Тарас Шевченко

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь…

Коли на допиті в ІІІ-му відділі 21 квітня 1847 року поета запитали, що саме спонукало його писати крамольні вірші, спрямовані проти «священної особи монарха», він відповів прямо: «Іще перебуваючи в Петербурзі, я скрізь чув виклики та осуд на адресу государя й уряду. Повернувшись на Україну, я почув іще більше й гіршого як від молодих, так і від статечних людей; я побачив злидні та жахливе гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилось і робиться іменем государя та уряду…» Кріпосне рабство, національний гніт, розчарування в багатьох людях (чого варта хоч би історія розриву Шевченка зі своїм колишнім приятелем, відомим етнографом Платоном Лукашевичем, який у відповідь на обурення поета з приводу нелюдського поводження з кріпаком сказав, що в нього таких, як Шевченко, триста душ) «розбили його серце». Під цю пору Шевченкова поезія набуває тих рис, що перегодом дозволили Олександрові Герцену назвати поета «політичним діячем та борцем за свободу», а охоронцям російського абсолютизму — «політичним злочинцем», «знаним підбурювачем», людиною зі «злочинними намірами супроти уряду». Зрештою, навряд чи поет розглядав це як політику. Недаром, уже повернувшись із заслання, він скаже, що «всяка політика аморальна». Тогочасна Шевченкова поезія — це поезія бунтарства й граничного радикалізму, пройнята гнівом і передчуттям Судного дня, яка нагадує «поетику мартиролога» з її похмурим та сумним колоритом, ніби покликаним потвердити думку, що земне життя — це всього лиш «долина сліз». А ще поет пробує гоїти своє серце «ядом»:

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І я тепер розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

Це та сама «сова», услід за якою полетить душа поета понад імперією в поемі-«комедії» «Сон», де Шевченко спочатку змальовує свою прекрасну, але уярмлену й розтерзану Україну, потім — закутих у кайдани каторжан-декабристів у далекому Сибіру, а насамкінець — імператорський прийом у Санкт-Петербурзі, апофеозом якого стає сцена «генерального мордобитія», коли імператор б’є свого найвищого вельможу, той — меншого, той — іще меншого… І в усій оцій панорамній гротескно-саркастичній Шевченковій візії є щось справді пекельне. — «Сон» — то «комедія» в містеріальному, Дантовому сенсі, «комедія», що підривала самі основи миколаївської монархії. А крім того, поет нещадно висміяв тут імператора й імператрицю.

Не менш гостре антимонархічне вістря має також поема «Кавказ». Власне, це не поема, а свого роду «монументальна лірика» — «плач» поета за своїм другом Яковом де Бальменом, який загинув у Даргінському поході наприкінці липня 1845 року, протест проти загарбницької війни царизму на Кавказі, а ще проти всіляких форм несвободи: соціальної, національної, релігійної. Зрештою, «Кавказ» — це всеосяжний метафізичний бунт, чи, як сказав би Альбер Камю, «бунт людини проти власної долі й проти цілого світоустрою». Недаром уже на самісінькому початку твору зринає архетипальний образ бунтаря-страждальця Прометея:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.