Тарас Шевченко

Власне кажучи, під цю пору Шевченко мешкав здебільшого в Брюллова, бо «Карл Великий» ставився до нього як до рідної людини. їхні тодішні стосунки чудово ілюструє одна історія, яку Шевченко розповів у повісті «Художник». На Великдень 1839 року вони з Брюлловим домовились сходити на заутреню в Казанський собор, щоб подивитись на хресну ходу. О десятій вечора випили чаю, потім Брюллов закурив сигару, приліг на кушетку й почав уголос читати «Пертську красуню» Вальтера Скотта. Шевченко слухав. Вони часто читали так один одному. Та на цей раз обоє й незчулися, як заснули. Поета розбудив уже на зорі святковий артилерійський салют. Брюллов спокійно собі спав. Тоді Шевченко потихеньку вмився, вдягнувся й вийшов на вулицю. Люди вже йшли з церков зі свяченими пасками. «Гріх казати, — продовжує поет, — але мене тоді цікавив не так празник, як мій новенький лискучий непромокальний плащ. Дивлячись на нього, я думав: Господи, чи ж давно я навіть мріяти не міг про таку розкіш! А тепер! Сто карбованців викидаю за який-небудь плащ. Просто Овідієві метаморфози. А в театр я вже інакше й не йду, як у крісла та коли не коли в місця за кріслами, і йду дивитись не що завгодно, а намагаюсь потрапити або на бенефіс, або на повторення бенефісу…» Це — не вигадка. Таке справді було. Принаймні 1 квітня 1839 року Аполлон Мокрицький занотував у своєму щоденнику: «…завітав до Брюллова, він уже прокинувся, розповів мені, що хотів дивитись процесію в Казанський собор, та проспав з ласки Шевченка».

Під вирішальним впливом Карла Брюллова формувалося й Шевченкове уявлення про прекрасне. Через багато-багато літ, 10 липня 1857 року, він згадає в «Журналі», як одного разу Жуковський із захватом показував йому та Штернберґові щойно привезені з Німеччини репродукції картин Петера фон Корнеліуса, Петера Гесса та інших художників «назарейської» школи. «І що ж ми на них побачили? — каже поет. — Видовжених, без ріски життя, мадонн, оточених готичними худими херувимами…» Словом, їм обом — палким прихильникам «неокласицизму» Брюллова — аж ніяк не імпонував ідеалізм німецьких художників, їхній пієтет до Середньовіччя. Про це друзі й стали говорити Жуковському, який спершу мовчки слухав, а потім таки не витримав і обізвав їх «зіпсованими учнями Карла Павловича». Брюллов і справді забороняв Шевченкові брати сюжети з історії часів Середньовіччя. Тільки з Біблії та з грецької і римської старовини. «Там, — казав він, — усе простота й вишуканість. А в середній історії — розбещеність і потворність».

Від Брюллова ж таки йде і Шевченків пієтет до природи як до Божого творива, що є для митця вічною істиною. Згадаймо, як поет розмірковував над трактатом видатного польського гегельянця Кароля Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне»: «Він, наприклад, людину-творця в царині красних мистецтв загалом і живопису зокрема ставить вище за природу. Це тому, мовляв, що природа діє в наданих їй незмінних межах, тимчасом як людина-творець не обмежена у своїй творчості. Чи так це? Мені здається, що вільний художник обмежений навколишньою природою так само, як природа обмежена своїми вічними незмінними законами. І якщо цей вільний творець спробує бодай на волосинку відступити од вічної красуні природи, він стає боговідступником…» І тут-таки поет каже: «Великий Брюллов не дозволяв собі провести жодної рисочки без моделі, хоч йому, сповненому сили творчості, здавалось, можна було б це дозволити. Та він, як полум’яний поет і глибокий мудрий знавець серця, втілював свої високі світлі фантазії у формах непорочної вічної істини». Отже, ідеал Шевченка — фантазія, прибрана в шати природи, природовідповідність як неодмінна умова осягнення Божої істини. Це правило було чинним для Шевченка і в царині поезії. Якось він розповідав Афанасьєву-Чужбинському, що коли писав поему «Єретик», то «прочитав про гуситів та епоху, що їм передувала, усі джерела, які тільки можна було дістати, а щоб не погрішити проти народності, не залишав у спокої жодного чеха, котрий стрічався йому в Києві чи в інших місцях, розпитуючи в них про топографічні та етнографічні подробиці». Хоч поетові все одно здавалось, що цього мало. Принаймні він, як згадував Куліш, жалкував, що коли писав цю поему, то «не спромігся простудіювати гаразд усіх обставин часу і самої особи чеського пророка німецької реформації».

Мабуть, від Брюллова йде й ота примітна Шевченкова звичка розглядати мистецтво як щось божественне, таке, що навряд чи надається до раціонального розуміння, а самого митця — як «другого Бога». Згадаймо, як 10 липня 1857 року він писав у «Журналі» з приводу роздумів Кароля Лібельта щодо природи натхнення: хіба ж можна так наївно, як Лібельт, вірити, наприклад, у те, що Клод-Жозеф Верне під час бурі на морі звелів прив’язати себе до щогли, щоб сповнитись натхнення? «Яке мужицьке уявлення про це невимовне божественне почуття!»

Життя Тараса Шевченка під час навчання в Академії мистецтв — це життя людини з богеми. Він мав дуже багато друзів. Чи не найближчим серед них був Василь (чи Віля — як ніжно називав його Шевченко) Штернберґ. Вони жили разом на квартирі на 11-й лінії в будинку Донерберґа. Пізніше Шевченко з ностальгією згадуватиме най дрібніші епізоди їхньої дружби, наприклад, те, як одного разу вони за останні гроші купили собі лампу для роботи й були в такому захваті від неї, що поставили її на стіл і засвітили серед білого дня. «Після перших проявів радості Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лампи, а я взяв якусь роботу й сів по другий бік лампи. Так ми вдень зі свічкою і просиділи до п’ятої години вечора, а о п’ятій годині пішли в Академію… Боже мій! Боже мій! куди поділись ці світлі, ці золоті дні?» Друзі перечитали разом купу книжок, ходили до театрів та на різні вечірки, говорили про все на світів Вони навіть одягались однаково (наприклад, обоє носили пальта з англійської байки). Недаром знайомі називали їх не інакше, як Кастором і Поллуксом. Штернберґів офорт «Кобзар з поводирем» стане фронтиспісом до першого видання Шевченкового «Кобзаря», а коли Штернберґ 1840 року вирушав до Італії, поет подарував йому примірник цієї книги, написавши зворушливу присвяту-мініатюру:

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!

Звісно ж, друзі не цуралися жодних земних утіх. Одного разу ще один учень Брюллова Григорій Михайлов запрошував Шевченка та Штернберґа на сніданок до ресторації, і варто було Шевченкові заїкнутись про те, що треба йти до класів, як Михайлов, чоловік, який жив, за словами поета, «немов пташка небесна», несамовито зареготав: «А ще хоче бути художником! Хіба ж справді великих художників виховують у класах?» — «Ми погодились, — каже Шевченко, — що найкраща школа для художників — таверна…» І це, звісно, стосувалось не тільки молоді. До самого Брюллова якраз на ту пору, коли він дружив із Шевченком, часто заходили брати Кукольники, і їхні чоловічі вечірки тривали довго-довго. Порвавши з Кукольниками, Брюллов перегодом казав: «Чорти б їх узяли, я мало не став через них безпробудним п’яницею». Зрештою, що казати про митців! Одного разу Шевченко обідав разом з геніальним математиком Михайлом Остроградським (а математики на відміну від художників, як запримітив Шевченко, «люди, непідлеглі захватові»). За столом Остроградський не пив нічого, крім води. «Невже ви ніколи не п’єте вина?» — спитав поет. «Та ще колись у Харкові випив пару погрібків, та й застрайкував», — чистосердечно відповів на те Остроградський.

Отож, друзі жили дуже весело й не раз робили всілякі витівки, на які Шевченко був неабиякий мастак. Скажімо, одного разу Петро Петровський малював за програмою картину «Агар в пустелі». Усе йшло добре, але для того, щоб намалювати янголові-втішителеві крила, потрібен був птах, а останнього карбованця, призначеного на купівлю гусака, друзі прогуляли в трактирі «Рим». І тоді Тарас запропонував Федорові Пономарьову «сходити на полювання». Справа в тому, що на задньому дворикові Академії мистецтв помічник поліцмейстера тримав маленький табунець гусей. Друзі піймали там гусака, накрили його шинеллю, затисли дзьоба, щоб не кричав, і сяк-так допровадили в майстерню Петровського. Тепер малювати янголові крила було з чого… Та й загалом, Шевченко в доброму товаристві і тоді, і перегодом зазвичай бував веселий. Микола Костомаров згадував, що поет «умів доречно жартувати, гострословити, потішати співрозмовників веселими оповідками й майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято чимало його віршів».

Утім це тільки один бік тодішнього Шевченкового життя. А з другого — він мав можливість спілкуватися із санкт-петербурзькою мистецькою елітою. Наприклад, поет, перекладач і видавець Олександр Струговщиков подає список тих, хто був у нього на вечірці 27 квітня 1840 року. Серед присутніх, окрім Шевченка, — Михайло Глінка, граф Федір Толстой, Карл Брюллов, князь Володимир Одоєвський, Василь Григорович, Микола Маркевич, Віссаріон Бєлінський, Іван Панабв… А ще — Шевченко береться за вивчення французької мови. Чи не найголовнішою спонукою до цього було те, що в Брюллова стояло на полиці шість томів «Історії занепаду й руїни Римської імперії»

Едварда Ґіббона французькою мовою, і молодому митцеві кортіло будь-що прочитати це фундаментальне видання. Французької мови, коли вірити повісті «Художник», його вчив «скромний і чудово освічений», але вкрай бідний студент-поляк Леонард Демський, а перекладач Олександр Елькан, який, здавалось, знав усі на світі мови, спеціально розмовляв із Шевченком тільки по-французькому. Поет слухає під ту пору найвишуканішу музику. Недаром оповідач повісті «Музикант» згадує, приміром, «божественні сонати божественного Бетховена», каже про бельгійського віолончеліста Адрієна-Франсуа Серве, що Ференц Ліст супроти нього — звичайний ремісник, тощо. Шевченко просто обожнював Глінку, чию музику чув не лише в театрі. Наприклад, 7 травня 1840 року він був на вечірці в того-таки Струговщикова, де Глінка виконував фрагменти з опери «Руслан и Людмила», над якою якраз працював. «…Спочатку, — згадував хазяїн, — він виконав деякі закінчені номери «Руслана и Людмили», а потім знайомив нас, дедалі більше запалюючись, із замальовками підготовчих партитур, і тоді виконання ставало врівень із творчістю». А ще були Моцарт, Гайдн, Вебер, Доніцетті, Шопен, Мендельсон, Шуберт… Крім того, Шевченко дуже багато читав. Серед знаних ним авторів — Гомер, Есхіл, Горацій, Вергілій, Овідій, Дайте, Аріосто, Тассо, Шекспір, Дефо, Байрон, Барб’є, Беранже, Коцебу, Ґете, Вальтер Скотт, Ґолдсміт, Діккенс, Шиллер, Кернер, Макферсон, Юнґ, Бернз, Ірвінґ, Бальзак, — не кажучи вже про досить довгу вервечку читаних в оригіналі польських письменників та ще довшу — російських. Поет не просто багато читав. Він глибоко відчував і по-особливому розумів світову класику, у нього були свої симпатії й антипатії. Наприклад, з польських поетів він особливо любив Міцкевича. Навіть Байрона Шевченко читав у перекладі Міцкевича. Особливо йому полюбилась ось ця строфа з «Чайльд-Гарольда», яку він, кажуть, часто повторював:

Sam jeden bl^dz^c ро swiecie szerokim,

P?dz$ zycie tutacze,

Czegoz mam ptakac, za kirn і po kirn,

Kiedy nikt po mnie nie placze?[2]

З російських поетів він просто обожнював Лєрмонтова, натомість не любив Некрасова («Некрасов не тільки не поет, але навіть віршувальник так собі») та Льва Толстого. Шевченко підносив до небес Шекспіра, раз по раз цитуючи його в розмовах. А як незвично й глибоко він трактував «Короля Ліра»! Художник Віктор Ковальов згадував про те враження, яке справила на нього Шевченкова сепія «Король Лір»: «Енергійна постать короля була майже гола, зі смолоскипом у руках; у нападі безумства він біг підпалювати свій палац. Таким мені ніколи не доводилось бачити короля Ліра на сцені у виконанні цієї ролі найкращими акторами. Ескіз Тараса Григоровича справляв сильне враження також завдяки ефектному освітленню». Художник мав тут на думці таку любу Шевченкові барокову рембрандтівську світлотінь, коли несила збагнути, звідки струмує світло. Недаром же, як писав Броніслав Залеський, Шевченко «в своїх роботах шукав звичайно сильного, а навіть фантастичного освітлення, на взір голландського майстра».

Звісно ж, він читав усе, що писали сучасні українські автори, — деякі твори, як-от Квітчину «Сердешну Оксану», навіть у рукописах. Та й наша стара література не була йому чужою. Поет знав «Слово о полку Ігоревім», «Молитвослов» Петра Могили, «Книгу житій святих» Дмитра Туптала, «Мандри» Василя Григоровича-Барського, «Історію русів», літописи Михайла Гу-нашевського, Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка, марійну книжку Йоаникія Галятовського «Скарбниця потребная»… А ще він згадував Лазаря Барановича, сперечався з Миколою Гречем — автором «Спроби короткої історії російської літератури» — про харківського «козака-віршувальника» Семена Климовського, подав цікаві образки з життя Григорія Сковороди та Івана Леванди… Зрештою, Шевченко аж ніяк не легковажив і малярством. Недаром 20 січня 1839 року Товариство заохочування художників зробило його своїм пансіонером — митець отримав стипендію в розмірі 30 карбованців на місяць, а 3 травня 1839 року рада Академії мистецтв нагородила його срібною медаллю за малюнок з натури. У лютому 1840 року на засіданні ради Академії Шевченка було відзначено як одного з найбільш старанних учнів. 27 вересня 1840 року рада Академії присудила йому ще одну срібну медаль за олійну картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», а 26 вересня 1841 року втретє нагородила Шевченка срібною медаллю за картину «Циганка-ворожка»…

Нарешті — була поезія. Навіть працюючи в майстерні великого Карла Брюллова, Шевченко марив своєю далекою батьківщиною. «І що ж я робив? Чим я займався в цьому святилищі? — риторично спитає він сам себе через багато-багато літ. — Диво дивне, я складав тоді українські вірші, які перегодом упали таким страшним тягарем на мою убогу душу. Перед його (Брюллова) чудесними творами я впадав у задуму й леліяв своїх кровожерних гайдамаків. У прохолоді його вишукано-розкішної майстерні, неначе в спекотному дикому наддніпрянському степу, переді мною миготіли мученицькі тіні наших бідолашних гетьманів. Переді мною слався степ, усіяний курганами. Переді мною красувалась моя чудова, моя бідолашна Україна у всій своїй непорочній меланхолійній красі. І я впадав у задуму, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принади. Покликання, та й годі». Можливо, якраз у майстерні Брюллова Шевченко десь наприкінці 1839 року писав про це своє покликання: