Розділ «Відьма»

— «А як я не передам, мені не мона вмерти. Передають через воду, через харчі. Отак попросить бабушка: «Дай мені їсти, бо я вже буду вмирати», — а ця онука сидит коло мене. Я буду їсти і єй передавати».[2055]

— «Да це хотіла передать дітям, це волшебство, в неї три дочки було: «Гапко, забери! — Шоб до єє дотронуться, як вона помірає: значить, волшебство переходить на її. — Гапко, забери!» А вони повтекали з хати, то вона дві неділі мучилас, до вже один мужик залєз на хату, да прокрутив в столі дирку, да восікового колка забів, вот тогда вона подохла, а так би мучиласа більше».[2056]

— «І коли вона вмирала, вона вмерти не могла, тому шо вона мусіла передати. І боялись усі, то не пускали дітей, бо вона хотіла хоть палкою доторкнутися, хоть шо-небудь, шоб вона могла вмерти, бо то не дáло їй вмерти. І потім вона торкнулася до дóчки свеї, і потім вона вмерла. А та дóчка стала така, як вона: ходила росу збирала і таке всяке».[2057]

— «Поки не передаст, доти не вмре. Вона тоді не годна вмерти. Так Пісарчучка на Рубані. Вона страшно мучилась, а потім передала своїй внучці. То в них та сила з народження».[2058]

— «Дуже важко: поки не передасть, доти не вмре. Може тобі руку дати— і вже передасть».[2059]

— «То відьма, люба знахарка чи ворожка, вона мусить передати комусь те своє, те, шо вона робила, бо буде дуже тяжко помирати. От в неї (в дружини інформатора — Л. О.) баба — вона і віск зливала, то її молодша сестра прийняла. Ну, та баба їй каже: «Я тобі здаю своє ворожбитство». І всьо — баба собі вже вмирала, а та потім займалась тим, чим баба».[2060]

Передати «знання» «знахурі» могли й уже по смерті. Вочевидь, для них було важливим позбутися його хоча б на тому світі: «То ми дружили з єю, то вона заболєла туберкульозом і померла. Аж сница мнє: тако у цьо окно — пріходить вона в окно да каже: «Ніна, го Ніна!..» Кажу: «Шо таке?» — «Я тебе навучу, шоб с тебé не тягли молоко. С тебé так тягнут молоко… я тобє скажу, і ти будéш мать молоко». А я така дурна — хай би я сказала… Кажу: «Зіна, не хочу я. Шо мінє Бог дав, хай то й буде». А вона, пробачте за грубость, каже: «То ось на тобє! (показала дулю — В. Г.) Так ти і до смерті будеш мать!» Коб я була сказала: «Научі», — то она була б научіла».[2061]

Про те, що саме чекає на душу «знахура» чи відьми в потойбіччі, розказують оповідки, поширені в багатьох регіонах України:

— «Раз я бачила, ше мала була, як одна баба і моя мати стояли біля річки на Купайла. То вона кинула сир, і прілєзли такіє гадюки, єдят, тої баби. Мати каже: «Я боюса». А вона каже: «Це на том свєті так мою душу злиє будут тягати. Ану, — каже, — ти кидай». То рибочка приплила да той сирок тако бере… «А то, — каже, — янголи так твою душку брати будуть».[2062]

— «А йна жінка тоже відбирала молоко. А дочка каже: «Я хочу ся навчити так, як ви». — «Ей, дітино-дітино, тобі того не треба. Ну коли ти хочеш знати, то підемо, я назбираю дві грудки сира, і підемо на річку, і будеш видіти, яка ти, а яка я». Ну, пішли на річку, зробили дві грудки сира, і стара, і дочка вже, і каже: «Кидай ти». Ну, й дочка кинула — нич — сир полéтів долі водов. А та стара як кинула, як ся злетіло то гаддя всяке, всякі риби — всьо — той сир тіко іно мáхнув. «О, — каже, — видиш, дітино, отак, будут мою душу щипати. Тіло йде в землю, а душа буде вічно жити. Но моя душа не буде вічно жити, мою душу рознéсут».[2063]

Після смерті відьом та «знахорів», за народними віруваннями, псується погода, нерідко здіймається буревій:

— «То смієлись, кажуть, як якась заверуха — о, знахор вмер».[2064]

— «(Є. Л.:) То кажуть, шо єсть такі люди, як вмре… ей, така бура… Ну, каже, шось знав. То вже якийсь знахур. Раз така погода, шо зорвалася бура… Але знаєте… То тоже, навєрно, то неправда… Олюсьового брата, Наумчіка, Юзік, він вмер пірід Спасом. Боже, як тоді бура була — всі яблуні… Я думаю, шо він нишо не знав. [Але] то така вже бура була, вже таке страховія робилося, шо не мона було… (Ю. С.:) А в нас, як Люх умер… До його всьой світ їздив, такий дядько був. І що він там, кому помагав, кому й не помагав, а брав добре… І як він умер, такий хороший день був, — я сама казала, що то за комедия: казали — «знахур», «знахур», а сонечко світило-о… Але він, кажуть, вспів пірідати жінци. (Є. Л.:) То він був знахор, а погода була хороша, як умер. Казали, шо він успів пірідати своїй жінци. А та жінка як стала… і шось там, вроді, шось їй стало недобре, і вона пішла у євангелісти і теє оставіла все, покинула…»[2065]

— «Кажуть, кажуть люди, що… шо тогово… таке були, шо вмирали [вєдьми], то каже — Господи — як схватица бура якая, шо просто страхоття. Таке було, казали, шо на ліжку, як умірали, то подкідало догори. Перемучицці… і тоді вмре».[2066]

— «Тако все кажуть, ой, їй було добре, бо була добрая погода. А тому було тяжко, бо він, каже, знахур. А чи так, чи не так, Бог його знає!»[2067]

— «То чорти й потолка зóрвут. Да. То в нас було тоє в селі. Шо тей здоровий був, і зорвало, як умирав — і всьо його вийшло. Вихором в хату, чи в окно можé вилетіть, потолка зорвать. Отаке то діло…»[2068]

— «Кажуть, правда, шо — ой, каже, на йогó дощ іде, бо він, каже, знахур. Чи шось, тамки, вмре да погоди нема, до все кажуть, шо він знахур да нема погоди…»[2069]

— «Як отака буря сі сходе, то кажут: «О, відьма вмерла чи там повісився хто».[2070]

Тіло покійних «знахурів», відьом, а також самогубців (а їх, як вважали, спонукав до самогубства чорт), за уявленнями українців, по смерті «розливається», втрачає вигляд, починає смердіти. Вірили, що вдбирання молока не минається без відплати: коли той, хто це робив, помирав, «то й через рот, й через ноздрі молоко перло».[2071] Також чаклунів важко допровадити до кладовища: не везуть коні, не заводиться автівка тощо:

— «В нас тут одна умерла, то казали за неї, шо вміє молоко відбирати, підливати, якісь пíдливки носити, ворожбитó робити. То в[о]на як умерла, то так її розігнало бýло, а так чути бýло, з неї сýкервіци тє´ли такі, шо дєк савтирію читав — не міг дихнути. Як закривали йї, син казав: «Дайте їй зо дві поліна ще, бо вона з ліса все дровá носила».[2072]