Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Патрік хотів бігти далі, але гарматний постріл зупинив його. «Навіщо? Навіщо вони це роблять? Адже там порожньо, мертво… Там нікого нема…» Він нічого не міг зрозуміти. Гримаса болю застигла на його обличчі.

— Шпіц! Шпіц! — покликав Патрік.

Пес теж почув щось недобре, підбіг до хазяїна, ліг поруч, з тривогою заглядаючи йому в очі. Обстрілювали мертвий Баренцбург десь близько години. Спочатку були знищені кілька «об'єктів» на верхній терасі. Власне, це були камінні стіни будинків, що давно згоріли. Цілими вони могли здатися тільки людині з хворобливою фантазією. Будиночок! Його будиночок! Можливо, він залишиться неушкодженим, адже він у долинці і з човна його побачити не можна. Але це мало втішало. Спостерігаючи, як планомірно, з німецькою точністю, квадрат за квадратом, знищується все, що й без того було зруйновано, як тішились артилеристи при кожному влучному пострілі, як реготали, репетували, улюлюкали, стрибали і тицяли пальцями в розметані вибухом руїни, як знущалися над мертвим беззахисним селищем, Патрік до болю чітко уявив собі: ці стрілки отримали б значно більшу насолоду, стріляй вони не по мертвих, а по живих цілях.

Серце стискала судомина болю. Він уже здогадався, чий це човен. Бажання бігти до нього пропало. Патрік біг до людей, але ті на підводному човні не були людьми. Почуття відрази до цих цивілізованих дикунів, що володіють нищівною зброєю, подолало в ньому страх перед самотністю, білою пустелею і безвихіддям полярної ночі. Йому було гірко не за себе одного. Пекуча образа за все людство стискала серце. Бути вінцем творіння, сягати розумом таємниць всесвіту, підкоряти собі могутні сили природи і терпіти на землі цю мерзотну фашистську плісняву… Ні, він більше не бажав дивитися у їх бік!

Сонце, здавалось, тож поділяло його відразу. Прокотившись по гостряках далеких гірських вершин, воно заспішило і скотилося з неба. І одразу все навкруг оповила нестерпна фіалкова темрява. Двоногі тварюки, вони стріляли по трупах… Ця думка застрягла в свідомості, як завжди, недоречно — відсторонена, образна структура баченого. Пізніше, згадуючи цю страшну картину, Патрік буде переконаний, що бачив, як снаряди викидали з могил мертв'яків. Така вже була особливість його сприйняття.

Човен опускався під воду вже в темряві. В широкій пробоїні, що утворилася на тому місці, де він тільки-но височів, якийсь час шипіло, клекотало, булькало повітря, шумно плескали, шурхотіли розкришеним льодом розтривожені води Грен-Гарбура. Патрік чув, як затихаючи, здригався під ним лід. Потім все завмерло. «От уже й нема нічого. Схоже на те, що все це мені приснилося в дурному, кошмарному сні…» Ще якийсь час він лежав на льоду і дивився в потемніле небо. На душі було препаскудно. Проте робити нічого — підвівся і, відчуваючи нервовий дрож, перемагаючи млость і запаморочення в голові, пішов збирати розкидані на снігу шолом, рукавиці, вінчестер, ведмежий окіст.

Зціпивши зуби, потягся у селище. Нести на верхню терасу ведмежатину не мав сили. Залишив м'ясо біля сходів, заспішив вгору з таємною надією, що його будиночок цілий. Проте коли піднявся на верхню терасу, серце обірвалось у грудях: будиночок був зруйнований прямим попаданням снаряда. Лишилися дві стіни веранди і натягнута між ними вірьовка з дитячими пелюшками на ній. Вітер тріпав ними, видобуваючи з тієї струни дивний звук, що ятрив душу. Патрік відчув — ноги стають ватяними. Сів на сніг і затулив лице руками. Йому чулося — ніби кричить десь, зриваючи голос, мале безсиле дитя.

Не зразу він впорався зі своєю новою печаллю. Потім підвівся, зняв вірьовку, попробував, чи міцна, і зав'язав собі на пояс. Прив'язав до вінчестера ремінь, закинув його за плече і рушив вниз, до порту. Там горів портовий лабаз, диміли розшитий контори з вивіскою «Порт Баренцбург». Патрік розгорнув карту, визначив маршрут на Лонгір і рушив у путь. В Лонгірбюені — люди. Не ці дикуни, що так несподівано вирвались з небуття і туди ж потонули, а справжні люди, ті, хто не побоявся встати проти фашистської нечисті, не злякався ні полярної ночі, ані білого відчаю. «Вони там, і я повинен бути з ними. Краще вмерти тут, ніколи не побачивши людського обличчя, не почувши голосу, перетворитися на кристал, найменшу часточку цієї льодової пустелі, аніж здатися ворогу». Гітлерівська Німеччина воювала проти його країни. Він був англійським солдатом. Тепер він твердо знав своє місце. Шлях на Лонгір був для нього єдиним. Зараз його гризла совість, що в момент, коли побачив того проклятого човна, забув, що на землі живуть не просто люди — на ній є вороги і друзі.

Тепер Патрік йшов до друзів. Дорога була нелегкою, неблизькою, неходженою. Плато, на якому розбився «бофорт», лежало на протилежному боці Грен-Гарбура. Захований у літаку НЗ виявився б зараз дуже доречним, але йти за ним не було сенсу. В мішку за плечем лежали банки з бобовими консервами фірми «Смайлз енд компані» і два шматки ведмежатини.

Вийшовши на лід Айс-фьорда, вони з рудим підкріпилися мерзлими бобами з м'ясом. Відколюючи ножем шматочки, Патрік смоктав їх, мов леденці. Цьому мистецтву він навчився у Шпіца, спостерігаючи, як той розморожував у роті шматочки ведмежатини. За скелею, що затуляла їх од вітру, трохи відпочили, поласували галетами і рушили далі, тримаючись ближче до берега, котрий вставав високою скелястою стіною по праву руку. Дув попутний північний вітер. Іти було не те що важко, проте й не дуже легко. Лід при березі потрощений, завалений високими ребристими торосами. Доводилось обходити. Однак одриватися далеко від берега Патрік побоювався. У темряві можна заблудитися. Тисла немилосердна тиша, мертва безмежність фіалкової ночі і якесь дивне передчуття біди. Він відганяв цю пригніченість, змушуючи себе думати про щось приємне, від чого мала б душа сповнюватись твердою впевненістю у близькій зустрічі з загоном норвезького Опору, однак з того нічого не виходило. Ніколи раніше не маючи схильності до філософії, зараз Патрік усе частіше замислювався над сенсом життя, над метою, яку переслідує, якої прагне досягнути у цьому світі людина, приходячи в нього і живучи в ньому; над суєтністю довоєнного життя; над тим, що якби не сталося з ним цієї історії, ніколи, може, і не зрозумів би всієї порожнечі і нікчемності свого існування. Правду сказати (а собі говорити неправду нерозумно), нічого він ще не бачив, нічого ще в нього не було. Не зробив у житті нічого вартого уваги, потрібного, вагомого — народився, учився, їв, пив, спав…

Ким збирався стати? Чого досягти? Над цим ніколи серйозно не замислювався. Чому? Не було потреби… Крамниця батька давала не бозна-які прибутки, проте все-таки дозволяла сім'ї жити в достатку. Більшого в тім вузенькім світі, котрий тепер з відстані часу проглядався наскрізь, а колись з відстані простягнутої руки був для нього непроникним і темним, не вимагалось.

Кохати, любити по-справжньому теж досі не випадало. Що ж він таке, Патрік Белфур Белч? Що складає його особу? Навіщо живе на світі? Фізіологічний цикл виконують навіть одноклітинні. Людина ж мислить. Про що? У неї є воля, здатність впливати на власну долю… Навіщо? І як? Коли стаєш віч-на-віч з дикою безпощадністю природи, котра покликала тебе і в будь-який час може відкликати з людських лав, виключити з списків, як викреслює капрал тих, хто не повернувся з завдання, тоді відчуваєш: усе глибшим стає біль від того, що душа твоя ще порожня і безвідповідальна. Ні, коли вже поталанить вирватись з цього білого полону, все повинно бути не так, життя має бути іншим — повноцінним, чесним, корисним людям… Патрік ще не знав, не уявляв навіть, що стоятиме за цими виразними епітетами, але вже тепер розумів: скінчилася, відійшла пора юності, попереду нелегкий шлях до змужніння і зрілості духу.

Море врізалось у суходіл, утворивши широку, схожу на підкову бухту. Патрік уважно оглянув, наскільки дозволяло око, її береги. Ніяких ознак життя на них не було. Карта теж підтверджувала це. На ній проти бухти стояло слово «Капустяна». На диво недоречна назва. Тут, серед снігів і льоду, раптом Капустяна. Попереду на північному сході, куди простягався берег Айс-фьорда, на карті стояла не помічена раніше назва — Грумант. У тому боці щось ніби гриміло. Непевна здогадка тривожила серце Патріка. Він відганяв від себе ті новоселі думки, проте вони повертались.

— Давай-но, Шпіц, швидше. — Патрік наддав ходи. Під ногами веселіше зарипів сніг. Однак до кружечка, який на карті стояв майже поруч з Капустиною, шлях був неблизький. Десь години за дві їм відкрився шахтарський висілок, що приліпився на високому скелястому березі. Грумант-сіті теж був мертвий. Над заваленими снігом руїнами піднімалася в небо розірвана, покручена вибухами арматура шахтного копра. Дертися на високий берег, щоб переконатися, що все у висілку загинуло наглою смертю, не було потреби. Патрік беріг сили, та й з Айс-фьорда все було добре видно: з висілком розправились грунтовно, не залишивши каменя на камені. Проте руїни тут були дивні, а гриміло тепер. На заході небо пломеніло награною. І знову тривога охопила серце.

Не зупиняючись, рушили далі. В душі Патрік проклинав тих, хто підняв руку на титанічний труд, вкладений у будівництво Грумант-сіті не одним поколінням гірників. Крок за кроком люди відвойовували у скель життєвий простір. Скільки тут полягло, пробиваючись крізь скуту лютим морозом породу, граніт, до вугільних лав, віддаючи своє життя для того, щоб комусь було тепліше, світліше, затишніше. І ось приходить варвар з холодним серцем і розбиває все.

З-за гірських відрогів, з боку Адвент-бея, вітер приніс запах горілого. Він мав своєрідний відтінок, зовсім не схожий з тим, який Патрік чув у Баренцбурзі від бурта, де горіло вугілля. Тут горіло дерево, а тому пахло смолою. Патрік стривожився. Передчуття біди, яке не полишало його з моменту зустрічі з підводним човном, піднялося в душі з новою силою. Рудий теж розхвилювався. Кинувся вперед, намагаючись якомога швидше обійти високий скелястий мис, за яким, коли вірити карті, був Лонгір. Патрік ледве не біг за Шпіцем. Зараз його хвилювали посвітлілі, неначе від пожежі, хмари, що повзли з-за мису. Заграву бачив і раніше, але приймав її за вранішню зорю. Тепер зрозумів, що сонце тут не винувате, воно ще спало десь за хребтами. Горів Лонгір, смолоскипами здіймаючи під хмари розбурхане полум'я.

Місто являло собою три селища, що лежали в ущелині між високих гір. Щоб краще бачити, Патрік виліз на сколю, що затуляла Лонгір од вітрів Айс-фьорда. Звідси одкривалась широка панорама пожежі. Над десятками будинків, над складами технічного лісу і шахтного спорядження, над білою гостроверхою кірхою шаленіло несамовите полум'я. В жодному з трьох селищ не було будинку, якого зараз не жер би вогонь. «Ні, це не стихійна пожежа. Тут, мабуть, попрацювали ті ж таки, відомі своєю пунктуальністю німецькі підводники…»

Разом з Лонгіром згорала надія зустріти тих, хто, коли вірити записаному в щоденнику Грегеріса Альвінга, пішов сюди з Баренцбурга. Певне, і їх не обминула смерть, що зараз справляла свою жахну тризну над Лонгірбюеном. Вони знищені. Їх нема! Нема, коли ці ситі звірі з підводного човна підпалювали кожен окремий будинок і ніхто їм не перешкодив того робити…

З важким серцем Патрік спустився зі скелі і попрямував у палаюче селище. «Так от який грім чув я біля бухти Капустяної. Ось яка заграва підпирала небо над Грумант-сіті. Тут був бій. Жорстокий, кровопролитний. Ті, хто обороняв Лонгір, цю бідолашну столицю Шпіцбергене, убиті, а можливо… Можливо, вони навмисне залишили Лонгір, відступили перед більшою силою. А може, їх тут і зовсім не було, і команда з підводного човна, не зустрівши опору…» Останній варіант вселяв хоч якусь надію, але Патрік не вірив навіть своїм думкам: уже так багато помилявся, що помилитись ще раз було все одно що вмерти.

Він уже йшов вулицями селища між палаючими будинками і кожен крок приносив йому нові свідчення того, що захисники міста не віддавали його без бою. Там і тут лежали на снігу трупи людей, усе більше німців (він впізнавав їх по лискучих куртках). Не дешево заплатили вони за Лонгір. Тільки на центральній вулиці, що вела до кірхи, Патрік нарахував шість трупів. Здивувала його не кількість, а те, що німці кинули своїх загиблих товаришів напризволяще. «Вони не мали куди забирати їх на човен, але поховати… Певно, і тут їм хтось завадив те зробити. Хто? Човен обігнав мене… Хай під водою він дає миль двадцять на годину… Я ж плівся сюди майже шість годин, а вони вже через три години були тут…»