Тарас Шевченко

Рости тонка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Других — піднесення на недосяжну висоту людського серця, отієї таємничої Божої іскри, що дає силу героям поета не зважати на людський суд, а значить, прирікати себе на муки, а то й на смерть. Хіба ж не цей чистий сердечний поклик, «щира любов», як сказав би Квітка-Основ’яненко, став джерелом трагедії Шевченкової «Катерини»?

Третіх — напрочуд яскрава романтична «поетика ностальгії»: варіації на теми «козака на чужині», рустикального раю, самотнього неприкаяного поета, чиє слово лине до Бога… А ще те, що називають «історичною інверсією»: ідеал, який несила віднайти «тут-і-тепер», поет намагається віднайти в минулому. Тим паче, що українська історія, а надто героїка козацьких часів, яка відлунювала в старовинних думах і піснях, у літописах, ба навіть у самих українських краєвидах, давала багатющий матеріал для поетичної фантазії. У «Кобзарі» ця «історична інверсія» непомітно перебігає в «трен» за Україною. Та, з другого боку, в Шевченковій романтичній тузі за героїчною старовиною лунають і профетичні ноти «будительського» характеру, як-от у посланні «До Основ’яненка»:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Трохи перегодом чільний ідеолог українського романтичного руху Пантелеймон Куліш скаже, що завдання поезії якраз у тому й полягає, щоб говорити «голосом правди», руйнувати «гірку тісноту», будити оспалі серця, — одним словом, воскрешати Україну з мертвих. Романтики ніби повторюють заклик святого апостола Павла з його Послання до ефесян: «Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих…», — надаючи йому виразного національно-визвольного звучання. У будь-якому разі, «будительський», чи вже «воскресенський», пафос «Кобзаря» був добре відчутний. Наприклад, Мйкола Маркевич згадував, як на влаштованій ним вечірці дуже популярний під ту пору Нестор Кукольник різко критикував Шевченка. Він стверджував, що «спрямування його «Кобзаря» шкідливе й небезпечне».

Ще більш відчутно «воскресенський» пафос звучить у Шевченковій поемі «Гайдамаки» — найбільшому за обсягом творі ІПевченка-поета. Ця поема вийшла окремою книгою в Санкт-Петербурзі наприкінці 1841 року. Щоправда, вона пролежала на складі близько трьох місяців — цензор Петро Корсаков ніяк не наважувався підписати квиток на її вихід у світ. Звісно ж, він добре пам’ятав, яка буча здійнялася два роки тому довкола статті Михайла Максимовича «Сказання про Коліївщину», а Шевченко змальовував ті ж самі криваві події червня-липня 1768 року на правому боці Дніпра — очолене запорожцем Максимом Залізняком повстання гайдамаків проти барських конфедератів, яке охопило Звенигородщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Сам поет, пояснюючи затримку виходу книги у світ, писав Григорію Тарновському 28 березня 1842 року, що мав з «Гайдамаками» неабиякий клопіт. «Насилу запевнив цензуру, — каже Шевченко, — що я не бунтівник. Тепер поспішаю розіслати, поки не передумали».

Критики, найчастіше польські, не раз закидали цій Шевченковій поемі надмір жахіть. Та навіть Пантелеймон Куліш стверджував, що «Гайдамаки» — це «кривава бойня, від якої поневолі відвертаєшся», і ставив Шевченкові за приклад Шекспіра, в чиїх трагедіях «людське начало ніколи не підлягає звірячому». Проте одна справа — романтична «діонісійська» стихія, а зовсім інша — реальна життєва драма. Інфернальні фантазми Коліївщини сповнюють жахом і душу самого поета. Це можна бачити з тих, як казав Іван Франко, «частих вибухів чисто людського, національними рамками незатісненого чуття», що ними Шевченко супроводжує криваві сцени поеми. Ба більше, продовжує Франко, у Шевченка чимало «непевності і несмілості в рисуванні страшних картин різні та війни, які поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозірчастим серпанком закинути». Це схоже на те, як у старовинному українському театрі макабричні сцени було заведено подавати у формі рухомих тіней на екрані або й узагалі виносити за рамки сценічного простору. Так чи так, у «Гайдамаках» зовсім немає батальних сцен, а найтрагічніша картина, в якій Гонта ріже своїх синів-католиків, на думку Франка, чи не найліцше засвідчує, що поет «мимо своєї волі не міг малювати таких сцен», подавши її «без найменшої психологічної правдоподібності». Коли вже й справді молодий Шевченко в цій поемі змальовував образи, «мочаючи пензля в крові», як казав польський поет і перекладач Владислав Сирокомля, то це була, за словами Франка, «кров не жива, людська, що пливе серед болів конання, а кров з цинобру та карміну, розроблена на палеті». Іншими словами, криваві сцени «Гайдамаків» на значну міру є наслідком мистецької традиції. Такі самі сцени часто-густо зринають у поемі вихованця уманських отців василіан Северина Гощинського «Канівський замок» (варшавські класицисти критикували її за надмір жорстоких епізодів), яка присвячена Коліївщині й мала певний вплив на Шевченка, а сцену вбивства Гонтою своїх дітей Шевченко прямо запозичив з повісті знаного представника «української школи» в польській літературі Міхала Чайковського «Вернигора» — у 1840 році Петро Мартос давав Шевченкові читати цей виданий у Парижі твір. Похмура тональність «Гайдамаків» могла бути зумовлена також музикою Джакомо Меєрбера — автора улюбленої Шевченкової опери «Гугеноти», яка присвячена кривавим подіям Варфоломіївської ночі (між іншим, Карл Брюллов, у чиїй майстерні поет «леліяв своїх кровожерних гайдамаків», був нащадком французьких гугенотів). Та й сам Шевченко у своїй «Прогулянці…» проводив паралель між Коліївщиною й Варфоломіївською ніччю, зауваживши з гіркою іронією, що під цим поглядом наші «покійні земляки аж ніяк не поступались якій хочете європейській нації, а в 1768 році перевершили Варфоломіївську ніч, ба навіть першу французьку революцію». Зрештою, важливим джерелом Шевченкових кривавих образів і в цьому, і в інших творах були книжки Старого Заповіту: образ розбивання немовлят об скелю («Три літа», «Чи то недоля та неволя…») навіяний 136-м псалмом, образ «вражої злої крові» із «Заповіту» — 149-м псалмом тощо.

Пекельні картини «Гайдамаків» справляють моторошне враження ще й тому, що вони контрастують із картинами райськими. Наприклад, макабричній сцені вбивства Гонтою своїх дітей передує справжній буколічний образок:

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї Землю,