Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Але зараз, коли я п’ю кисле пиво посеред пустиря, обгородженого стовпами й колючим дротом, коли вітер зусібіч шмагає моє мокре волосся, коли навколо — суцільна велика азійська, перепрошую, євразійська, рівнина, перепрошую, країна, зі своїми власними правилами й законами, і ця країна має здатність рости на захід, поглинаючи маленькі народи, їхні мови, звичаї, пиво, поглинаючи також великі народи, руйнуючи їхні каплиці й кав’ярні, а головне — затишні сухі борделі на вузеньких брукованих вуличках, то я не можу склавши руки просто спостерігати і мовчати, ніби я хрін проковтнув. Мій товариш показав мені не так давно старі поштові картки з пейзажами того міста, де я живу. Цим карткам десь по п’ятдесят років. Але я закричав: я хотів би жити в цьому місті! де воно?! що вони з ним зробили?! де моє право на моє пиво?![35]

Використовуючи листівку як символічну машину часу, Отто уявляє своє рідне місто таким, яким воно, певно, було, перш ніж Західну Україну окупували совіти. Згадка про пиво вказує на поширене ностальгічне переконання, що у давній Галичині існувала перевірена часом європейська традиція пивоваріння, а, отже, старе пиво перевершувало те, що його згодом варили радянські броварні.

Підкреслювання відмінностей між українцями і росіянами — це не цілком новий рух в українській літературі; втім, однією з центральних ідей української літератури соціалістичного реалізму було вихваляння схожості й взаємозалежності двох слов’янських «народів-братів». Отже, за панівну тему, що безпосередньо передувала появі Андруховича на літературній сцені, правило обстоювання російсько-української подібності. Андрухович використовує цей акт порівняння як ключовий інструмент у своїй деконструкції імперії і подальшому будівництві нової української ідентичності. Цей український інтелектуал, проте, теж визнає, що він і його земляки тримаються тих самих «євразійських» рис, які він так зневажає; у душі письменник бореться з цими рисами на сторінках роману, бо ж намагається порвати імперські пута.

У міру того, як розкривається сюжет «Московіади», український герой-інтелектуал Андруховича перетворюється на персонаж типу Джеймса Бонда, який відкриває таємні камери, де сховано «мозковий трест» імперії і її пусковий імпульс. Він гуляє, спить з різними жінками, ошукує злих поплічників імперії і врешті-решт втікає наприкінці роману, коли Москву затоплює і вона зникає під водою. Накинувши українському інтелектуалові цей образ «головоріза», Андрухович розвине його далі у своєму третьому романі, «Перверзія».

Найамбітніший із трьох перших романів Андруховича, «Перверзія», — це вправляння в постмодернізмі і карнавалізованій літературі у вигляді детективного роману. Головний герой роману, Станіслав Перфецький, — український письменник, який приїхав на конференцію з проблем сучасної культури і цивілізації, що проходить у Венеції. Перфецького чимало об’єднує з чотирма поетами «Рекреацій» і героєм «Московіади» Отто (пиття-гуляння, дотепність, «мудрі» промови), але в образі Перфецького Андрухович найбезпосереднішим чином здійснює ідею поета як перформансиста, і, зокрема, в якості сучасного уособлення Орфея, — ідею, з якою він загравав у своїх перших двох романах.

Перфецький втілює українського інтелектуала, який спонукуваний громадськістю і маючи талант перформансу при силі чарувати; компетентність у перформансі неабияк важить у Ліотарову добу постмодерну і може бути каталізатором змін[36]. Той факт, що Перфецький має сорок прізвиськ, засвідчує, що цей український інтелектуал — це той, про кого люди говорять і хто на них впливає. Такі нові українські митці — це вже не особи на задвірках суспільства, парії без глядачів. Вони як і раніше тримаються осторонь від загалу, але ця різниця, ця самобутність витворена привабливими рисами, що їх бракує пересічній людині, а притаманні поетам-мешканцям сцени. В образах своїх головних героїв Андрухович випустив у 70-80-х роках українських інтелектуалів на волю з їхнього герметичного існування і відновив стосунки з громадськістю. І він залагоджує це без шкоди для їхнього статусу «інших», «дозволяючи їм у такий спосіб зберегти відчуття винятковості на тлі «совка» — важливу складову їхньої самоідентифікації.

Кожен із романів Андруховича так чи так посилається на «Леґенду про Орфея». В есе під назвою «Орфей хронічний» Андрухович відстежує наявність ідей, узятих з грецького міфу, у своїх власних прозових творах, зокрема, ідею лінії перетину життя і смерті. Автор відкриває, що герой «Рекреацій» Юрій Немирич йде на зустріч з посталими з мертвих на Віллу з Грифонами не тільки для того, щоб урятувати Амальтею Гараздецьку (вона символізує Еврідіку Орфея), а щоб пройти ритуал, який вилікує його від смертельної хвороби. Андрухович також проводить паралель між спуском Отто у підземну систему московських тунелів (а також присутністю там Галі), і пошуками Орфеєм Еврідіки в Аїді[37]. У прозі Андруховича достатньо інших прямих посилань на Орфея й інших письменників, твори яких з’явилися під впливом міфу про Орфея. Аспект міфу про Орфея, який посідає в прозі Андруховича найголовніше місце, — це те, що митець є тією рідкісною людиною, талант якої дозволяє їй зачаровувати інших[38].

Український герой-інтелектуал Андруховича Перфецький — майстер на всі штуки. Одного разу у «Перверзії» Перфецький приголомшує священика своєю майстерною грою на органі. Згодом Перфецький відвідує прем’єру опери «Орфей у Венеції», як зветься переробка міфу про Орфея, що розгортається на тлі венеційських декорацій. У постмодерністському розмитті автора, героя і тексту (однієї з центральних тем у цьому романі), поет Андруховича, рятуючись втечею від замаху, гойдається на линві, наче мушкетер, і, приземляючись на сцену посеред вистави, по суті, вдає Орфея. Як згадували згодом рецензенти, Перфецький зачарував публіку своїм виступом:

поява на сцені маловідомого новачка в ролі Орфея спершу породила серед вимогливої публіки деяке скептичне непорозуміння. Проте виняткова органічність виконавської манери останнього, виразність і вишуканість у кожному жесті чи нахилі голови, пристойні вокальні дані та висока фізична підготовленість його ж дають усі підстави стверджувати про появу нової зірки на венеційському оперовому небосхилі[39].

Такий-от образ нового українського інтелектуала переважає у прозі Юрія Андруховича (і в літературному доробку «Бу-Ба-Бу» загалом), через що Тамара Гундорова вважає, що цей супергерой — богемний поет — просто заступає супергероя попереднього, поета-пророка[40]. Маючи мало спільного з попередніми втіленнями інтелектуалів у літературі, які виступали оборонцями прав українського селянства або в рекордно короткі терміни будували новий завод, ці люди вміють битися, гострі на язик, незле обстоюють свою думку, зводять жінок, співають і пиячать. Утім, ці творчі люди, в першу чергу, спроможні вражати інших, послуговуючись цими своїми талантами. Володимир Єшкілев уявляє собі Юрія Андруховича як лицаря, який відкрив «Браму Уможливлення новітній українській міській літературі»[41] і тлумачить «Московіаду» як особисту хрестову виправу на Схід, до якої вдався аристократ. Основним місцем для нового українського інтелектуала в пострадянській прозі, проте, був Захід. І це функція інтелектуала дотично Заходу формує інший панівний прототип українського інтелектуала в пострадянській літературі.


2. Нові прототипи українського інтелектуала в пострадянській українській прозі — посол на Захід


ну що ж, тоді я поїхала, — звісно ж, Америка — the land of opportunities, пів-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирішої, від Британії до Італії, сюди рветься, гроші, кар’єра…

Оксана Забужко, Польові дослідження з українського сексу

До розпаду СРСР західний світ був для радянських громадян забороненим місцем, у якому, ймовірно, було повно того, чого бракувало у радянській країні. Активний інтерес до цього світу міг наразити на небезпеку сімдесятників, тоді як в очах інтелектуалів, які з’явилися в період гласності, дедалі ширші контакти із Заходом лише сприяли зростанню його притягальної сили. У своєму есеї «Станіслав: туга за несправжнім» Юрій Іздрик описує невситиму жагу інформації про Захід, від якої знемагало його інтелектуальне коло в українському місті Івано-Франківську тієї миті, коли їм раптом упала ця «манна» і «плід Едему»:

Ми напихалися нею по саму зав’язку. Ми мацали божків, бовванів, ідолів, не встигаючи навіть як слід розчаруватися, бо треба було перемацати цілі купи — стільки їх наклепали, поки ми собі мирно зростали на одній шостій частині земної кулі[42].

Для українського інтелектуала Захід уособлював не тільки вільні, демократичні суспільства з вищим рівнем життя, а й сховище досі обмеженого духовного багатства і культурних здобутків. Для першого покоління українських письменників, яким випало у ті роки вільно доступитися до цього світу, Захід став однією з ключових тем. У пострадянській українській прозі, зусиллями героїв-інтелектуалів, український читач знайомиться із Заходом. Український інтелектуал як сполучна ланка між знову доступним Заходом і українським народом стає ще одним новим прототипом, який часто з’являється на сторінках пострадянської української прози. Зокрема, вісімдесятники прищеплювали Захід у пострадянську Україну, посилаючись у своїх творах на західні ідеї та особистості, відправляючи насправді своїх героїв-інтелектуалів на Захід і ділячись із читачем своїми спостереженнями про колись заборонений, а тепер несподівано відкритий світ.

Смакування Заходом

Бажання «наздогнати» Захід спричинилося до великої кількості західних артефактів у прозі, яка з’явилася в Україні у перші роки незалежності. Ці артефакти представляли щось нове й модне і були покликані якось вирівняти вибоїстий шлях, яким мусило ступати пострадянське суспільство, виборсуючись зі своєї відрубної відсталості. Поглинання інформації, що його описав згаданий вище Іздрик, в новому мистецтві України супроводжував потік відомих імен і назв західної високої і низької культури. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксана Забужко уважає за свій обов’язок згадати культурні-просвітницькі західні заклади, як-от Інститут перспективних російських досліджень імені Кеннана у Вашингтоні (DC), МоМА, Чиказький інститут мистецтв, «ПЕН-клуб», журнал New Yorker, а також Times Literary Supplement. Вона також тлумачить своїм читачам поняття «eat-in kitchen» і знайомить їх з товарами широкого вжитку, відомими під назвою «Oil of Оlау». Згадуючи у своїх романах раз по раз Райнера Марія Рільке, Юрій Андрухович, окрім цього, нерідко кидає ті чи ті імена, переплітаючи між собою високе й низьке, а також західне й радянське, що часто викликає комічний ефект; показовими прикладами цього є запрошення, що відкривають свято і семінар, відповідно, в «Рекреаціях» і «Перверзії». Так, у програмі свята Воскресаючого Духу нарівні з виступами українських народних ансамблів і рок-гуртів анонсовано перегляд французької стрічки «Емануель-4» у жанрі м’якого «порно». На семінар у Венеції у «Перверзії» запрошено, зокрема, Франсуа Міттерана, Джорджо Армані, Джоді Фостер, Оксану Баюл, Віма Вендерса, Вольдемара Жириновського, Френка Костелло, Елвіса Преслі, Елвіса Костелло і Салмана Рушді; унаслідок цього десь углибині душі виникає відчуття, що в особі цих гостей з’являються і зникають імперії і вимальовується натяк на вступ України в процес ґлобалізації. У рамках вивчення на сторінках «Московіади» противенства радянського (російського) і європейського світів Отто фон Ф. пов’язує німецькі та російські імена, витворюючи на їхній основі якихось покручів: Конрад Клаузе Еріх Дзержинський, Райнер Анзельм Віллібальд Кіров і Вольфганґ Теодор Амадей Ленін.

Іноді західні артефакти з’являються для того, щоб описати характер, показати нам його (або її) знайомство із Заходом. Ми дізнаємося зі слів Перфецького про те, що у нього були повні колекції альбомів Тома Вейтса, Лу Ріда та інших гігантів західної альтернативної музики. Герой Володимира Діброви Бурдик любить «Deep Purple», а герой Юрка Ґудзя згадує Алана Ґінзберґа. У романі Костянтина Москальця «Вечірній мед» наратор слухає «Pink Floyd» і Баха і курить «Gauloise», «улюблені сигарети Алена Делона». Крім того, в романі Москальця герої часто-густо обговорюють українську й західну культури одночасно, змішуючи імена із західної високої і поп-культури з іменами своїх сучасників-українців; це спроба силою примістити українську культуру та її представників у європейську традицію, хай вони і були закриті від неї стільки років. Згодом наратор натрапляє на «The Doors» Джима Моррісона, пісенна лірика якого цитується в романі. Москалець зображує Моррісона якимось янголом, приятелем українських письменників, знову підкреслюючи бажання бачити українську культуру поміж західних.

Думки про Захід, утім, часто зводяться до кліше, бо ж справжнього контакту з цим регіоном бракує. У новелі Євгенії Кононенко «Special Woman» бідна мати-одиначка Неля Тимченко, київська інтелектуалка, розважає над шлюбом за домовленістю з жителем Заходу. Перш ніж зустрітися з обранцем, данцем, вона та її син діляться уявленнями про цю західну країну:

— Ти знаєш щось про Данію? — запитала вона сина.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття» автора Марко Андрейчик на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи