Тарас Шевченко

В артілі Ширяева юний художник займався не тільки декоративним малярством. Уже в 1835–1837 роках він створив кілька багатофігурних композицій на історичні теми, такі як «Смерть Лукреції» та «Смерть Богдана Хмельницького» (очевидно, за «Історією русів», яка ходила тоді по руках у списках), а ще почав досить успішно працювати в жанрі акварельного портрета. Утім, молодому митцеві хотілось волі, хотілось стати справжнім майстром. Оповідач повісті «Художник» — alter ego самого Шевченка — каже: «Великий Торвальдсен розпочав свою блискучу артистичну кар’єру з того, що вирізав орнаменти та тритонів з риб’ячими хвостами для тупоносих копенгагенських кораблів. А я починав з розтирання охри та мумії в жорнах і з фарбування підлог, дахів та парканів». Зрештою, каже оповідач: чи багато є геніїв, котрі розпочинали якось інакше? Ні, небагато. Згадаймо хоч би фламандців Адріана та Ісака ван Остаде, Нікласа Берґема, Давида Тенірса-молодшого, що як почали в лахмітті, так у лахмітті й закінчили. А великі італійці Аллеґрі Антоніо Корреджо чи Доменіко Цамплієрі, які померли з голоду! За що ж їм така гірка доля? — питає оповідач. «Мабуть, за те, що вони янголи во плоті».

Своє нестримне прагнення до свободи та творчості Шевченко міг бодай трохи вгамувати білими ночами. Тоді він брав папір та олівець і йшов милуватись красою Північної Пальміри. «Літні ночі в Петербурзі, — каже оповідач повісті «Художник», — я майже завжди проводив на вулиці або де небудь на островах, та частіше за все на академічній набережній. Це місце особливо подобалось мені тоді, коли Нева спокійна і, немов те гігантське дзеркало, відбиває в собі в усіх деталях величний портик Рум’янцевського музею, ріг сенату й червоні штори в домі графині Лаваль». Юний митець змальовував фігури з барельєфів деяких будинків, зокрема купідонів, котрі прикрашали дім архітектора Монферрана на розі набережної Мойки й Ліхтарного провулка, часто бував і в Літньому саду. Тут він не тільки малював, але й «почав робити етюди з мистецтва віршування». Так напише Шевченко у своїй славетній «Автобіографії», підготовленій у лютому 1860 року для санкт-петербурзького часопису «Народное чтение». Щоправда, з тих численних «етюдів» перегодом вийшов друком тільки один — балада «Причинна» — перший шедевр Шевченка-поета, романтична історія кохання та смерті, яка розпочинається неймовірно красивим і експресивним образом розбурханої української природи:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма…

Якщо вірити повісті «Художник», то саме в Літньому саду 1836 року відбулась і зустріч Шевченка з вільним учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, завдяки якій юний митець перегодом дістане таку жадану волю. Отож, одного разу влітку, пізно ввечері, Іван Сошенко гуляв Літнім садом. Аж раптом він побачив, що на одній з алей якийсь обідраний парубійко років чотирнадцяти-пятнадцяти копіює олівцем статую Сатурна, котрий пожирає власне дитя. Досвідченим оком художника Сошенко відразу ж запримітив у рисах обличчя парубійка щось українське, а підійшовши потихеньку ближче, побачив, що його малюнок був некепський. Тоді Сошенко, торкнувши юного копіювальника за плече, спитав: «Звідкіль, земляче?» — «З Вільшаної», — пролунало у відповідь. «Як з Вільшаної! — здивувався Сошенко. — Я сам з Вільшаної…»

Насправді нічого такого не було. Схожа історія сталася не з Шевченком, а з його найближчим приятелем Василем Штернберґом. Принаймні коли Сошенко познайомився з Тарасом, той уже був аж ніяк не парубійко — йому йшов двадцять третій рік. Та й історія їхнього знайомства куди більш прозаїчна. Сам Сошенко згадував про це так: «Коли я був у «гіпсових головах» чи то, здається, уже у «фігурах» (1835–1836), разом зі мною малював брат дружини Ширяева. Від нього я й дізнався, що в його зятя служить у підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув іще у Вільшаній, під час перебування у свого першого вчителя Степана Степановича Превлоцького. Я дуже просив родича Ширяева прислати його до мене на квартиру. Довідавшись про моє бажання познайомитись із земляком, Тарас на другий же день розшукав мою квартиру…»

«Він був лякливий і несмілий, — каже Сошенко. — 3 першого ж дня нашого з ним знайомства я помітив у ньому сильне бажання навчатися малярства. Він почав бувати в мене на свята — у будні мені було ніколи, та й хазяїн його не відпускав… Мене до глибини душі вразила нещасна доля молодого чоловіка, але допомогти йому я був не в силі. Та й як міг зарадити його лихові я, бідний художник-трудівник, котрий безугавно працював заради шматка хліба насущного, без зв’язків, без грошей, без протекцій?»

Якраз на цю пору Сошенко був близько знайомий із молодим, але вже відомим письменником Євгеном Гребінкою. Саме з ним він і вирішив поговорити про те, як би спробувати звільнити Шевченка. «Гребінка, — згадував Сошенко, — взяв близько до серця мій намір, став часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, розказував йому чимало корисного…» Та й Шевченко відповідав на це щирою приязню: у 1837 році він малює чудесний акварельний портрет Гребінки, записує в його альбом «Перебендю» (у «Кобзарі» 1840 року ця поезія вийшла з присвятою Гребінці), охоче бере участь у підготовці організованого Гребінкою альманаху «Ластівка» тощо. На той час спілкування обох митців було, напевно, легким, приємним і невимушеним. Принаймні Іван Панаєв згадував, як на одній літературній вечірці «Гребінка почав був наспівувати малоросійські пісні, а Шевченко пританцьовував під свої рідні звуки». Прихильність Шевченка до Гребінки була цілком природною ще й тому, що Гребінка допомагав йому грішми, готував до друку, та мабуть, і редагував Шевченкові твори, усього за один день провів через цензуру «Кобзар», познайомив поета із санкт-петербурзькими літераторами й патріотично налаштованим українським панством. Та й деякі твори Шевченка постали під безпосереднім впливом Гребінки. Наприклад, «Перебендя», поза сумнівом, навіяний Гребінчиною поезією «Український бард», а химерний образний лад містерії «Великий льох», певно, має за взірець пролог Гребінчиної-поеми «Богдан». Зрештою, важко сказати, чи мала б українська література геніального поета Тараса Шевченка, а український народ — свого національного пророка, якби на його життєвому шляху не стрівся скромний письменник Євген Гребінка. Павло Зайцев не без підстав казав, що найголовніщою заслугою Гребінки перед українською літературою є якраз те, що він «перший зрозумів і оцінив Шевченка як поета». І навіть тоді, коли Шевченко вже був на засланні, а його ім'я та твори підлягали суворій цензурній забороні, Гребінка в перевиданні роману «Чайковський» 1848 року зберігає взяті з Шевченкової поезії епіграфи (це була перша публікація віршів опального поета за умов цензурної заборони). Натомість сам Шевченко ще в 1843 році раз і назавжди порвав стосунки з Гребінкою. У «Чигиринському Кобзарі» він знімає присвяту Гребінці «Перебенді», а в «Журналі», листах та повістях, докладно розказуючи про власне життя в Санкт-Петербурзі й деінде, навіть не заїкнувся про свого добродійника. Але все це буде пізніше.

А поки що Шевченко завдяки своїм новим друзям — Гребінці, Сошенкові та учневі Карла Брюллова Аполлонові Мокрицькому (приятелі називали його «Бельведерським») — входить до санкт-петербурзького мистецького бомонду. Тарас був представлений конференц-секретареві Академії мистецтв Василеві Григоровичу. Своєю чергою Григорович разом із придворним художником Олексієм Венеціановим представили його Василеві Жуковському, який був тоді вихователем майбутнього імператора Олександра II. Завдяки Григоровичу Шевченко вже десь наприкінці 1836-го або на початку 1837 року дістав змогу відвідувати рисувальний клас при Товаристві заохочування художників. Він часто буває також в Ермітажі, милуючись шедеврами світового малярства. І попри те, що юний Шевченко не мав належної освіти, він уже тоді вмів відчувати всі тонкощі мистецтва. Згадаймо, як Аполлон Мокрицький писав у своєму щоденникові 8 квітня 1838 року (до викупу Шевченка з кріпацтва залишалось півтора тижні): «На третій день Пасхи зранку я почав малювати Венеру. Невдовзі прийшов Шевченко, і ми вирушили в Ермітаж. З великою користю ми говорили в цьому святилищі, і на цей раз я більше, ніж будь-коли, побачив єство картин першокласних майстрів. Ван Дейк, Рубенс, Веласкес, Ґвідо, Аннібал Каррачі та інші, Пуссен, Ван дер Меєр, Рейсдаль, Поль Поттер та Клод Лоррен стали для мене зрозуміліші…» Про що саме говорили тоді друзі? Важко сказати. Може, про те, що митець та його твориво — дзеркальні відображення одне одного. Недаром же в повісті «Художник» зринають слова: «У всіх портретах Ван Дейка панівна риса — розум і шляхетність, і це можна пояснити тим, що сам Ван Дейк був найшляхетнішим мудрецем».

А одного прекрасного ранку Шевченка представили Карлу Брюллову. «Не можна описати його захвату, — каже оповідач повісті «Художник», — коли Брюллов ласкаво й поблажливо похвалив його малюнки». Та особливо вразила юнака червона кімната. «Усе червоне! — з дитячим подивом говорив він. — Червона кімната, диван червоний. Штори на вікні червоні. Халат червоний і малюнок червоний, усе червоне. Чи ж я побачу його ще коли-небудь так близько?» Оцю червону декорацію і великого Карла Брюллова, чиїм улюбленцем він зовсім скоро стане, Шевченко пам’ятатиме до останнього подиху. А стати учнем Брюллова було ой як непросто — «Карл Великий» брав собі тільки тих молодих людей, хто, як він казав, «розумів його й був талановитий». Судячи з усього, Брюллов ясно бачив не тільки талант Шевченка-художника, але й талант Шевченка-поета. Ось що занотував у своєму щоденнику 31 березня 1837 року Аполлон Мокрицький: «Увечері після чаю я вирушив до Брюллова… Він послав мене за Василем Івановичем (Григоровичем), і коли той прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його поезію, якою Брюллов був надзвичайно задоволений, і, побачивши в ній думки та почуття молодого чоловіка, вирішив визволити його з кріпосного стану, а для цього звелів мені завтра ж таки сходити до Жуковського й попрохати того приїхати до нього».

Так розпочиналася справа визволення Шевченка. Брюллов мав намір намалювати портрет Жуковського, продати його, а за виручені гроші викупити Шевченка, на якого кріпацтво діяло що далі, то більш гнітюче. Тим паче, що, коли вірити чуткам, десь наприкінці 1837-го або на початку 1838 року він утнув одну штуку, яка могла дорого йому коштувати. Петро Мартос згадував, що під ту пору якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. А фізіономія в генерала була доволі огидна. І Шевченко не став йому лестити, а змалював усе дуже точно. Чи вже за оцей «реалізм», чи за що інше, генерал відмовився брати портрет. Тоді художник змив генеральські атрибути, домалював замість них рушник, голярську бритву тощо та й віддав цей потрет у цирульню як вивіску. На лихо, за якийсь час пан генерал упізнав себе… Його люті не було меж, і він став наполегливо прохати Енгельгардта продати йому Шевченка… Коли перегодом Микола Костомаров питав у поета, чи справді таке було, той заперечив, мовляв, це старий заяложений анекдот, який невідомо хто допасував до його життя…

Так чи ні, першим на перемовини з Павлом Енгельгардтом вирушив Брюллов. Їхня зустріч була невдалою. Повернувшись додому ні з чим, Брюллов сказав, що Енгельгардт — «найбільша свиня в торжевських черевиках», яку тільки доводилось йому бачити на віку (Брюллов узагалі не любив поміщиків, котрих називав не інакше, як «феодалами-собачниками»). Тоді за справу взявся Олексій Венеціанов. Він відвідав Енгельгардта. Спершу почав був говорити про філантропію й таке інше, але Енгельгардт урвав його: «Та ви скажіть прямо, просто, чого ви хочете від мене з вашим Брюлловим? Той Брюллов, — Енгельгардт голосно зареготав, — справжній американський дикун». Тоді Венеціанов сказав прямо. «Ось так би й давно… а то філантропія! Яка тут філантропія! Гроші, і більш нічого!.. То ви хочете знати остаточну ціну? Я вас правильно зрозумів?» — «Саме так», — відповів Венеціанов. «Так ось же вам моя остаточна ціна: 2500 карбованців. Згодні?» — «Згоден»…

Портрет Жуковського вирішили розіграти в імператорській родині.

14 квітня 1838 року в камер-фур’єрському Журналі з’являється запис про те, що відбулося в Царськосільському палаці: «Увечері його величність з його високістю государем наслідником, великою княгинею Єленою Павлівною та великою княжною Марією Миколаївною, а також тими особами обох статей, хто прийшов на запрошення государині імператриці на обід, зволили провести час у круглій залі Нового палацу за різними іграми, танцями та розіграшем речей у лотерею». Отут і був розіграний портрет Жуковського. А вже 22 квітая 1838 року Енгельгардт підписав Шевченкові відпускну. Свідками виступили дійсний статський радник і кавалер Василь Жуковський, професор Карл Брюллов та гофмейстер, таємний радник і кавалер граф Михайло Вієльгорський — «велике й чоловіколюбне тріо», як напише перегодом сам поет. Через три дні в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові відпускну — на двадцять п’ятому році життя митець дістав нарешті довгождану волю…

Усі, хто брав участь у викупі Шевченка з неволі, були страшенно раді. Скажімо, Василь Жуковський намалював у стилістиці дитячого примітиву п’ять малюночків, у яких виклав історію Шевченкового звільнення, і подарував їх графині Юлії Адлерберґ-Барановій — статс-дамі при дворі імператриці Олександри Федорівни. Перший із тих малюнків такий: на землі стоїть чоловічок, над ним хмаринка, а з хмаринки визирає кумедна голівка в капелюсі. Підпис: «Це пан Шевченко. Він каже сам собі: хотів би я намалювати картину, а господар наказує підмітати кімнату. У нього в одній руці пензлик, а в іншій — віник, і він не знає, що його робити. А над ним у хмарах Юлія Федорівна». А на останньому малюночкові — три фігурки: одна на небі, а дві на землі догори ніжками. «Це Шевченко й Жуковський; обоє бурюкаються від радощів. А Юлія Федорівна благословляє їх із хмаp».

Що вже казати про самого Тараса!.. «Того дня, — згадував Іван Сошенко — я малював одного з євангелістів. Надворі вже пахло весною. Я відчинив вікно, яке було якраз на одному рівні з тротуаром. Аж раптом через це вікно в мою кімнату залітає Тарас, перекида мого євангеліста, та й мене самого ледь не збиває з ніг. Він кидається мені на шию й кричить: «Свобода! Свобода!» — «Чи ти не здурів, — кажу, — Тарасе!» А він усе своє — стрибає й кричить: «Свобода! Свобода!» Коли я нарешті збагнув, у чому справа, я й сам почав стискати його в обіймах і цілувати. А все закінчилось тим, що ми обоє розревілись, мов діти».

Так починалася найщасливіша пора Шевченкового життя, коли він став вільною людиною і мав змогу відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв як улюблений учень Карла Брюллова. Це було наче казка. У своєму «Журналі» 1 липня 1857 року Шевченко напише: «Із брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв… Я користався наукою та дружньою довірою найбільшого художника світу…»

З літа 1838 року Шевченко мешкає на квартирі в другому кварталі Васильєвського острова, а невдовзі Сошенко запросив Тараса перейти жити до нього. Шевченко погодився. У цей час годі було пізнати в ньому того несмілого юнака, яким його побачив Сошенко колись уперше. «Тепер, — згадував художник, — він зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на франтовство. Словом, на деякий час у нього вселився світський біс… Шуба єнотова, ципочки не ципочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі…» Як гадав Сошенко, його друг просто збожеволів від щастя й марнує час, занехаявши живопис. «Гей, Тарасе, — казав Сошенко, — схаменись! Чом ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тих гостях? Маєш таку протекцію, такого учителя…» І хоча, каже Сошенко, «часом він сидів і вдома, але все-таки ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: «А послухай, Соха, чи воно так добре буде?» Та й почне читати свою «Катерину» (він тоді писав її). «Та одчепись ти, — кажу, — з своїми віршами! Чому ти діла не робиш?» Не дивно, що невдовзі друзі посварились. Щоправда, у цій історії не обійшлося без жінки. Справа в тому, що в хазяйки квартири, де вони мешкали, була юна племінниця Маша — сирота, дуже гарненька із себе німкеня. Сошенко по вуха закохався в неї й уже мав намір запропонувати панночці руку та серце, аж тут з’явився Шевченко, і дуже швидко панна Марія була від нього без тями. Сошенко впав у відчай — вони посварились, і Тарас пішов жити на іншу квартиру.