про радіостанцію. Не вчись брехати самому собі!.. Так можна докотитись і до галюцинацій, друже мій. А ти на таке не маєш права. Ти повинен жити!»

Патрік поклав поряд тіла Вілла Уолтінга і Бенджамена Грісса і лише після того побачив, що Грісс ледве не на півметра довший. Довелося довбати канавку для ніг. Кребса поклав трохи осторонь. Сантиметрів, може, на двадцять від них, розділивши їх могили стінкою з каміння і льоду. Адже він був їм чужим, цей Кребс. Хто знає, що він за чоловік? Можливо, він і не бажав того, причиною чому став, та хіба біда від того легша? Екіпаж загинув, і він, Патрік, лишився один, один як палець. Зараз він лише колишній англієць, колишній сип найкращої у світі матері, колишня надія молоденької дівчинки на ім'я Вів'єн…

Горбик над могилами він насипав спільний. Виклав на ньому хрест з камінців і подумав, що варто було б залишити якийсь напис. Спробував було видряпати ножем на обшивці літака, однак швидко відмовився від свого наміру. Зачекати з написом! Ще не відомо, хто його прочитає і що зробить, коли довідається, що тут лежать льотчики королівських повітряних сил Англії Білл Уолтінг і Бенджамен Грісс, а поруч з ними якийсь дивний чоловік на ім'я Мартін Кребс.

Роздумуючи над тим, згадав, що відповідальний, як радист, за деякі секретні папери. З лихою бідою дістався до ящика радіовідсіка, вийняв з нього кодові книги, інструкції, бланки шифрограм і спалив все те своє хазяйство ретельно, по листочку. Тут йому прийшла ще одна думка: згадав, що у хвості літака лежить мішок з недоторканим запасом, який кладуть у кожен військовий літак на випадок аварії. Це трохи заспокоїло Пат-ріка і він заходився зривати клямку з погнутих перекошених дверцят. Довелось чимало поморочитися, клямку заклинило, і дверцята ніяк не відчинялися. Та зрештою таки добув мішок і знайшов у ньому бекон, галети, цукор, каву та інші продукти, тижневий запас, розрахований на чотирьох членів екіпажу.

— Що ж… Для початку непогано, — промовив вслух.

Власний голос здався незнайомим. Зусиллям волі відігнав від себе думки про самотність, що так зненацька спіткала його в цьому розбурханому війною світі, заходився коло їжі. Трапеза була недовга. Засунув за пазуху банку бекона, набив кишені галетами. Решту провізії заховав знову в мішок і поклав на місце, у хвостовому відсіку. Замкнув дверцята, перевірив, чи нема де дірки, через яку могли б дістатися до мішка звірі. Зустріч з дикими псами вже дечому навчила його. Він розумів, що на острові повинні бути і песці, і ведмеді — адже це Північ.

Тіло просило спочинку, а мозок не погоджувався. В ньому весь час билася тривожна думка, стояло питання, що вимагало негайної відповіді: «Що чекає на мене наступної миті?» Вибрався з твердим наміром рушити у путь, та зробивши кілька десятків кроків, зупинився. «Куди йти? З чого починати? В якому напрямку, в якому боці шукати і що, власне, шукати?» З трьох боків його обступали залиті фіолетовим чорнилом гори, з четвертого лежала така ж фіолетова рівнина, що якось дивно уривалася на недалекому прузі. Гори, коли Патрік придивився до них, були схожі на руїни старовинних фортець, замків а чи міст давно минулих цивілізацій. Інші нагадували казкових рицарів. Одягнені в льодові шоломи, загорнуті у снігові мантії і плащі, вони дивилися в небо, ніби чекаючи на знак всевладного чаклуна, щоб знову ожити. Гори чекали чуда, і воно сталося: спочатку помітно пригасли мінливі серпанки на півночі небесної сфери, потім щось ніби зблиснуло на шпилі далекої і, мабуть, найвищої гори. Так, ніби невідомо звідки упав на неї сонячний промінь, переломився там в льодовій грані, блиснув, засліпив очі і щез, ніби ніколи його і не було, ніби то лиш міраж видав бажане за реальне.

Патрік не відчув, не збагнув ще вповні, що таке полярна ніч. Дорогою на Шпіцберген він якось за клопотами не помітив грані, не відчув моменту, коли звичайний день перейшов у незвичайну ніч, але протягом кількох останніх годин після загибелі їх літака серце його встигло виповнитись такою глибокою тугою за тим залишеним десь за горизонтом життям, що зблиск променя перевернув усе його єство. Патрік стояв, прислухаючись до дзвінких і частих ударів серця, до болю в очах вдивляючись у ту погаслу грань на далекій вершині і крихту за крихтою збирав свою волю в кулак. Той промінь чи, може, видиво геть приголомшило його. Все щезло в одну мить, навіть біль у плечі. Був тільки промінь. Кілька ударів серця тому він подарував надію. «Він повинен спалахнути. Неодмінно мас. спалахнути знову! Інакше я просто збожеволію. Боже! Не можна ж бути таким жорстоким! Запали його знову. О всемогутній боже, запали!..» — крізь сльози благав Патрік. Чи почув його бог, а чи ні, важко сказати, але через якийсь час вершина кинула на плато вже цілий снопик променів, і розлитий навкруг фіолет одразу заграв багатьма несподіваними відтінками. Мертве ожило. Патрік беззвучно скрикнув і, не розбираючи дороги, кинувся бігти. Здираючись кам'яним схилом вгору, потопаючи в глибокому снігу, він поспішав до тої вершини, проте швидко зрозумів, що вона недосяжна. Тоді вирішив змінити маршрут і піднятись хоча б на «сідло», звідки, як йому здавалося, він матиме змогу оглянути острів і зорієнтуватися, що ж робити далі. «Сідло» між двома ближніми вершинами виявилось теж неблизьким. Десь на півдорозі Патрік відчув, що зовсім вибився з сили, і присів на камінь перепочити. Тут згадав, що в кишені галети, і потягнувся за ними. Між галетами в кишені рука намацала солдатські книжки, які він забрав у Бена і Уолтінга. Дістав їх, покрутив у руках і хотів покласти в нагрудну кишеню, де лежала і його власна солдатська книжка, але чомусь передумав. Відстебнув ґудзика, вийняв і свою і, приєднавши до тих двох, засунув у щілину велетенського, схожого на вказівний палець стрімчака-бескида.