Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

Він стояв на невеличкій площі перед кірхою, ніби заворожений, дивлячись на полум'я, що рвалося з вікон і дверей кам'яної коробки. Жар обпікав обличчя, нагрівав тканину комбінезона. Патрік розімлів від тепла і поту, йому важко стало рухатись. Хотілось упасти посеред цього гігантського багаття і заснути, відпочити хоча б кілька годин. Дрімотне отупіння не дозволило помітити на сході ніби безневинну хмарку, що швидко рухалась і через кілька хвилин перетворилась на велетенську чорну хмару. Вона з льоту навалилась на Лонгір важким і чорним, мов антрацит, грозовим фронтом. Патрік отямився лише тоді, коли, покриваючи гоготання полум'я, до його слуху донісся наростаючий, несамовитий свист вітру. Вітер упав на селище з гуркотом так, ніби з гір зірвалась лавина. Він шугав з дикою злістю, кидаючись на вогонь, тиснув на нього згори і примушував розповзатися, низько стелитися по землі.

Полум'я вдарило п обличчя, ніби з мартенівської печі. Патрік прикрив лице руками, але раптом відчув, як гаряча, розпечена хвиля штовхнула Гюго в спину. Кинувся бігти, поспішаючи залишити селище. А навколо бурхав вітер, вогонь гриз будинки і кидав йому вслід палаючі балки, жбурляв каміння, котив дахи, плював зірваними з пожарища головешками. В наступну мить Патріка звалила з ніг хурделиця. Сніг заліпив очі, ніс, рот, кинув на дорогу і покотив, не даючи отямитись, дихати, думати. Потім відчув, що земля вилетіла з-під ніг і вітер несе його кудись у безвість. Удар був сильний і приголомшливий. На якусь мить Патрік знепритомнів. Отямившись, побачив пса, що тулився до нього і тицяв у коліна заліплену снігом морду. Роззирнувся і зрозумів, що лежить під скелею, з якої їх із Шпіцом здуло ураганом.

Тут завірюха була не такою злою, проте вони поспішили відсунутись глибше під скелю, під невеличкий її козирок, тому що згори, де вітер шаленів з наростаючою силою, падали каміння, колоди, обгорілі балки. Під скелею був страшний не так вітер, як сніг, що валив і валив з чорного неба і насувався на них півколом з трьох боків. Намет збільшувався на очах, і скоро вони вже бачили ту чорноту нагорі через вузьку щілину під козирком скелі. Якось боротися з сніговою, перемішаною з камінням і землею масою, вони не могли. Вибратись із-під скелі означало знову віддати себе на поталу ураганного вітру, котрий на той час ще тільки набирав справжньої сили.

Патріку здавалося, що вітер вирвався з пекла і рушить гори, котить скелі, неначе в день страшного суду. Довіритись йому він не ризикував, проте й залишатись під скелею, чекаючи, поки над тобою виросте снігова могила, теж було не краще. Розумів, що треба щось робити, якось опиратися стихії, і сидів не рухаючись. Зникло бажання чинити опір долі. Цей ураган розчавив його волю.

«Навіщо? — запитував себе і відповідав: — Тепер це не має сенсу. На острові, як я вже остаточно пересвідчився, не лишилось нікого. Жодної живої душі. А коли й залишився який щасливчик, ураган доконає його, як мене… Видно, я чимось таки розгнівив господа бога, коли він послав мені всі ці випробування». «І побачив господь, що велика розпуста охопила людей на землі і що всі мислі, помисли їхніх сердець були злом у всякий час, — згадував рядки з Ветхого завіту. — І розкаявся господь, що сотворив людину на землі, і зажурився, засумував у серці своїм. І сказав господь: знищу з лиця землі людей, яких я сотворив… од людей до тварин і гадів, і птиць небесних винищу: бо я розкаявся, що створив їх…»

Патрік пригорнув до себе притихлого пса.

— А їх за віщо, господи? Вони ж у чому винні, все-милостивий, — запустив задубілі пальці в мокру і теплу шерсть рудого. Той сприйняв його жест по-своєму. Оживився, заметушився, шмигнув ліворуч, потім праворуч, спробував видертися на гребінь намету, однак не виходило. Та він скакав, дерся і знову скочувався до ніг Пат-ріка.

— Кинь. Ні до чого все це. Пусте… Все одно кінець, — прошепотів і безсило заплющив очі.

Пес не хотів того розуміти. Знову і знову кидався на намет, аж поки не досяг гребеня. Вітер неначе гаком зачепив його звідти і поніс у темряву, але Патрік нічого вже не бачив. Його охопило приємне заціпеніння, кудись поділись холод і дрож, він забув про мороз. Схоже, марив наяву: задубіле тіло відчувало прилив тепла, стало спокійно і затишно. Свідомість то вловлювала виття вітру за наметом, то раптом голос урагану зникав невідомо куди, і замість нього чулися мелодії незнайомої, але на диво приємної музики. Патрік замерзав… Йому ввижалися напівреальні, напівфантастичні картини, в яких брали участь і знайомі, і зовсім ніколи не бачені ним люди. То плив якоюсь широкою повноводою рікою: вода була теплою, її пронизувало сонце до самого дна; ріка виносила до водоспаду, і він неминуче мав зірватися у провалля, але в останню мить його підхоплювали ніжні руки матері, вкладали в м'яку постіль на хрусткі накрохмалені простирадла і вкривали пуховою ковдрою. Мати сідала біля нього і співала. Це була незнайома, ніколи раніше не чута ним пісня. Патрік знав, що це сага. Навіть чув її слова: «О дай нам довга, темна ніч, кінець твій уздріти. О ніч!.. Ці слова крутилися в згасаючій свідомості, а може, це йому тільки здавалося… Марилося.

«На п'ятнадцять ліктів піднялася над ним вода, і прикрились гори, — зузнів у вухо хтось настирливий, жорстокий і нещирий. — І позбулась життя всіляка плоть, що рухалась по землі: і птиці, і звірі, і всі гади, що повзали — по землі, і всі люди…» Перед ним на хмарці стояв рожевенький, схожий на гномика, бог і питав: «Ти згоден?» — «Згоден, господи, згоден…» — «Ти змирився?!» — «Змирився, господи…»

Над рожевеньким богом, над золоченими обідками його німба спалахнули величезні, як персики, зорі, і всіма барвами райдуги заграли навколо них найнеймовірніші переливи серпанку. В глибокому небі хтось значно могутніший, ніж цей рожевенький гномик на хмарці (він усе ще товкся там, виблискуючи лисиною), натягав різнобарвні струни солодкозвучної арфи, і ці струни здригалися так, ніби їх торкалася невидима рука. Деякі з них чомусь ламались і розсипались на небі, перетворюючись на казкових звірів, птахів, риб, ромби, прямокутники, коліщата. І Патріку здавалось, що бог таки дотримав свого слова і вже почав перетворювати риб в ромби, звірів у прямокутники, а птахів у квіти незвичайних форм і барв. Потім усе провалилося в пітьму безмежну, як сам час.

Чи довго він плив у цьому непроникному океані часу, не знав. Навіть потім, коли все скінчилося, не міг сказати точно — доба чи дві минуло з того моменту, коли Шпіц залишив його під скелею. Знає, що його з головою засипало снігом, але як відкопали, не пам'ятає. Не пам'ятає, як відтирали снігом, а потім спиртом, роздягнувши догола там-таки ж, під скелею, на лютому мороч зі. Патрік прийшов до пам'яті значно пізніше. Чорнота вічності стала чомусь сіріти, по ній попливли зірки дрібніші і не золоті, як персики, а білі, неначе срібні гвіздочки. Потім між зірками зійшов місяць, теж срібний, як соусниця з маминого сервізу. Схожий на гномика бог зіскочив з хмарин і біг поруч, прикладаючи до його щік теплі мідні п'ятаки. Вони охолоджувались і падали у сніг, а бог все біг і біг поруч, часто-часто дихаючи йому в лице вологим теплом і клеїв на щоки свої п'ятаки.

Потім прийшло відчуття руху. Патріка кудись тягли волоком по твердому снігу. Нерівності, горбочки, камінчики відчував усім тілом — вони прокочувались від потилиці до п'ят. Спробував поворушитися, підняти руку і зрозумів, що загорнутий у щось шерстяне, як немовля в пелюшки. Під ним шурхотіли лижі, попереду під чиїмись чобітьми рипів сніг. Чоловік ішов важко, не першу годину налягаючи на вірьовочну лямку. Поруч перебирав ногами Шпіц. Помітивши, що Патрік розплющив очі, він з радісним скавучанням кинувся вперед і голосно, вимогливо загавкав. Рух перервався. Лямка ослабла. Над ним стояв чоловік. Він здавався велетнем, під самісінькі хмари зростом, і могутнім, як той, що натягував струни небесної арфи. Патрік був певен, що це він, хоч тоді і не роздивився його обличчя, навіть не помітив тоді в нього русої окладистої бороди, що одягнений він у білу собачого хутра доху і таку ж білу шапку. Не міг собі уявити, що стомлені його очі можуть так привітно посміхатися і підморгувати. Обличчя велетня ніби променилось добротою. Патрік заспокоївся, і повіки його самі собою склепилися.

Знову попереду під ногами велетня рипів сніг, а в нього під спиною шурхотів шорсткий наст. Вони знову рухались кудись сніговою пустелею. Був день. Високо в холодній синяві неба стигли нерухомі пір'їни хмарок.

Патрік то приходив до тями, то знову втрачав відчуття реальності. Рудий, що біг поруч, кидав на нього уважні погляди, не давав надовго заплющувати очі і все клеїв та клеїв на чоло, на щоки, на ніс теплі вологі п'ятачки радісних собачих поцілунків.

Розділ восьмий

ЛЮБОВ — ВОНА ТАКА…

Містер Патрік Белч довго нишпорив біля підніжжя кам'яної брили, до якої вивів усю групу по азимуту. Саме ця обставина і змусила його перервати свою оповідь на півслові. Вони стояли на «сідлі». Снігу тут майже не було, тільки вічна мерзлота проглядала крізь ріденькі паростки лишайника, та тяглись між ними, сплітаючись у чудернацькі візерунки, обледенілі, а тому не підвладні вітру, снігові пасма.

Кам'яна брила була схожа на вказівний палець. Однак це лише зблизька, здалеку його не відрізнити від інших великих і малих брил, що, одірвавшись од скелястих гір, звалились сюди на «сідло».

— Ура-а-а! От бачите, знайшов! Дивіться, тут вони… Ось наші солдатські книжки: Уолтінга, Грісса і моя…