Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

— Звичайно! Це країна LEGO! Товарний штрих-код — 57.

А Неля уявила старий будинок, на зразок описаного Андерсеном в однойменній казці, картини, шкіряні крісла, великий письмовий стіл і книжкові шафи від підлоги до стелі[43].

Обидва цих образи Заходу повністю засновані на стереотипах, хоча вони і різняться між собою, і свідчать про те, що знань про Захід насправді обмаль, і бракує їх навіть інтелектуалові з української столиці.

В «Special Woman» і романі «Імітація» Кононенко виводить українських інтелектуалок як посередниць між представниками Заходу, які надають гуманітарну допомогу Україні, і тими, хто врешті-решт цю гуманітарну допомогу отримує; вони працюють у Києві на міжнародні фірми, які займаються стосунками Сходу і Заходу. Своєю зовнішністю, рафінованістю й інтелектом ці жінки приваблюють іноземних чоловіків, які тепер живуть у Києві, і залучають їхні гроші на благо українського народу. Ця ідея української інтелектуалки, що править за міст для західного світу, представлена також у здебільшого автобіографічних «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко. Як і сама Забужко, нараторка в романі подорожує на Захід, репрезентує і розповідає там про свою країну, налагоджує контакти з тамтешніми інтелектуальними колами. Такий образ української інтелектуалки посідає чільне місце у пострадянській українській прозі, написаній жінками.

Проза Юрія Іздрика теж багата на згадки про джерела західної високої культури і поп-культури. Роман «Воццек» містить посилання на західні рок-гурти «King Crimson», «The Eagles», «Queen», «Smokie» і «The Velvet Underground»; східні європейські рок-групи «Маппа» (Польща) і «Plastic People of the Universe» (Чехословаччина); а також дизайнера Джанні Версаче. Одна частина роману включає довгий список трафаретних образів, пов’язаних з різними місцями, розкиданими по всьому світу:

літо на Гаваях, вечір на Бродвеї, скейтборд у Флориді, серфінг на Багамах, фестиваль у Каннах, вікенд у Діснейленді… що там ще? лижви в Карпатах, любов у Парижі, борделі в Амстердамі, пиво в Баварії, хокей в Канаді, реґґей на Ямайці, рулетки в Монте-Карло, хмародери в Нью-Йорку, сигари на Кубі, війна в Югославії, золото на Алясці, полювання в Африці, еміґранти на Брайтон-Біч, терористи в Палестині, нірвана в Індії, нафта в Еміратах, мистецтво на Монмартрі, ґоґєн на Таїті, рок у Вудстоку, харакірі в Кіото, карнавал у Бразилії, зцілення в Люрді, джоконда в Луврі, смерть у Венеції, базар у Чернівцях, корупція в Уряді, корида в Толєдо, чудо в Мілані, жах у Піднебессі, папа у Ватикані, вежа в Вавилоні, бомба в Хіросімі, румба в Барбадосі, караван в Пустелі, королева в Англії, сауна в Фінляндії, ленін в Мавзолеї, тіні в Раю, саркофаг у Чорнобилі, канкан у Мулен-Ружі, сир у Маслі, бузина на Городі, дядько в Києві, lucy on the Sky, острови в Океані, аліса в Задзеркаллі, fool on the Hill, істина в Вині, свято-що-завжди-з-тобою…[44]

Тягучий, одноманітний ритм і потік координат з цього списку викликають запаморочливий ефект. Жителям країв, які колись складали Радянський Союз, раптом відкрився весь світ. Поздовжня лінія Ліотарової епохи повної інформації щойно перетнулася із залізною завісою; пострадянський простір наповнився повідомленнями, якими намагаються оперувати пострадянські інтелектуали. На думку політолога Володимира Вітковського, пострадянська Україна витворена зусиллями пост-інтелектуального суспільства, в якому наплив інформації дедалі зростає, тож чимраз важче дійти істини: «Достатньо затопити пресу та ефір потоками рекламної, комерційної, примітивно розважальної інформації та дезінформації, аби будь-яка думка «розчинилася» чи була знівельована в масовому сприйнятті до загального «сірого» рівня»[45]. У «Воццеку» світ стиснувся до того, що, здається, нагадує набір фраз на рекламному плакаті турфірми.

Наразі легкодоступні завдяки Заходові німецькі, французькі, а надто англійські слова і фрази частенько миготять на сторінках пострадянської української прози. Так, Оксана Забужко знайомить своїх читачів з такими англійськими фразами й словами, як «beggars can’t be choosers» («Не про злидня перебір»), «mortgage insurance» («позика, страхова забезпека») і «fits all ages» («для будь-якого віку»). Андрухович кидає устами своїх героїв: «Ессо la primavera» («Ось і весна!»), а також «asshole» («кретин») і «Oh, fucking shit!» («От лайно!»), тим часом Кононенко — «Fruitful cooperation in the nearest future» («плідну співпрацю в найближчому майбутньому»). Іздрик пропонує «Lecken Sie mir Arch!» [так в ориґіналі] («Поцілуйте мене в дупу!»), купу торгових марок західних комерційних продуктів, а також розділ під назвою «Never Say Never Again» («Ніколи не говори ніколи»). Ці українські письменники представляють нам нового інтелектуал, який почувається у повсякденних ситуаціях як риба у воді і володіє вуличною мовою Заходу[46].

Тільки-но це стало можливим, українські інтелектуали почали вибиратися на Захід, аби долучитися до різних конференцій і культурних проектів. За кордоном вони часто виступали «послами» від України, бо ж в очах Заходу ці інтелектуали репрезентували Україну та українців. Такі поїздки на Захід описано в численних творах пострадянських українських письменників. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко-нараторка проводить час в Нью-Йорку, Кембриджі, штат Массачусетс, а також штаті Пенсильванія, розповідаючи тамтешнім жителям про Україну. На світанні 90-х Маріанна в романі «Імітація» відвідує школу для художників у Західній Європі і працює в Києві з колом американських експатріантів над проектами гуманітарної допомоги. Станіслав Перфецький їде до Венеції, щоб виступити з доповіддю на семінарі «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?». Наратор Москальця у «Вечірньому меді» їде в Мюнхен в пошуках культури, яка поважає своїх інтелектуалів. Наратор Діброви просочується до США з групою молоді, яка подорожує туди, щоб набути професійного досвіду в західних фірмах, оскільки, як каже наратор: «[наприкінці доби гласності] стало зрозуміло, що курс треба брати на американські гроші»[47]. Відтак Діброва пропонує читачеві на двох сторінках детальний опис американського супермаркету очима наратора[48].

За тією обставиною, що всі ці інтелектуальні герої їдуть на Захід, прозирає думка, що пострадянські українські письменники вбачали у цьому обов’язок інтелектуала — «відкривати» Захід для України, і що одна з їхніх ролей полягає в посередництві між Україною і західним світом. Такі літературні екскурсії на досі недоступні терени споріднюють ці твори з так званими романами-мандрівками, з яких читачі, земляки автора, дізнаються про екзотичні місця. У певному сенсі ці інтелектуали діють як авантюристи — першопрохідці, які забиваються у незнані й загадкові краї, а відтак розказують про всілякі пригоди на чужині своїм землякам.

Якщо накидати оком на мандрівки на Захід, до яких вдавались інтелектуали у пострадянській українській прозі, важливо вказати на роль української діаспори, що проживає на цих землях, зокрема, представники інтелектуалів з діаспори[49]. Ця діаспора відіграла важливу роль в організації перемовин і конференцій, на які запрошували українських інтелектуалів; саме під таким приводом чимало інтелектуалів з України і вибралися вперше на Захід. Тим-то не дивно, що представники діаспори виступають персонажами сучасної прози. Інтелектуали у Радянській Україні, надто на зламі періоду гласності і доби незалежності, неабияк цікавилися розвитком української культури на Заході. Колись герметично закрита діаспора вносить свою лепту у розбудову пострадянської української ідентичності, і зображення стосунків між пострадянським українським інтелектуалом і його або її колегою з діаспори править за полігон, на якому можна вивчати цю ідентичність.

Описи діаспори свідчать про її непідробний інтерес до України і визнання того факту, що вона докладає чимало зусиль, допомагаючи українцям виїздити на Захід. У «Бурдику» Володимира Діброви наратор (діставшись США з делегацією молодих спеціалістів з України за фіктивним запрошенням) надибує абшитованого еміґранта-бібліотекаря Любомира Бринчака, який відкрито визнає, що любить усіх українців, організував український студентський клуб, українську баскетбольну та волейбольну команди і влаштовував виставки українських митців. Він редаґував український журнал, писав вірші і прозу українською мовою і організував українську бібліотеку. Український патріот, він більшу частину свого життя обороняв «українську справу» і хоче зустрітися з останньою делегацією, що приїхала з України. У Юрія Андруховича в «Перверзії» Перфецький крутить любов з народженою в Америці і вихованою в Європі вченою Адою Цитриною, яка має українське коріння. У «Рекреаціях» Немирича і Штундеру завіз до Чортополя на свято доктор Попель, український еміґрант-психіатр, який живе у Швейцарії. Він знайомий з творчістю молодих поетів і люб’язно пригощає хлопців сиґаретами «Gauloise», годує, а на додачу дарує трохи західних презервативів; окрім того, він обіцяє організувати запрошення до Америки для двох поетів. Один із персонажів «Польових дослідженнь з українського сексу» Забужко, еміґрант-професор з Пенсильванського університету Марк, реґулярно запрошує інтелектуалів з України до свого університету і організовує фінансування для них.

Таких діаспорних інтелектуалів, щоправда, автори зображають такими собі поблажливими, самопроголошеними експертами з усього українського. Попри їхні зусилля, тривала фізична відсутність в Україні створює помітну психологічну різницю між ними та українцями, які виросли в радянському світі. Їхня застаріла українська ідентичність, плекана десятиліттями вдалині від батьківщини, може здатися дивною для людей з України і, таким чином, персонажі з діаспори часто подаються в гумористичному світлі. Бринчак їздить на величезному автомобілі з часів Ейзенгавера, і його передній двір — справжній сад українських кліше (часник, мак, кавуни). Він запрошує наратора на традиційну вечерю, що її українці їдять на Святвечір, хоча надворі не Різдво. Герой роману постійно підсміюється з нього собі під ніс. Коли головний герой запитує Бринчака, чи можна в нього пожити, той кидає, що для нього знайдеться місце у місцевій українській церкві. Доктор Попель також їздить на старому авто «Chrysler Imperial», і, як з’ясовується, має досить своєрідне знання української літератури та особистої історії. Висадившись у Чортополі, два поети, Немирич і Штундера, прощаються з ним, обзиваючи його проміж себе «мудаком». Мудак — це сучасне слово з українського жарґону, яке старший доктор Попель не знає. У такий спосіб Андрухович показує, що нове покоління українських інтелектуалів, з одного боку пристаючи на ласки і дякуючи за доброчинність еміґрантам-інтелектуалам, з іншого — відчуває труднощі, намагаючись з ними порозумітися, а отже, трактує їх як диваків і чужинців.

Іноді персонажі з діаспори виходять за рамки дивакуватих, старих еміґрантів і прибирають куди неґативніших рис. Нараторка в «Польових дослідженнях з українського сексу» припускає, що професор Марк витрачає стільки енергії, допомагаючи молодим інтелектуалам з України, тому, що його шлюб ось-ось розпадеться, і йому просто потрібен привід, щоб тікати з дому. Доктор Попель, виявляється, насправді є безсмертним демоном, який спокушає Немирича взяти участь у ритуалі жертвоприношення. Ада Цитрина — аґентка, яка шпигує за Перфецьким для таємничого Монсиньйора. Андрухович додає демонічний відтінок цій жінці з діаспори за допомогою слова «Ад» (у давній українській воно означало «пекло»), як корінь імені, що його він дає героїні — Ада[50].

Збудження, викликане раптовим відкриттям забороненого світу і появою нових інтелектуальних можливостей, викликало до життя першу хвилю пострадянської прози і стало ключовою темою у творчості цих письменників. Шалений потік усіляких ідей та інформації доповнював фестивальну атмосферу перших років української незалежності. Українські інтелектували вступали у ґлобалізовний світ, дошукуючись своєї ідентичності. Захід, а надто українці на Заході, наразі перетворилися на додаткові джерела, що їх доводилося приймати або відхиляти у процесі побудови цієї тотожності. Демонструючи, що ці інтелектуали приймали на Заході, а що — відкидали, вісімдесятники будували у своїй прозі ідентичність українського інтелектуала пострадянської доби.

Ці два нових прототипи українського інтелектуала — «хвацький перформансист» й «посол на Захід» — становить свідомий розрив з попередніми зображеннями таких персонажів в українській літературній традиції. Намагаючись перевизначити свої відносини з українським народом, вісімдесятники доконували цю зміну, поширюючи святкову атмосферу, витворювану українським мистецтвом; у ейфорійній метушні підкреслено роль мистецтва в розкритті нових ідей, а ейфорійний герой-інтелектуал править за фокус новизни для суспільства. Саме в такому середовищі проза вісімдесятників взялася за деконструкцію усталених уявлень про українську культуру та ідентичність.

3. Руйнівна погулянка

неможливість сюжету: насильницької послідовности й фальшивої хронографічности подій, характерів, гістерично вибухових контрапунктів: н е п о т р і б н і с т ь   таких побудов

Юрій Ґудзь, «He-Ми»

У той час, коли Радянський Союз почав відкриватися до світу, постмодернізм переповнював дискурс західної культури, тож чимало ідей, які розвивали теоретики постмодернізму, викликало численні літературні дискусії в Україні у перші роки її незалежності. Розуміння постмодернізму як його викладає Матей Келінеску, який бачить постмодернізм як «обличчя сучасності» із властивою йому «опозицією до принципу влади», «вишуканою еклектикою, його сумнівами у єдності, і його перевагою частини проти цілого», забезпечило українських інтелектуалів новим теоретичним аспектом, з яким випадало підходити до власної постколоніальності[51]. Певно, у змиг ока українські інтелектуальні часописи заповнили статті, що розглядали різні аспекти постмодернізму, у міру того, як українські вчені гаряче намагалися наблизитися до західних культурних рухів. У виданій 1996 року під редакцією Марії Зубрицької збірці «Слово, Знак, Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.» були зібрані статті, написані світилами у своїй галузі, в тому числі Жаком Деррідою, Умберто Еко, Едвардом Саїдом, Юлією Крістєвою, Полем Рікером і Мішелем Фуко. Член «Лугосаду» Іван Лучук напише згодом, що ця публікація означала «оксамитову революцію» у розвитку нашої літературної та критичної думки[52]. Старі, заскорузлі покоління українських інтелектуалів загалом відкинули постмодерний дискурс, отож спалахнула палка суперечка між різними письменниками, які належали до покоління вісімдесятників. Так звана києво-житомирська школа української літератури, до якої увійшли, зокрема, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, В’ячеслав Медвідь, Володимир Даниленко та Сергій Квіт, чинила опір наступу постмодернізму на українську літературу. Вони закидали йому легковажність і іґнорування відповідальності письменника перед своїми читачами. З іншого боку, так звана галицька школа, до якої увійшли письменники Станіславівського феномену (Андрухович, Єшкілєв, Іздрик, Тарас Прохасько), а також Юрій Винничук, надихалася західними постмодерністськими письменниками, як-от Хорхе Луїс Борхес і Умберто Еко, і вітала західний постмодернізм як явище, яке могло оживити українську літературу, усунувши вищеозначену серйозність і традиційний обов’язок. Незалежно від їхньої позиції з цього питання, більшість згаданих письменників, твори яких аналізуються в цій книзі, виказують вплив постмодернізму у своїх літературних творах. Точніше, вони використовують постмодерністські ідеї деконструкції, до якого доходить у їхніх літературних творах. Це деконструкція, спрямована на різні «принципи істини», які лежали в основі дорадянської і радянської української літератури.