Тарас Шевченко

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Десь на цю пору поет познайомився з Петром Мартосом — вихованцем Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, автором крамольних антимонархічних віршів, за які змушений був покинути гімназію після нашумілої «справи про вільнодумство». Євген Гребінка рекомендував Мартосові Шевченка як талановитого учня Карла Брюллова. Мартос замовив молодому художникові свій акварельний портрет і почав їздити до нього на сеанси. Під час одного з них він випадково побачив у квартирі Шевченка, яка була «десь під небесами» на Васильєвському острові, дрібно сцисаний олівцем клаптик паперу. Почав читати — чудесна поезія.

— Що се таке, Тарас Григорович? — спитав Мартос.

— Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець, — не без іронії відповів Шевченко.

Украй заінтригований Мартос попрохав у поета його «папірці» й одразу ж рушив до Гребінки, а вже під час наступного сеансу запропонував Шевченкові видати його вірші книжкою. Шевченко довго не погоджувався, та врешті-решт таки пристав на пропозицію…

Так переказував цю історію сам Петро Мартос. Навряд чи все тут достеменне, принаймні для Гребінки Шевченкова поезія аж ніяк не була на той час новиною. Може, саме він і попросив Мартоса дати кошти на її видання. Та в будь-якому разі, 7 березня 1840 року Гребінка подав до Санкт-Петербурзького цензурного комітету невеличкий рукопис — усього на 20 сторінок — збірки Шевченкових поезій. Це був «Кобзар» — книжка, яка відкривала нову епоху в історії української літератури. Та хіба тільки літератури! Так уже повелося, що поезія в Україні споконвіку була чимось куди більшим, аніж просто поезія.

На початку травня 1840 року чудово видана книжечка на 114 сторінок (уже в ході друку до збірки було включено нові тексти) з’явилась у продажу. До «Кобзаря» ввійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова» й «Тарасова ніч».

Успіх цієї книжки, накладом близько тисячі примірників, був просто грандіозний. Михайло Максимович писав, що як тільки з’явився Шевченків «Кобзар», усі тогочасні українські письменники — Квітка, Гребінка, Забіла, Метлинський, Костомаров, Шашкевич, Вагилевич та інші — в одну мить опинились позаду як poetae minores. «Кобзар» швидко здобув собі славу не лише в Санкт-Петербурзі, де на його вихід відгукнулися ледь не всі журнали й газети, але й на Україні. Наприклад, панянки з вищого світу, які, хоч до цього й читали дещо по-українському: повісті Квітки, байки Гребінки, поезії Гулака-Артемовського («Енеїду» Котляревського їм читати забороняли), але робили це якось мляво, буквально виривали «Кобзар» одна в одної з рук. Дехто з них учив українську мову тільки заради того, щоб читати Шевченка. «Поява «Кобзаря», — згадував Афанасьєв-Чужбинський, — миттю розвіяла апатію й викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку…» Отож, коли Гребінка перегодом привів поета на бал до Тетяни Волховської в Мойсівку, то всі гості (а їх було там близько двох сотень) стовпились біля входу, щоб бодай краєм ока глянути на нього. Сюди хутенько прийшли навіть ті пещені панії, які інакше, як по-французькому, ніколи в житті й не говорили. А Шевченко розмовляв по-українському й за якийсь час став душею товариства. Та й перегодом буде те саме. Улітку 1844 року княжна Варвара Рєпніна писала, як мадемуазель Василиса Балабіна, прочитавши Шевченкову поему «Слепая», була в такому захваті, що кинулась до поетового портрета й почала цілувати його. А ось що згадував Микола Костомаров про те враження, яке справили на нього в 1845 році недруковані вірші Шевченка, що їх читав поет, прийшовши до нього в гості на Хрещатик: «Був чарівний весняний день, цвіли пишним цвітом вишні і сливи, починав розцвітати бузок, зав’язувались квіткові пуп’янки на яблунях і грушах, співали птахи, — ніколи не забуду цього дня. Шевченко приніс із собою в кишені незшитий зошит своїх ніде ще не друкованих віршів, читав їх, довів мене до цілковитого захвату…» Зрештою, то було щось куди більше, ніж захват. «Мене охопив жах: враження, яке вони справляли, нагадало мені Шиллерову баладу «Занавішений санський ідол». Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Треба мати сильний зір, міцні нерви, щоб не осліпнути або не впасти без пам’яті від раптового світла істини…» А Пантелеймон Куліш казав, що коли він прочитав Шевченкові «плачі та пророкування», написані вже на Україні, то «вони здались мовби якимсь одкриттям з неба». Від часу появи «Кобзаря» пройде всього кілька років, а поета вже будуть сприймати як генія. «Шевченко — то геній, — стверджував, приміром, Василь Білозерський 1846 року в листі до Миколи Гулака, — адже тільки геній одним своїм глибоким почуттям годен угадувати і потреби народу, і навіть цілої доби, — без вогню поетичного, а водночас релігійного, до цього не веде жодна наука, жодне знання». На той час Шевченкова поетична слава, як свідчив Юрій Андрузький, уже «греміла по всій Україні; його ставили вище за Жуковського, хотіли бачити в ньому свого Шиллера…», тобто полум’яного співця свободи.

Усе це буде трохи згодом. А поки що публіка із захватом читає «Кобзар». Що ж так магічно вабило людей у цій книзі? Одних — блискучі, надзвичайно органічні та граційні народнопісенні імпровізації на взір ось цієї:

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько.

Все вгору та вгору!