Тарас Шевченко

убрану весною,

Вранці зустрічають…

Цей контраст — не що інше, як утілена в слові рембрандтівська світлотінь, яка робить дивовижно яскравими обидва полюси прикмет, станів та дій. Ідеться не тільки про контраст картин, але й про різкі злами поетичного ритму, тональності, не менш різкі переходи од вірша до прози, від епосу до лірики — згадаймо хоч би численні авторські медитації, що ніби проектують історичні перипетії на поетову сучасність…

Мешкаючи в Санкт-Петербурзі, Шевченко мріяв побувати на Україні. Про це він не раз писав у своїх листах. «…Сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну, — признається поет Григорію Тарновському в січні

1843 року. — Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я… Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до Вас, а потім уже дальше». Невдовзі така нагода справді випала — 19 травня 1843 року Шевченко разом з Євгеном Гребінкою та його молодшою сестрою Людмилою, яка навчалась у Смольному інституті, виїхав із Санкт-Петербурга білоруським трактом на Україну. Він їхав на запрошення Тарновського до його розкішного маєтку в Качанівці, де були і зведений за проектом Растреллі прекрасний палац, і велика бібліотека, і картинна галерея, і чудовий парк, і кріпацький симфонічний оркестр… У різний час тут гостювали Микола Гоголь, Семен Гулак-Артемовський, Михайло Глінка, Віктор Забіла, Микола Костомаров, Михайло Максимович. Шевченко віз сюди свою олійну картину «Катерина», яку Тарновський обіцяв купити.

З Качанівки поет вирушив до Києва. Мабуть, якраз під цю пору, малюючи Дніпрові схили, Володимирську гірку, Києво-Печерську лавру, Видубицький монастир, він раз і назавжди полюбить це стародавнє місто: його вулиці, його історію, його золотоверхі храми, ту неповторну ауру «святого Києва», що зрине перегодом у поемі «Варнак»:

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий,

Святим дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже мій милий!

Який дивний ти.

З Києва Шевченко завітав до своєї рідної Кирилівки, потім навідався до Євгена Гребінки на хутір Убіжище, звідки вони вже разом прибули 29 червня в Мойсівку — цей «український Версаль», де поет подружився з багатьма цікавими людьми: Віктором Закревським, який був і вільнодумцем, і симпатиком італійських карбонаріїв, і «старшиною» «товариства мочеморд», що весело проводило час «на славу Бахуса», — словом, «жахливою дитиною» (enfant terrible), як називали його в родині; графом Яковом де Бальменом, який буде ілюструвати поеми «Гайдамаки» та «Гамалія»; поетом і етнографом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським; колишнім членом декабристського «Союзу благоденства» і вязнем Петропавловської фортеці Олексієм Капністом… Саме Капніст 2 липня 1843 року привезе поета в Яготин, у маєток князя Миколи Рєпніна-Волконського й познайомить із його донькою Варварою. На той час княжні виповнилось тридцять пять років і була вона, як згадував Петро Селецький, «енергійна, схильна до захвату панна… худа, тоненька, з великими жвавими виразними очима». З першого погляду, як писала Рєпніна своєму духівнику Шарлеві Ейнару 27 січня 1844 року, поет видався їй «простим і непретензійним. Він одразу ж став у нас своєю людиною». Вечорами вони влаштовували літературні читання. Одного разу, пише Рєпніна, Шевченко читав поему «Слепая». Враження від цього було просто неймовірне. «О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність та який біль! Усе моє обличчя було мокре від сліз, і це було щастя, тому що я мала б кричати, якби моє хвилювання не знайшло собі цього виходу… А яка м’яка, чарівна манера читання! Це була принадна музика… Перед сном я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ, я була така добра, — боюсь, навіть добріша, ніж є насправді». Проте на другий день Шевченко був уже геть інакший — він весело й безтурботно «плів усілякі нісенітниці й дурниці». Княжна була в розпачі, бо завжди хотіла бачити поета тільки великим. І вона вирішила стати його янголом-хранителем. Коли наступного разу Шевченко знову почав був клеїти дурня, вона виказала своє невдоволення. Запанувала цілковита мовчанка, ніхто не зронив і слова. «Тихий янгол пролетів», — сказав тоді Шевченко. «О, ви вмієте говорити з янголами, — мовила княжна, — розкажіть, про що вони розмовляють». Поет рвучко скочив на ноги, схопив аркуш паперу, який лежав на столі, щось швидко написав і подав аркуш княжні. То була присвята їй поеми «Тризна», в якій Шевченко на взір поезії декабристів (навіть ритміко-інтонаційний лад часом нагадує тут рилєєвську поему «Войнаровський», ескіз ілюстрації до якої Шевченко зробив іще 1842 року) змалював байронічного героя-пророка. Тут усе від байронівської візії бунтівної людини, а за епіграф взято потрактовані в романтичній стратегії слова з Першого соборного послання святого апостола Петра: «Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного, бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного…» Шевченко різко підкреслює богообраність свого героя, його відчуженість від світу, ба навіть демонізм, а водночас прикметну одухотвореність, що межує з янгольською безплотністю, жертовну й неабияк екзальтовану любов до людей, служіння їм, зрозуміле як чин пророка. Цей герой — «друге Я» самого Шевченка, чиє життєве кредо втілене в словах:

Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерить пропасти страстей,