Вершники на Інгулі

Достоєвський підкреслив малограмотність і тупість поміщицьких синів, із

яких виходили юнкери, а потім офіцери. Спілкуючись з останніми після

виходу їх у відставку, архітектору разом із гоголівським Плюшкіним

хотілося запитати: “Да вы, не служили ли в военной службе?”.

Факти “первісних звичаїв”, “дикості” поміщиків Херсонщини згадував

К. Скальковський, син відомого дослідника, одеського чиновника: “Звичаї,

описані дещо в карикатурному вигляді Квіткою в “Пані Халявському”,

процвітали. Цілий день... думали, щоб такого з’їсти... Після їжі головним

15

заняттям було їздити один до одного в гості та полювати” і спати. Гусари ж,

пише мемуарист, були “найбільшими пияками, гравцями та забіяками …

“Азартні ігри… жахливо були поширені тоді в армії. – Що ж мені накажете, –

говорив мені … один кавалерист, програвшись, – панчохи в’язати чи книжку

читати? Гірше останнього він не міг нічого уявити собі”. Про захоплення

картами і пиятикою колег пише і А. Фет, який тут служив.

Промовистими є дані аналізу складу землевласників Центральної

України, із середовища яких і виходили, як пише Достоєвський, офіцери, у

т. ч. кавалерійські, і до середовища яких останні поверталися після виходу у

відставку. Професор Л. Куценко у згаданій книзі зауважує: якщо на середину

ХVІІІ ст. власниками місцевих поселень, угідь, земель були Гаврук, Гайдук,