Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Вісімдесятники — це термін, який стосується українських інтелектуалів, які з’явилися в останні роки існування Радянського Союзу і вийшли на чільні ролі в українській культурі в перше десятиліття існування України як незалежної держави. Це термін, який використовується вільно і не позначає фіксовану групу осіб. Це також термін, який має своїх недоброзичливців; Забужко, що сама вважається представницею цього покоління, вважає, що його представників радше слід називати «ґенерацією 1986 року», а не вісімдесятниками, бо ж у цьому означенні вона бачить неоковирне порівняння з шістдесятниками і симптом радянської потреби у систематизації[26]. Втім, з часом цей термін став звичним і використовується як означення покоління в дискусіях на тему української культури[27].

Я проаналізую сучасні прозові твори, написані вісімдесятниками у перше десятиліття незалежності України, у яких головним героєм є український інтелектуал пострадянської доби. Цей період часу представляє першу хвилю нової прози, що з’явилася в пострадянський період, і всі тексти, які розглянуто у цій книзі, були написані і вперше опубліковані в період між 1990 і 2001 pp. В історії української літератури український інтелектуал ніколи не привертав до себе таку увагу, як і в розглянутий період. Це одне з ключових питань, досліджуване наразі в українській літературі.

Моє дослідження зосереджене на прозі семи письменників, які належать до вісімдесятників: Володимир Діброва, Юрій Іздрик, Костянтин Москалець, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Євгенія Кононенко та Юрій Ґудзь. Поза тим, що їхня проза створена в межах вищеозначеного періоду і у своїй творчості вони зображують українських інтелектуалів, це — одні з провідних авторів у сучасній Україні, а навколо їхніх творів раз у раз спалахують найбурхливіші суперечки у сучасній українській літературній критиці. Усі ці письменники дістали дипломи з різних галузей у радянських вишах, однак стали відомі у 90-і роки насамперед як автори творів красного письменства. У переліку прозових творів, на яких базується моє дослідження, — «Бурдик» Володимира Діброви; «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби» і «Воццек» Юрія Іздрика; «Вечірній мед» Костянтина Москальця; «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко; «Рекреації», «Московіада» і «Перверзія» Юрія Андруховича; «Імітація» Євгенії Кононенко; і «He-Ми» Юрія Ґудзя. Хоча зосереджусь я в основному на цих прозових творах, однак у моєму розгляді згадуватимуться й інші твори цих письменників, а також тексти, створені іншими українськими письменниками пострадянської доби.

У своєму аналізі цих прозових творів я брав до уваги три явища, чи тенденції, якими ознаменувалося перше десятиліття пострадянської української прози — ейфорія, хаос і спільнота. Кожна з них розглядатиметься окремо в частині 1 (Ейфорія), частині 2 (Хаос) і частині 3 (Спільнота). Попри це, важливо підкреслити, що всі три явища часто можна простежити у рамках певного прозового твору, іноді навіть у межах одного конкретного фраґмента одного з цих творів, з рухом убік спільноти, викликаним конфліктом, який спричинило співіснування перших двох тенденцій. Вони становлять три ключові тенденції, які разом формували динаміку літературного процесу, характерну для вісімдесятників у цей період. У цих трьох частинах я визначу проблеми, які штовхали вперед цей літературний процес, і розгляну дискусії, що спалахнули з огляду на розвиток цього процесу. Мій аналіз буде зосереджений на особливостях побудови ідентичності українського інтелектуала пострадянської доби в цих прозових творах і на взаємозв’язку між цими інтелектуалами і суспільством. На цей зв’язок ми окремо звернемо увагу в трьох розділах, які всі разом мають назву «Нові прототипи українського інтелектуала у пострадянській українській прозі» — вони вміщені у 1-ій і 2-ій частинах; саме тут буде показано, який внесок завдячує вісімдесятникам українська література, а саме винайдення трьох нових різновидів українського інтелектуального героя у їхній прозі, створеній у цей період. Два таких прототипи, «хвацький перфомансист» і «посол на Захід», є ейфорійні герої, які з’являються суголосно змальованій ейфорії сучасної української літератури. Третій прототип, «хвора душа», — це зневірений герой, який з’явився в результаті хаосу, що охопив українське культурне життя в 90-х роках. Показ того, в який спосіб творяться ці вигадані персонажі, і спостереження за різними аспектами їхньої активності в рамках літературного оповідання допоможуть точніше визначити термін «інтелектуал» і місце інтелектуала в сучасному українському суспільстві. Шляхом детального аналізу цих прозових творів я визначатиму основні події в українській літературі 90-х років і покажу, що саме інтелектуал як протагоніст є одним із ключових персонажів, завдяки якому твориться пострадянська українська ідентичність.

Частина І. Ейфорія

Останні кілька років існування Радянського Союзу та перші роки української незалежності в українській культурі були ознаменовані «ерою фестивалів», на якій заявили на повен голос про себе представники різних сеґментів українського культурного простору. Низка масових святкових заходів дозволила широкій громадськості ближче познайомитися з культурними здобутками кількох поколінь неофіційної української культури, що нарешті вийшла з підпілля. Долучилися до цих зустрічей і колишні дисиденти, які постраждали від Комуністичної партії, а також ті, хто в минулому провадив помірковану політику партії у сфері культури, але наразі з тим таки завзяттям поширював націоналістичні гасла. Старі українські інтелектуали, деякі з яких мали неабиякі успіхи за радянської системи, в цілому вітали незалежність України, але побоювалися певних наслідків, до яких неминуче привело б подальше розширення доступу до західного світу. Західний меркантилізм і поп-культура (з її найяскравішою представницею, рок-музикою) змінювали тон і колорит культурних заходів в Україні. Реаґували і звикали старі інтелектуали по-різному. Дехто покладав гріх на рок-музику, вважаючи, що вона загрожує українській культурі, і вбачаючи єдиний порятунок для високого мистецтва, на яке важила капіталістична культура, у тісних зв’язках з урядом[28]. Інші відгукувалися на комерціалізацію мистецтва і їхню власну майбутню недоречність у культурному житті, з нервовим сарказмом[29]. Утім, нове покоління інтелектуалів, вісімдесятників, прийняли ці зміни і користувалися з нагоди вийти, за підтримки сімдесятників, на вулицю, а звідти на сцени фестивалів. Натхненні груповими інстинктами виживання, що у небезпеці репресій об’єднували сімдесятників, а також під впливом безкомпромісного духу своїх художніх поривів, вісімдесятники — за словами Вадима Скуратівського, «це перше в українській історії покоління, справді свобідне»[30] — взялися першими піднести прапора змін в українській культурі, тільки-но з’явилася така можливість. У цей час виникло кілька літературних угруповань вісімдесятників, — зокрема, «Лугосад» і «Пропала Грамота»: разом з рок-групами та іншими виконавцями вони з’являлися на всіляких дійствах, де масово збиралася молодь; група, яка була в епіцентрі більшості великих культурних подій цього ейфорійного руху, звалася «Бу-Ба-Бу». У складі Віктора Неборака, Юрія Андруховича та Олександра Ірванця, «Бу-Ба-Бу» виступала за «бурлеск», «балаган», і «буфонаду». Група покликана була оновити українську культуру через ін’єкцію карнавального сміху — цей «тонізатор» був одночасно і продуктом, і стимулятором святкового духу ейфорії. Членам «Бу-Ба-Бу» разом з іншими вісімдесятниками судилося стати тим поколінням української інтеліґенції, яке найзавзятіше заходилося застосовувати свої творчі таланти на благо відродження української культури в незалежній Україні.

За головні ідеї, витворені породженою розпадом Радянського Союзу ейфорією, правили ідеї новизни і змін. У центрі уваги вісімдесятників став роман, слаборозвинений жанр в історії української літератури; роль розповіді у побудові ідентичності інтриґувала і стимулювали новітню хвилю українських письменників. У своїй прозі вісімдесятники втілили панівне відчуття піднесення, викриваючи суперечності свого ізоляціоністського, монолітного й централізованого радянського спадку. Тим-то вони нападали на обов’язки українського мистецтва, які покладав на них український національний міф, і, відповідно, намагалися переглянути роль інтелектуала в українському суспільстві. Вони замінили традиційні культурні моделі, які наголошували на політичній активності, громадянському обов’язку і сталості, на ті, які заохочували свободу, гру і невпинний рух. Нові підходи до прози витворювали нові види героїв, зокрема одну з ключових фігур у творах вісімдесятників — українського інтелектуала пострадянської доби. Виводячи у своїй прозі героїв, які самі були інтелектуалами, вони могли прямо показати роль, яку мистецтво відіграє у визначенні абсолютного і у встановленні ідентичності. Завдяки постмодернізму вони добрали способу відсвяткувати нестабільність і складну гамму своєї постколоніальної української ідентичності. З ейфорійної течії в пострадянській українській літературі на сторінках прози, створеної цими письменниками, вийшли два нових прототипи українського інтелектуала — «хвацький перформансист» і «посол на Захід».

1. Нові прототипи українського інтелектуала в пострадянській українській прозі — хвацький перформансист

Ми сьогодні ще вип’ємо? — запитав він. Так, але не забувайте, що о восьмій ваш вечір поезії… Так що доведеться читати вірші, хлоп’ята…

Юрій Андрухович, Рекреації

Будучи в центрі різних урочистостей, якими вирізнялася «ера фестивалів», пострадянський український інтелектуал виходить з цієї ери знаменитістю, перформанс якої здатен стимулювати маси. Виступ є наріжним каменем підходу «Бу-Ба-Бу» до літератури і допомагає пояснити їхню владу над новоявленим культурним середовищем в перші роки незалежності України[31]. Серед нових образів українського інтеліґента, представлених в українських прозових творах пострадянської доби, як частина деконструкції попередніх літературних прототипів, є інтелектуал як перформансист. Український інтелектуал як рок-зірка, гульвіса і джиґун — це улюблений персонаж прози Юрія Андруховича; це перший із двох нових прототипів, які тут обговорюватимуться.

Мабуть, жоден літературний твір не охоплював так «еру фестивалів» в Україні, як перший роман Андруховича «Рекреації». Написаний восени 1990 р. і вперше опублікований у часописі «Сучасність» 1992 року, роман — це історія чотирьох молодих українських поетів, які зібралися на свято Воскресаючого Духу у вигаданому місті Чортопіль у Карпатах. У «Рекреаціях» Андрухович описує чимало сексуальних сцен і всіляких гулянок і використовує сучасний міський український сленґ, аби передати фестивальну атмосферу у тогочасній Україні, яка тільки-но скинула радянське ярмо. Він змальовує, який занепад розгортається на тлі помпезних гасел і нещирої, порожньої мішанини різноманітних українських національних міфів, щоб зобразити нервову, приховану ейфорію, а також суперечливість, якою, зі свого боку, вирізнявся цей час перемін. Трансформація і зміна — це ключові ідеї цього періоду, сповненого сумнівів у тому, куди ж у майбутньому помандрує Україна.

Чотири герої роману Гриць Штундера, Юрій Немирич, Орест Хомський і Ростислав Мартофляк, як небо від землі, далекі від скромних, відданих народу українських інтелектуалів попередніх часів. Це самозакохані чоловіки, які люблять повипинати груди і більше прагнуть утамувати свої плотські апетити, ніж намагаються застосувати свої художні таланти, витворюючи велике мистецтво або проповідуючи народові. Хомський прибуває у Чортопіль з таким уявленням про себе:

Саме так, Хомський, — довгий і широкий сірий плащ, тижневий заріст на підборідді (бродвейський стиль), волосся на потилиці зібране хвостиком, темні окуляри зразка шістдесят п’ятого року, капелюх, саме так, мандрівник, рок-зірка, поет і музикант Хомський, чи просто Хома, веселий скурвий син власною персоною ощасливлює провінційний Чортопіль своїм візитом[32].

Андруховичева версія нового українського поета, як з’ясовується, має кілька знайомих символів непокори і контркультури, звідси і відсилання у часі до періоду американської літератури, відомого публічними виступами поетів-бітників і гіпі.

Що ж до Мартофляка, то його дружина Марта описує його як «розквітаючого ґенія», «нудного інтелектуала» і «алкогольного маніяка», а також «пристосуванця», «офіційного поета», «бича Божого» і «знаряддя диявола»[33]. Вона передбачає, що, як і на інших фестивалях, у Чортополі поетів зустрічатимуть юрми шанувальників, які проситимуть автографів, перш ніж ті вирушать шукати де б випити і з ким переспати. Дорогою на фестиваль, Немирич і Штундера запасатимуться презервативами, чекаючи на симпатичних дівчат, яких вони здибають. Опинившись у Чортополі, Мартофляк нап’ється і засне у борделі низького ґатунку.

Ці люди, однак, — українські поети, і тому від них і досі вимагають, аби вони виконали свій патріотичний обов’язок і писали вірші, які принесуть українському народу порятунок. На прийомі поважна Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі, інструктує Немирича, що «наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю»[34]. Андрухович змальовує сцени розпусти водночас із згадками про великі таланти і сподівану роль цього новітнього покоління письменників, щоб звільнити цих інтелектуалів від традиційних обов’язків, покладених на них українським національним міфом. Адже «сакральна» вартість їхніх віршів різко падає, коли цих поетів показано такими п’яними, що вони навіть не можуть пригадати своїх віршів. Цим новим українським інтелектуалам все ще до снаги двигати масами, але не силою своїх патріотичних віршів; їхня харизма виходить від їх модної зовнішності й мови, їхньої дотепності і сексуальної привабливості.

Другий роман Андруховича, «Московіада», повторює безстрокові ритуали пияцтва «Рекреацій» і знову показує молодого українського інтелектуала — цього разу поета Отто фон Ф. — в образі еґоцентричного бабія. Втім, дія цього роману відбувається в Москві, де Отто навчається в престижному Літературному інституті, у часи, коли Радянський Союз ось-ось розпадеться. Приміщуючи свого героя в серце імперії, що колонізувала Україну, Андрухович береться до викриття суперечностей цього центру і його символів і, отже, окреслює українського інтелектуала, показуючи, які ж радянські і російські символи той відкидає. Таким чином, у «Московіаді» ми бачимо нову українську ідентичність, побудовану здебільшого за визначенням того, якою вона не є.

Андрухович використовує гуртожиток як плавильний котел, в якому різні народи радянської імперії зливаються у одну «міжнародну» радянську людину. Балачки серед її жителів виказують індивідів на різних етапах цієї трансформації і включають думки Отто щодо того, наскільки просякнутий російським шовінізмом (і, як наслідок, не годен співчувати проблемам меншин) той чи той студент. Відповідно, Отто прикладає мірку до схожості і відмінностей між ними як українець.

Отто переміщується мегаполісом, розрізняючи «євразійські» особливості, властиві росіянам/«совкам», і риси «європейські», притаманні українцям, надто вихідцям з Галичини, як-от сам Отто. У пристрасній промові, виголошеній у занедбаній московській пивниці, Отто проголошує, що він не ненавидить Росію, але змушений протестувати проти її колонізаційних, імперських амбіцій: