Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Ти, я бачу, чудово розумієш англійську мову! Ну, молодець, молодець! В такому разі ми вже знайшли з тобою спільну мову, і нею виявилась англійська. — Він уперше потріпав пса по загривку, а той, ніби розуміючи стан людини, мовчки погодився з такою фамільярністю. — Однак, нам треба все продумати і як слід підготуватися для походу. До людей підемо, досить нам з тобою бродяжками жити. І перш за все влаштуватися в домі. Він цілком ще придатний для мешкання. Теплий, сухий… Подобається тобі? От-от!.. Тепла хата — це, друже, немало, коли навкруги тільки мороз і біла смерть. У нас повинен бути закуток, куди ми з тобою завжди можемо повернутися… Дім, як гавань, куди повертається корабель долі, — так любив говорити мій батько. Тепер я розумію сенс його слів. Кожен мусить мати свою гавань, інакше він, як бездомний пес, дичавіє, перетворюється у звіра, яким що вчора був ти. Пробач, друже, за відвертість. Джентльмен джентльмену не повинен би говорити подібні слова, але в нас з тобою нема свідків, а самі ми вже якось обійдемось без образ. Зрозуміло висловлююся?.. От-от, саме так! — Він хотів ще раз потріпати рудого, але той несподівано відскочив до дверей і загарчав. — Що, показуєш характер? Молодець! Не варто впадати в лірику, не варто… І все таки, дорогий ти мій звірюга, справи наші повертають на краще. Ти розумієш, тут живуть люди. Живі люди — сімдесят один чоловік. Це ж ціле людство! Ех, Шпіц, нічого ти не розумієш… Та не нервуй ти, зараз ідемо.

Патрік перевірив вінчестер, накинув на здорове плече ремінь, запасся патронами і штовхнув сінешні двері. Вийшовши з дому, помітив, що вже зовсім розвиднілось і молоде, промите дочиста сонце, неначе журавлик, похитується і здригається від холоду над горизонтом, на що нетвердій червоній ніжці. Гори навкруг залиті червоним, ледь припотілим золотом, однак селище майже все ще лежало під прозорою, густо-синьою пеленою ранку. Внизу, на льоду затоки, пелена втрачала прозорість і перетворювалася на туман, що ніби відплішив до протилежного берега, вповзав там на його відроги, чіпляючись за ущелини і скелі.

Шпіц метушився, забігав наперед, не гавкав, а ніби радісно скрикував, запрошуючи хазяїна рухатись швидше. Патрік покірно йшов за провідником і швидко зрозумів, що пес веде його вниз, на лід, туди, де вчора він переслідував ведмедя. Остаточно Патрік переконався в тому, коли вони таки вийшли на ведмежий слід, що, петляючи між торосами, вів їх до протилежного берега затоки. Далі йшли по сліду.

Мало-помалу думки Патріка поверталися до щоденника Грегеріса Альвінга. «Що не кажи, а норвежці народ сміливий. Подумати тільки, вісімдесят шість чоловік вирішили пливти сюди, щоб напасти на гарнізон і відбити у німців архіпелаг. Не злякались Півночі, завірюхи, морозу, полярної ночі… Що за люди ці хлопці? Які вони? Адже з ними доведеться зустрітися, а можливо, і жити якийсь час. Не сиділося їм у нашій затишній старій Англії — розробляють плани, добувають кошти, вербують однодумців, знаходять добровольців…»

— Ні, Шпіц, такі хлопці мені подобаються, — сказав він уголос і підморгнув рудому. Той, почувши голос, повернувся назад, оббіг круг Патріка і знову пустився ведмежим слідом. — Такі мені до душі, хоч сам я навряд чи дав би себе захопити такою ризикованою компанією. Та зрештою…

Він знову надовго замислився. Йшов, дивився під ноги, машинально рахуючи сліди крові, що все частіше траплялися на снігу. «Норвежці знають, що таке фашизм, їх країна вже стільки років під німецьким чоботом. Ми всього того, що пишуть у газетах, просто не можемо собі уявити, а тому ще не вповні розуміємо, що віті собою являє, фашизм».

Слід звивався між торосами, ведмедя, певне, залишали сили, бо він час від часу лягав на сніг відпочивати, залишаючи на ньому темні плями крові. На протилежному боці затоки слід зникав в ущелині. Вони заглибились у неї і невдовзі побачили звіра — лежав під крутою скелею, на яку в нього вже не вистачило сили вилізти. Він був ще теплий. Патрік довго не наважувався підступитись до нього. Все здавалося, що ведмідь затаївся і лише чекає, коли наблизиться людина. Шпіц всіляко давав зрозуміти, що звір не становить загрози, крутився біля нього, тягав за лапи, проте вчорашня зустріч з цим могутнім велетнем так налякала Патріка, що навіть мертвий звір був йому страшний.

З якоїсь книги про підкорювачів Арктики Патрік дізнався, ніби довгий час м'ясо білого ведмедя люди не їли. Гинули від цинги, а поруч ходили ведмеді, чиє м'ясо надзвичайно багате вітамінами. Автор книги наполегливо рекомендував не відмовлятися від ведмежатини, і Патрік готовий був скористатись з його поради, коли б можна було от так замовити кельнеру біфштекс з кров'ю по-гамбурзьки і, наївшись, кинути на столик кілька монет. А що накажете робити з майже двохсоткілограмовою необбілованою тушею, з хутром і кігтями, з скляними, застиглими на морозі, пронизаними мукою очима? Як з усім цим впоратись? Наважившись врешті-решт підійти до ведмедя, Патрік вийняв ножа і всадив його про всяк випадок, як міг глибоко, під лопатку ще не скованої морозом туші. Білувати звіра йому ще не доводилось. З лихою бідою одрізав від окосту два шматки, кілограмів на десять кожний, і тоді лиш зрозумів, що забрати таке багатство ніяк. Міркуючи, як вийти з скрутного становища, придумав досить простий, і, мабуть, за цих обставин єдиний спосіб транспортування: відрізавши другий, ще не оббілований окіст разом з лапою, зняв з вінчестера ремінь і з його допомогою потягнув м'ясо вниз, на лід фьорда. Вантаж був важким. Спочатку це не дуже відчувалося. Хутро легко ковзало по снігу, і, поки шлях лежав згори, справа йшла швидко.

— Молодець, Шпіц! Розумний собака! — примовляв Патрік, дивлячись, як гордо виступає той поруч. — Тепер, нам ніяка цинга не страшна! Коли ми разом, нам і море по коліна…

Веселі, багатозначно позираючи одне на одного, вони спустились на лід і рушили у бік Баренцбурга, до будиночка, який уже з повним правом вважали своїм. На рівнині волок дав відчути свою вагу.

Десь на середині затоки Патрік помітив, що пес виявляє незрозуміле занепокоєння: кидається з боку в бік, підскакує, вибігає на тороси і взагалі поводить себе так, ніби під ним не лід, а розпечена плита. Потім він ніби знічев'я кинувся кудись вперед і раптом застиг на високому торосі, неначе до чогось прислухаючись. Хвилювання Шпіца передалось Патріку. Він зупинився, уважно роззирнувся навколо, але нічого такого не помітив, ні звіра, ні людини.

Трохи заспокоївшись, рушив далі. Свиснув, закликаючи пса йти за ним, проте той навіть не ворухнувся. Хутро на ньому стало дибки, очі блищали. Вся його міцно збита постать на високому торосі видавала тривогу. Неспокій той мимоволі прокрався і в душу хлопця — зупинився і довго напружував слух у мертвій тиші. Аж поки прилив крові у скронях не відізвався дзвоном у вухах. Та раптом йому здалося, що ледь-ледь чує якийсь сторонній звук. Підняв навушники і до нього долинуло щось схоже на гуркіт далекого грому чи обвалу в горах. За хвилину ці звуки вже здавались і далекими, і близькими, але звідки, з якого боку долинали — зрозуміти було важко. Ясно було одне: вони наростали, міцніли, не припиняючись ні на хвилину. Щось відбувалося тут, поруч, унизу, в кількох кроках попереду чи десь збоку. Але де саме? Патрік відчував, що ця непевність породжує в ньому хвилю страху. Вирішив і собі вилізти на торос і роздивитись. За якусь мить він уже стояв поруч зі Шпіцем, вражений незвичною картиною, що несподівано відкрилася його очам. Ближче до Баренцбурга, у створі з причалом, лід несподівано затріщав так, ніби враз ударила крупним калібром артилерія, і почав підніматися, скреготати, ламатися. Під ним ворушилось якесь чорно-зелене чудовисько. Патрік заціпенів, не знаючи, що думати. Як бути? Що чинити? Ні, це не було містифікацією, міражем, грою хворого уявлення — розсуваючи крижини, перетираючи їх на кришиво, страхіття поволі спливало з безодні, вкритої льодовою ковдрою.

Очі Патріка заокруглились від жаху. Над торосами все більше виростало щось схоже на плавник велетенської риби. Коли воно піднялося досить високо і кришиво льоду одповзло, на чорній лискучій поверхні з'явилися знаки: «У-200».

— Підводний човен! — видихнув Патрік. «Але чий? Англійський? Ні, неймовірно. Неможливо. — Патрік добре пам'ятав, що про рішення Уолтінга летіти на Шпіцберген він не встиг передати на базу. — Тоді чий же він? Російський? Російський чи…» Так міркуючи, він раптом побачив, що над «плавником» піднімається тонка блискуча труба перископа. Навряд чи в цей момент Патрік учинив за велінням розуму, швидше інстинкт самозбереження підказав йому, що за таких нез'ясованих обставин краще злізти з тороса. Ковзнувши донизу, він підкликав до себе пса і почав спостерігати, що буде далі.

З підводного човна довго ніхто не виходив, тільки поволі повертався у бік Баренцбурга перископ. Пес притулився до ніг Патріка і теж завмер. В очах собаки здригалося небо, гори, сонце, що все ще висіло над горизонтом; у них бились тривога, сумнів, страх — ціла гама собачих почуттів. Не було тільки відповіді на запитання, що мучило зараз їх обох. Відповідь на нього могло дати лише саме життя, і воно не забарилося розгорнути перед Патріком неоднозначність свого плину.

З-за плавника-рубки підводного човна з'явились люди. Дебелі хлопці, зодягнені в лискучі чорні куртки. Вони мружились на сонце, розправляли плечі, з насолодою вдихали свіже повітря і щось кричали, показуючи руками у бік селища. Патріка підхопила хвиля радості, його потягло до них. Адже це були люди, живі люди, за якими він встиг натужитися, хоч з часу загибелі його друзів-пілотів минув не такий уже великий строк.

— Я тут! — Він кинувся бігти, розмахуючи шоломом, кричав на весь голос: — Я тут! Там, у Баренцбурзі, нікого нема! Я тут один! Я-а…

До човна ще було кілометрів зо два. Зацікавлені селищем, яке лежало на протилежному від Патріка березі, підводники не помічали його. Тоді він закричав з усієї сили, проте його знову не почули. Виною був зустрічний вітер і гуркіт моторів самого човна. Він розумів це, а тому побіг ще швидше. Боявся, що люди зараз зникнуть, розтануть у мареві морозного ранку і він знову залишиться один. Страх перед самотністю був такий пекучий, що снили в усі інші почуття і думки.

— Я тут! Там нікого пома! Я тут, огляніться! — Патрік перечепився і впав у сніг, боляче ударившись пораненим плечем об гостру грань тороса. Спробував підвестися, проте біль, різкий, нестерпний, на мить затуманив світ.

На гребені рубки відкрився люк, з нього до пояса висунувся чоловік у хутряній шапці і шкіряній куртці без погон. Можливо, вони й були, проте на такій відстані Патрік не міг розгледіти їх. В очах стояли сльози досади. «Чому вони не помічають мене? Чому?!» Тим часом по команді того, котрий стирчав у люці, матроси підійшли до носової гармати, що саме піднялась з гнізда, і заходилися готувати її до бою.