Вершники на Інгулі

відправляли двох хворих, стан здоров’я яких теплої літньо-осінньої пори був

доведений до такого, що вони більше не могли фізично працювати. Щодня

сім осіб залишали будову самовільно. Таким чином, нав’язана царицею

козацькому краєві фортеця забрала життя 71, а, можливо, й сотень

(враховуючи можливу смертність серед захворілих) українців. Яких-небудь,

навіть близько подібних, жертв жоден можливий зарубіжний ворог імперії

тут не зазнав… А далі різномастні романовські полки фактично перетворили

колишні Запорозькі Вольності з козацькими містечками, селами, слободами,

родючими землями,

мисливськими угіддями, рибними й бортними промислами, пасовищами у

військовий табір Російської імперії.

Край набув ще контрастніших мілітарно-казармених рис у часи

аракчеєвщини, коли, виникла жорстока форма пригнічення селян – військові

поселення. Протягом 1817 – 1833 рр. мали місце повстання, протести, відмови

від робіт, втечі мешканців новоспечених аракчеєвських поселень Вільшанки,

Красносілки, Гутницької, Ухівки, Рудянської, Клинців, Злинки, Плоского,

Рівного та ін. Лише переважаючим військовим частинам піхоти, кавалерії й

артилерії вдавалося придушити ці виступи, піддавши українських, російських

(старообрядців), болгарських поселян, серед яких були учасники російсько-

французької війни 1812 р., жорстокій екзекуції. Сучасник тих подій