Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Деконструкція міфів та історії часто сусідить з перебільшенням і ґротеском. По суті, Володимир Діброва не так розбирає ідею істини, як висміює джерело «істини» і те, як цю «істину» схвалювала більшість громадян радянського світу. Охоплюючи час приблизно з 50-х до кінця 80-х, «Бурдик» Діброви накидається з дотепною критикою на останні сорок з гаком років існування радянського світу. На різних етапах свого життя Бурдик натрапляє на амбітних ентузіастів комсомольців, жвавих прототипів совка й укорінених зомбі-бюрократів; Діброва показує, як ці люди живуть у системі, яка є якимось безглуздим і духовно глухим кутом. До теми радянського світу Діброва не раз звертався у своїй попередній прозі («Пельце», «Пантамерон») і драми («Двадцять такий-то з’їзд нашої партії»); його абсурдистський гумор надто надається до коментування життя в цьому світі. Діброва виводить персонажів Зарембу, Гурського і Боровудіанку як опортуністів, які легко відмовляються і міняють свої принципи, щоб іти нога в ногу зі зміною панівних ідеологій. Ідеаліст Бурдик — це виняток у суспільстві, в якому очевидна суперечність, здається, нікого не обходить.

У «Бурдику» подано фраґменти Бурдикового незакінченого роману «Опудало», який мав би бути епопеєю, присвяченою життю і творчості В. І. Леніна. Ленін грає важливу роль у розвитку Бур-дика; життя його, юнака, який вірив у радянську ідеологію, назавжди змінилося, коли уві сні він бачить, як Ленін випорожняється в лісі, а тоді знайомить Бурдика з радощами сексу. Бурдикові історії про Леніна у фраґментах «Опудала» — це абсурдні, нищівні напади на радянського напівбога. Той факт, що «Опудало» містить розділи з назвами на кшталт «Чому Ленін не дожене черепаху», показові у плані використання Дібровою фарсу з метою підірвати авторитет осердя Радянського Союзу.

Український національний міф теж висміяно у «Бурдику». І Бурдик, і наратор тікають у село в пошуках прозріння. Ці соціальні марґінали — українські міські інтелектуали — проте, з’являються у селі в часи відчаю. Ідея українського села як «істинної України», де попри роки репресій і спроби ліквідації збереглася «справжня українська ідентичність» — наріжний камінь українського національного міфу. Коли Бурдик і наратор їдуть на село, щоб дослідити голодомор 1932—1933 років, вони приголомшені українськими назвами сіл, у які вони заїздять («Тут кожна назва — поезія!»). Коли після смерті Бурдика наратор повертається в село, щоб працювати над своєю книгою про Бурдика, він знаходить родину селян, члени якої є пародією на тих, що їх зобразив Іван Нечуй-Левицький у «Кайдашевій сім’ї». Класика української народницької літератури, повість Нечуя-Левицького змальовує суперечності в родині українських селян. Наратор, здавалося б, вертається на сто років назад в часі — українське село згідно з міфом вперто відмовляється змінюватися. Але, врешті-решт, сільську Україну не вдається врятувати і піднести дух наратора; він випадково надибує групу злочинців, які втекли із в’язниці, і звіюється, переляканий, покинувши весь свій матеріал про Бурдика.

Нарешті, у «Бурдику» — романі про життя одного покоління, тонко замаскованому під твір, присвяченому одній людині, — Діброва показує нам, як змінилося радянське суспільство, коли гласність розчинила двері на Захід. Раптом, у добу постмодерну, всі байдужіють до історії людини або цілого покоління. Підтримувати ідеали у ці нові часи немодно — нікому не цікаво розгадувати «таємницю буття», до чого Бурдик прагнув ціле своє життя. Абсолютистські радянські ідеології, антирадянські ідеології і український національний міф втратили свою владу у байдужу добу постмодерну.

На відміну від тонких нападів Діброви на виразну функцію села в українському національному міфі у «Бурдику», Юрій Ґудзь загалом поширює цей міф у «He-Ми». Він, однак, заперечує цей міф іншими аспектами роману. В одній зі сцен наратор бачить навіч дивний і жахливий ритуал ексґумації тіла, що нагадує частину якогось культу. Промова, що її виголошує ватажок групи на початку ритуалу, звучить в унісон з кліше крайнього українського націоналізму.

В тій промові було важко щось второпати, хоча найчастіше в ній лунали знайомі й рідні всім слова: п р е з е н т а ц і я, д у х о в н і с т ь, н а ш а   в і р а, п р о с т и т у ц і я, з к а ц а п і з о в а н і   м у т а н т и, а р і й с ь к і   л и ц а р і, г е б р е й с ь к а   н е б е з п е к а, в и р о д ж е н н я   і   в і д р о д ж е н н я…[70]

Учасники цього ритуалу почали їсти ексґумоване тіло, поки наратор, сповнений обурення, не штовхнув одного з них, і всі вони попадали, за принципом доміно, у яму.

Костянтин Москалець завдає більш легкої атаки українському національному міфові, перебільшуючи характерну ознаку багатьох колонізованих народів — переконання, що чимало шанованих у світі осіб походять з марґінальної етнічної групи, проте пов’язуються з етнічною ідентичністю колонізатора, у такий спосіб несправедливо увінчуючи його лаврами. У час, коли Радянський Союз починає розвалюватися, п’яні представники української богеми з «Вечірнього меду», до якої входять, зокрема, Дем, Троцький, Бєлов і Бампер, знічев’я розмовляють про знаменитих українців і те, що колись, нарешті, настане час, коли кожен зауважить внесок українців у світову культуру. Художник Дем поводився дивно і якийсь час відмовлявся говорити. Його нетверезий друг Бампер — без жодної видимої причини повторюючи слово «поспіль», може тому, що він п’яний і тому, що цей вислів раз у раз злітає з уст співрозмовників — намагається його підбадьорити:

— Дем, не журись! — Вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі не можна багато поспіль смуріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти ґеній, Дем, ти не те, що якісь там троцькі, які вже два тижні поспіль обіцяють повалювати мені вікна, ти неймовірний талант, хочеш, я поспіль стану перед тобою на коліна, жеби ти тіко не смурів? Поспіль?

— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль не були українцями, — втручається Бєлов.

— Як то поспіль: не були? — спантеличено питає Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, рано чи пізно, в тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й не хочеш поспіль!

— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький[71].

Москалець змальовує процес перетворення української культури на гетто. Марґіналізована культура закрита від добре розвиненого і функціонального критичного процесу, тому її митці схильні вступати у «товариство взаємного зачарування», в якому кожен є ґенієм. Показуючи цих українських інтелектуалів у цьому сумному світлі, Москалець сигналізує українцям, що їм потрібно позбутися цієї риси разом з порохом пострадянських часів.

Як і багато його колег-вісімдесятників, Москалець любить зваблювати читати постмодерністським розумінням тексту і реальності. Кращим прикладом цього є, коли ми читаємо уривок написаного рукою наратора листа, у якому той поділяє переконання, що коли він, письменник, навчиться писати добре, то зможе вплинути на реальність і його коханка сама прийде до нього. Коли вона і справді з’являється, здавалося б, нізвідки, в кінці другої частини роману, наратор дивується, і читач бачить навіч, як сила тексту впливає на «дійсність».

Юрій Андрухович у своїй прозі часто грає з різними леґендами, які є частиною культурної традиції. Для колонії, яка не має змоги писати свою «офіційну історію», її історія міститься, здебільшого, в цих леґендах. Андрухович, однак, не подає правдиву історію з погляду свого народу. Натомість він вагається між типовими, засвоєними українськими леґендами і своїми власними витворами, які часто є ґротесковими варіантами і/або реконструкціями наявних міфів.

У «Перверзії» Перфецькому, єдиному представникові України, присутньому на венеційському семінарі (хоча Андрухович натякає на те, що більшість персонажів має щось на кшталт українського походження, ці натяки — інше улюблене заняття колонізованого народу) часто доводиться розказувати іншим учасникам заходу, які нічого не знають про Україну та її культуру, про свою батьківщину. Одна з таких нагод трапляється, коли йому випадає виголосити промову на семінарі. У ній він переплітає історію України з різними леґендами, докидаючи міфічних і напівміфічних персонажів. Тим-то Козак Мамай перетворюється на Козака Ямайку, і Ярослав Осмомисл стає Ярославом Осьминогом[72]. Те, що почалось як проповідь на тему чотирьох великих річок України і предків-вікінґів перетворюється на доповідь про двоголових українських собак й історію про те, як зруйновані сільські церкви стали чорними озерами.

В іншому місці «Перверзії» Перфецький детально розводиться про особливості українських різдвяних звичаїв (які включають в себе ритуали з пережитками язичницьких коренів, що можуть здатися екзотичними і інтриґуючими для не знайомої з ними західної людини), розбалакавшись на цвинтарі за чаркою з італійським священиком. Він починає з опису справжнього українського частування на традиційний Святвечір (дванадцять пісних страв, які їдять тоді, коли у небі з’явиться перша зірка), але потім подає перелік, — безглузду суміш на основі кількох старих українських забобонів і святкових традицій. Таким чином, Андрухович кепкує з необізнаності світу з українською історією та культурою і водночас грає зі статусом України в Європі як екзотичного й таємничого краю.

На додачу до маніпулювання і глузування над невіглаством, перебудова історії, до якої вдається Андрухович, є роздумами про життя у світі, де історія, якої вчать і яку «фільтрують» державні органи, насправді суперечила тому, що люди бачили на власні очі і добре знали. Він реаґує на це у своїй творчості, скидаючи міфічних персонажів та історичних діячів униз зі своїх недоторканних, високих місць і ставлячи їх на рівні самого себе і головних героїв роману. Таким чином, він здатен обійти «недоторканність» цих чоловіків і жінок і позбавити їх сили.

Андруховичева деконструкція міфічних фігур не обмежується, утім, висміюванням колишніх можновладців (чи то пак різних радянських лідерів). Він також запозичує персонажів, які, на його думку, хтось поважатиме і, можливо, прийме у формі керівних міфів. Квазі-міфічні фігури з українського націоналістичного перспективного пантеону (багато які з них — це реальні люди, над усяку міру міфологізовані) викликають той таки скептицизм, що і ті, яких виводять міфи колонізатора. Хороший приклад цього можна побачити в «Московіаді». Якось Отто сниться, що він зустрічається з королем Олельком II[73]. Молодий поет благає Олелька, обіцяючи, що коли той підтримає його фінансово, то йому вдасться написати літературний твір, який, нарешті, дасть Україні визнання у світі. До цього моменту цей епізод відтворює типову романтичну мрію українського патріота, що дошукується зв’язків із величним минулим і висловлює надію на європейське майбутнє. Андрухович додає у сон сліпого кобзаря (один з головних символів української культури) просто, щоб підкреслити трафаретну «українськість» цього епізоду. Проте, Олелько байдуже слухає пристрасне благання Отто і однієї миті, коли поетова настирливість йому набридає, він перериває його, запитуючи: «А знаєш, як по еспанськи буде х(…)?» Ця українська мрія розсипається через апатію і легковажність — риси, якими вирізняються сам Отто і багато героїв Андруховича і з якими вони ж і воюють на сторінках цих романів. Що ще важливіше, Андрухович, як і інші вісімдесятники, показує нам, що важливо розуміти, що і ті міфи, як ті, з якими ви хотіли б себе ототожнити, і ті, які ви відкидаєте, однаково суб’єктивні.

У рамках загального наступу на успадковані норми українського літературного канону, ініційованого цим поколінням письменників, вісімдесятники також застосовують у своїх прозових творах постмодерністський підхід до функції мови. Мові належить надто важливе місце в українському національному міфі. Тож не дивно, що мова — це те, на чому в першу чергу зосереджуються ці пострадянські письменники. Підтримуючи і поширюючи культ «нового», що супроводить Україну дорогою до незалежності, ці письменники приміряються на мову, бо, як пише Тамара Гундорова, «Місце Нового, як показує досвід XX століття, знаходиться в мові»[74]. Їх деконструкція була спрямована на повалення усталених уявлень про українську мову, як їх подавали радянський та український національні міфи.