Тарас Шевченко

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страници,

Все беззаконные дела…

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!..

Княжна Варвара доволі швидко закохалася в поета. Йому першому вона дала прочитати свою повість «Дівчинка», де була викладена «історія її власного серця» — ось їй дванадцять років, ось вісімнадцять, ось двадцять пять, а ось і тридцять пять. Йому ж таки вона подарувала і свою Біблію… Княжна страждала, коли поет був із нею мовчазний і холодний. Зрештою, вона навіть захворіла… Усі почали помічати, що між нею та поетом, щось відбувається. Капніст на правах старого друга заговорив із нею про це перший, сказавши, що їхні почуття не приведуть ні до чого доброго. Княжна стала заперечувати. «Мені вже тридцять пять, — відбивалась вона, — і в цьому віці я можу спокійно дозволити собі те, чого ніколи не дозволила б у вісімнадцять». Я хочу бути тільки другом, сестрою Шевченка». Але Капніст стояв на своєму. «Вік, — казав він, — тут нічого не важить, коли жінка та молодий чоловік називають одне одного сестрою та братом, то в цьому завжди криється небезпека». Можливо, Шевченко вже кохає княжну… Так чи ні, поетові варто їхати звідси, і він береться владнати справу. Від цих слів княжні стало зле. Тоді Капніст сказав: «Коли б я знав, що це так серйозно, я б не насмілився говорити з вами так, як говорив».

У будь-якому разі, 10 січня 1844 року Шевченко вже покидав Яготин. «Я, — писала княжна Варвара, — зі сльозами кинулась йому на шию, перехрестила йому лоб, а він вискочив із кімнати. Відтоді я мала від нього один лист, від якого Капніст ледь не сказився, але я розумію його інакше: це — не любовний лист; у цьому листі він називає мене сестрою; правда, він каже мені «ти», але це не варто розцінювати так, наче мені пише який-небудь кавалер. Шевченко — дитя природи й не має жодного уявлення про манери; але в нього багато такту, доброти й пошани до всього святого, тому він до всіх шанобливий, поштивий до старших, і всі його люблять. Навіть мама, яка так мало його знає, прихильна до нього, а тато його навіть любить».

Через три тижні після від’їзду поета княжна Варвара напише: «…Капніст переконаний у тому, що я люблю його (Шевченка) і що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не заперечую, що коли б бачила з його боку любов, то, можливо, відповіла б йому пристрастю».

Це почуття буде жити в серці княжни ще довго. Через кілька місяців, у серпні 1844 року, княжна Варвара, отримавши від поета звістку про те, що він розпочинає видання серії гравюр «Мальовнича Україна», щоб назбирати 2000 карбованців і викупити з кріпацтва свою рідню, вигукне: «О, якби я мала гроші, якби я не розтранжирила так безтолково те, що мала, якби в мене ще були мої діаманти!» Вона буде листуватися з опальним поетом і тоді, коли той опиниться «в степу безкраїм за Уралом», а 13 січня 1848 року в листі до шефа жандармів графа Олексія Орлова прохатиме дозволити Шевченкові малювати, назвавши заборону малювати «витонченою жорстокістю». Натомість Орлов «з найвищого дозволу государя імператора» 27 червня 1850 року суворо попередить княжну, щоб вона не переймалась долею поета та й узагалі якомога менше встрявала «в справи Малоросії», інакше сама «стане винуватицею, можливо, неприємних для себе наслідків». Зі свого боку, Шевченко, як свідчив Броніслав Залеський, одержував звістки про княжну «з найбільшою радістю». Його спомини про перебування в Яготині сповнені світла. «За весь той час, — писав він до княжни 7 березня 1850 року, — у наших стосунках була тільки одна легенька хмаринка. Звісно ж, ви забули. Згадайте! Якось випадково мова в нас із вами зайшла про «Мертві душі», і ви висловились надзвичайно сухо». Мабуть, княжні, як і багатьом іншим, не надто імпонував змальований Гоголем шерег «мертвих душ», котрий, як скаже перегодом Панас Мирний, був списаний з українського панства. «Мене це неприємно вразило, тому що я завжди з насолодою читав Гоголя і тому, що я в глибині душі шанував ваш благородний розум, ваш смак і ваші ніжно-високі почуття. Мені було боляче, я подумав: невже я такий грубий і дурний, що не годен ані розуміти, ані відчувати прекрасне?.. Я в захваті від вашої теперішньої думки — і про Гоголя, і про його безсмертний твір! О, я в захваті, що ви зрозуміли його справді християнську мету! Так!.. Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, котра має дар найглибшого розуму і найніжнішої любові до людей!..»

Востаннє вони побачаться через багато років у Москві, коли поет повертатиметься із заслання. За цей час обоє дуже змінились. Навряд чи тепер вони розуміли одне одного так, як було колись. Принаймні 17 березня 1858 року Шевченко якось холодно й не без іронії занотує у своєму «Журналі»: «Увечері тайкома відвідав свого давно не баченого друга, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну. Вона змінилась на краще, поповнішала й наче як помолодшала, і стала ханжою, чого я раніше не помічав. Чи не знайшла вона в Москві гарного сповідника?» А Рєпніна признається: після повернення поета із заслання вони бачились двічі, і «…він справив на мене сумне враження…»

Десь наприкінці лютого 1844 року, після дев’яти місяців перебування на Україні, Шевченко повертається до Санкт-Петербурга, маючи намір завершити навчання в Академії мистецтв. Крім того, він заходився коло видання «Мальовничої України». Пояснюючи свій задум, Шевченко писав у жовтні

1844 року до чернігівського цивільного губернатора Павла Гессе: цивілізований світ досі нічого не знає про Україну, попри те, що вона здавна мала «своїх і композиторів, і живописців, і поетів». «Чим вони захоплювались, занедбавши своє рідне, — каже поет, — не знаю. На мою думку, нехай моя батьківщина надбідніша та найнікчемніша на землі — навіть тоді вона здавалася б мені кращою за Швейцарію та всі Італії». Отож, Шевченко мав на думці видати серію коментованих офортів, де були б відображені українські краєвиди, храми, залишки замків, народні звичаї та обичаї, легенди й казки, найважливіші історичні події тощо. На жаль, справа завершилась виходом у світ тільки першої серії офортів, яку Шевченко видав за власний кошт. До неї увійшло шість картин: створений на основі «Історії русів» офорт «Дари в Чигрині 1649 року», де зображені посли Туреччини, Речі Посполитої та Московщини, які прибули з дарами до Богдана Хмельницького, пейзажі «Видубицький монастир у Києві» та «Печерська київська криниця», жанрові сценки «Судня рада» й «Старости», а також офорт за сюжетом казки «Солдат і Смерть». Попри те, що відгуки про «Мальовничу Україну» були якнайкращі, підписка йшла дуже мляво й на другу серію офортів коштів у поета забракло.

22 березня 1845 року рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання «некласного художника». А вже наступного дня він знову вирушив на Україну. Починаються його мандри дорогами рідного краю, що триватимуть аж до арешту. Глухів, село Мар’янське, що належало Олександрові Лук’яновичу, маєтки Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярах, Ромни зі своєю славетною Ільїнською ярмаркою, Веселий Поділ Аркадія Родзянка, Полтава, Лубни, Миргород, Переяслав, В’юнище, Чигирин, Суботів, Кирилівка, Київ… З літа 1845 року Шевченко починає виконувати завдання Археографічної комісії при канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора, у роботі якої брали участь такі видатні вчені й добрі знайомі Шевченка, як Микола Іванишев, Микола Костомаров, Михайло Максимович та інші, а в листопаді-грудні офіційно стає її співробітником. Спочатку комісія відрядила Шевченка на Полтавщину та Чернігівщину, а наприкінці вересня 1846 року — на Київщину, Поділля й Волинь, де він мав збирати народні перекази, легенди, сказання, пісні, змальовувати кургани та урочища, з якими пов’язані важливі історичні події, памятки архітектури, описувати всілякі старожитності тощо. За час своїх мандрів Шевченко встиг побачити ледь не всю «підросійську» Україну. Федір Кружилка із села Вишневець на Волині згадував, що поетові кортіло побувати навіть по той бік російсько-австрійського кордону — в славетному Підкамені.

Що ж бачив наш поет, мандруючи шляхами України як співробітник Археографічної комісії? Найперше, звісно, розкішні краєвиди й не менш розкішні пам’ятки архітектури та історії. Про це свідчать і його «Археологічні нотатки» за 1845–1846 роки, і численні малярські роботи, наприклад, сепія «Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі», акварелі «Вознесенський собор у Переяславі», «В Густині. Церква Петра і Павла», «Почаївська лавра з півдня» та інші. Вишукані й урочисті форми старовинних споруд зачаровували митця. «Надвечір, — писав він про Вознесенський собор у Переяславі, — на темному тлі довкілля, неначе ті діаманти, переливаються переяславські Божі храми, а один із них виблискує своєю золотою маківкою найяскравіше. Це собор, збудований Мазепою», храм «прекрасної, граційної, напіврококо, напіввізантійської архітектури». А ось славетний Густинський монастир неподалік Прилук, який одразу ж приводить поетові на память роман невідомого автора «Ліс, або Сен-Клерське абатство», написаний у стилі популярних на той час «готичних романів» англійської письменниці Анни Радкліф: «Тут є все. І канал, глибокий та широкий, наповнюваний колись водою з тихого Удаю. І вал, а на валу висока кам’яна зубчаста стіна з внутрішніми ходами та бійницями. І безконечні склепи, чи підземелля, і врослі в землю нагробні плити між велетенськими суховерхими дубами…» Словом, повний антураж для романтичних історій а та Вальтер Скотт.

І на що б не дивився Шевченко, його око — око художника, чудового знавця музики, історії, літератури, сюжетів Біблії, грецької міфології тощо. Ось, наприклад, оповідач повісті «Музикант», намилувавшись плесом вечірнього озера в Качанівці, засинає на березі, і йому сниться нещодавній бал — та от диво: «замість звичайного вальсу, — каже він, — я бачив уві сні знану картину Гольбейна «Танець смерті». Мої візії перервав пронизливий жіночий сміх. Розплющивши очі, я побачив жваву зграйку німф, що хлюпались і верещали у воді, і мені волею-неволею довелося зіграти роль нескромного пастуха Актеона».

Поет із насолодою слухає й записує те, що співає народ. Йому цікаво геть усе — від фривольної пісеньки «Балакучий балакучу…» до народних дум, які він просто обожнював. Наші думи такі піднесено-прості й прекрасні, писав Шевченко, що коли б раптом воскрес Гомер «та послухав би хоч одну з них від такого ж, як і сам він, сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вдрузки свій козуб, званий лірою, і найнявся б за міхоношу до нашого найубогішого лірника, привселюдно обізвавши себе старим дурнем».

Усе побачене, почуте й пережите формувало в Шевченка напрочуд тонке й глибоке розуміння того, що таке його люба Україна. «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра, — писав він, — одна й та сама земля, одна мова, один побут, одне обличчя народу; навіть пісні одні й ті самі. Наче одної матері діти». Та, з другого боку, тут чимало й несхожого. «На полях Полині й Поділля, — каже поет, — ви часто милуєтесь мальовничими руїнами старовинних масивних замків і палат, колись прекрасних, як в Острозі чи Корці… Про що ж промовляють? про що свідчать ці похмурі свідки минулого? Про деспотизм і рабство! Про холопів і магнатів! Могила, чи курган, на Волині та Поділлі велика рідкість. А ось на берегах Дніпра… ви не пройдете й версти поля, не прикрашеної високою могилою… Про що ж говорять допитливому нащадку ці численні темні могили на берегах Дніпра та грандіозні руїни палаців і замків на берегах Дністра? Вони говорять про рабство і свободу. Бідолашні, слабосилі Волинь і Поділля, вони охороняли своїх розпинателів у неприступних замках та розкішних палацах. А моя прекрасна, могутня, свободолюбна Україна туго начиняла і своїм вільним, і ворожим трупом незліченні велетенські кургани. Вона не давала своєї слави на поталу, топтала ворога-деспота ногами і вільна, незаймана помирала. Недаром такі сумні та печальні наші пісні, такі задумливі мої земляки. їх складала воля, а співала тяжка одинока неволя».

І саме оця «тяжка одинока неволя», що її аж надто багато бачив поет по всій Україні, породжувала відчуття чи то вже зникомості сущого, чи якоїсь екзистенційної пустки, усеосяжного сну, годного скувати душу кригою:

Минають дні, минають ночі,