Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ»

— Все ти про тугу, Семене. А скажи, чого родичам не пишеш? Адже вони теж за тобою тужать.

— Яким родичам? Нема їх у мене…

— Як нема? А сестра… Вона тебе вже через Міністерство закордонних справ розшукує, а ти тут своєю тугою упиваєшся.

— Образили воші мене, — сказав, одвернувшись, Семен, — на все життя образили.

Розмова урвалась. Слід від саней круто вихопився на горб. Вибравшись на його вершину, всі троє мимоволі зупинилися. Зовсім поруч, в улоговині, стояв бульдозер, сани, копошились люди, розгрібаючи лопатами сніг навколо гострого, немов тесак, каменя. Коли підійшли ближче, розгледіли, що то зовсім не камінь, а стабілізатор літака, і весь ніби пірнув під сніг.

Журавльови, а разом з ними і Семен, спустились в улоговину і, ніким не помічені, зупинилися біля притихлого бульдозера. Поруч у старому погнутому відрі горіла солярка. Від неї схилом стелився хвіст чорного смоляного диму, і в повітрі плавали тоненькі черв'ячки кіптяви. Добриня, Грем Хосуел і бульдозерист Михеєв працювали лопатами, звільняючи від багаторічних наростів снігу і льоду дюралеву площину стабілізатора, на котрій ще зберігся номер і розпізнавальний знак англійських військово-повітряних сил. Добриня перший помітив начальство.

— Що трапилось, Іване Івановичу? — він встромив у сніг лопату і підійшов до Журавльових. — День добрий, Ніно Павлівно! І Семен тут? Привіт! Так що ж вас привело?

— Нічого суттєвого. Вирішили от з Ніною Павлівною перевірити спортивну форму. Погода на диво лижна видалась. Травень, а тут бачиш, який сніг лежить… І повітря чисте, як у Підельбруссі, на Домбаї.

— Це точно, Іване Івановичу, — сказав Петро, гріючи над палаючою соляркою руки. — Схоже, як дві краплі води. Справжній Домбай. Дівчатка в біленьких сукнях, і маки на альпійському лузі, і біла шапка Ельбруса, і канатна дорога з лижниками. Все як у нас. З тією лише різницею, що це нам тільки сниться… А погодка наша просто люкс: дме норд — сипле сюди, дме вест — сипле назад, пересипає з пустого в порожнє.

Добриня відразу зрозумів, що не заради розмов про погоду придибали сюди Журавльови та ще й Семена дорогою прихопили, проте від запитань утримався. Хай Батя грає у свою дипломатію далі, йому видніше що до чого.

— Трупи знайшли? — раптом спитала Ніна Павлівна, і вся дипломатія скінчилася.

Добриня посміхнувся і, щоб якось приховати своє захоплення Ніночкою (так її в Баренцбурзі величала молодь), заходився струшувати з брів примерзлий до них сніг.

— Льотчики обидва тут, а от третього щось не видно, — відповів за Добрито Михеєв.

— Це що ж виходить? Чому не видно? — занервував Семен.

— Він що — утік, той третій? — Журавльов натиснув на слові «утік».

— Зачекай, — зараз усе з'ясуємо, — заспокоїла чоловіка Ніна Павлівна.

— Дійсно, куди ж міг подітися той третій? Адже саме він нам і потрібний. Кажуть, у нього була дивна, схожа на чуму хвороба, небезпечна і сьогодні. Розумієш, Петре, його треба б найти.

— А може, він з того боку, під уламками? — знову встряв Володька.

Добриня кинув на нього здивованим оком.

— Містер Белч каже — повинен бути поруч. Він їх разом ховав. Ми копнули — нема.