Розділ «Марко Андрейчик Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття»

Сучасні дискусії про інтелектуалів та їхню роль зосередилися на їхніх стосунках із суспільством і з урядом або іншими органами влади. Чи має інтелектуал перейматися суспільством, чи йому випадає триматись осторонь? Чи мусить інтелектуал бути політично заанґажованим, або ж він повинен ставитися до політики байдуже? Чи має інтелектуал коритися чинній владі, чи навпаки йому слід приймати її в штики? Вчені запропонували кілька прототипів інтелектуала, кожному з яких притаманні своє поєднання вищезазначених елементів «включення/виключення» і різні ступені «анґажованості/усунення». «Філософ-король», «месіянський богеміст», «придворний блазень» і виважений «Робін Гуд» — це чотири такі моделі, які дозволяють проілюструвати різні підходи до опису цих відносин.

У своїй фундаментальній праці «Зрада інтелектуалів» Жюльєн Бенда заявляє, що інтелектуали мають підноситися над матеріальним світом і масами (не іґноруючи їх). Ці «філософи-королі» правлять за ексклюзивну групу, на якій лежить моральне зобов’язання використовувати свої таланти в служінні істині. Пишучи у 20-і роки минулого століття, Бенда відчував, що європейський інтелектуал відмовився від інтелектуальної діяльності і, перетворившись на знаряддя в руках політики, дедалі зміщанюється і западається в націоналізм. Альберт Саломон простежує розвиток інтелектуала від епохи Відродження до Великої французької революції, подаючи образ людини, яка володіє істиною, проте тримається віддалік од суспільства і його норм[6]. На думку Саломона, після революції інтелектуал стає «месіянським богемістом» — членом еліти революційного світу, який по-своєму уявляє поступ і лад. Ральф Дарендорф розглядає інтелектуала як «придворного блазня», якому положення поза соціальними ранґами дозволяє вільно критикувати владу і кидати їй в лице голу правду; такі інтелектуали зобов’язані тримати в напрузі владоможців і піддавати сумніву усе очевидне[7]. Едвард Саїд вважає, що інтелектуал-вигнанець, чи інтелектуал-марґінал, здатен краще протестувати проти суспільного статус-кво. Його інтелектуал — це «індивід, наділений здатністю подавати, втілювати, висловлювати повідомлення, позицію, світогляд або думку людям, а також від імені них»[8]. Утім, інтелектуал Саїда — це не просто романтичний «Робін Гуд», а людина, яка виважено вивчає приховані причини та у суперечці перемагає свого опонента.

Інші підходи до ролі і позиції інтелектуала щодо суспільства і держави подекуди відрізняються від цих уявлень, а місцями збігаються. Ахмад Садрі пише, що «інтелектуали за своєю природою становлять чужу й відрубну касту»[9]. Карл Мангейм вважає, що оскільки інтелектуали не прив’язані до якого-небудь конкретного соціального класу, то вони насолоджуються свободою, відбігаючи будь-яких накинутих їм політичних поглядів[10]. Інтелектуал Жана-Франсуа Ліотара живе в постмодерністському часі, в якому інтелектуала і його опозиційну функцію заступають мистецтво і митці з не-універсальними, локальними цілями[11].

Свою лепту докидає у плутанину й побутування двох термінів «інтелектуали» та «інтеліґенція». Останній термін з’явився в Російській імперії (зокрема, тій частині України, що була під владою російського царя) в середині XIX ст. і походить від латинського слова «intelligentia». Згідно з «Encyclopedia of Ukraine», інтеліґенція належить до «широкої соціальної групи, що складається з професійно підготовлених фахівців», в той час як інтелектуали — це «підкатегорія вищеозначеної групи, що включає в себе тільки тих, хто править за носіїв культури і хранителів традиції творчого і критичного мислення про проблеми суспільства»[12]. За визначенням Івана Лисяка-Рудницького інтеліґент — це «той, що його суспільною функцією є творення і зберігання духових цінностей»[13]. З іншого боку, Марта Богачевська-Хом’як, дає конкретнішу інтерпретацію двох термінів; пишучи про Російську імперію на початку XX ст., вона описує інтеліґенцію як «тих людей, які поділяють орієнтовані на майбутнє, оптимістичні й значною мірою матеріалістичні погляди, які за своїми політичними переконаннями були демократами, ворожо настроєні до режиму і до церкви, і хто прагнув прославити народ і зазвичай високо цінував активну участь в опозиційній діяльності», тоді як термін «інтелектуал» мав, як правило, дещо зневажливий відтінок, стосуючись до когось, хто переймався лише накопиченням знань і мало цікавився «політикою» чи реальними житейськими проблемами»[14]. А Мартін Малія пропонує таке визначення: «Саме слово «інтеліґенція», швидше за все, це лишень латинське «intelligentia» — проникливість, розуміння, інтелект — хіба що вимовлене на російський лад»[15].

Цей список різних визначень і дискусій довкола терміна «інтелектуал» свідчить про те, що, попри великий обсяг написаного на цю тему, сам термін залишається досить неоднозначним. Хоча до цього визначення ми у своєму дослідженні підходитимемо якнайширше, слід створити робоче визначення терміна «інтелектуал», щоб провести цей аналіз. Тим-то, використовуючи термін «інтелектуали» у цьому дослідженні, я здебільшого матиму на оці творчих особистостей — митців, — а також тих, зокрема, критиків і вчених, хто присвячує своє життя аналізу й інтерпретації творчої діяльності таких осіб. Утім, використовуючи це робоче визначення у своєму аналізі, одночасно я застосовуватиму інший підхід до розуміння терміну. Ступаючи слідом Бернарда Барбера і Саїда, я вважаю, що аналіз різних аспектів інтелектуальної діяльності та образів і вчинків, притаманних інтелектуалам, дозволить багатше забарвити цю картину[16]. З цією метою я покажу, яку функцію виконує пострадянський український інтелектуал у різних творах белетристики, як складається самобутність таких інтелектуалів у пострадянській українській прозі. Шляхом детального аналізу творчих процесів цього конструювання вдається виявити різні ракурси інтелектуала, у тому числі багато з тих, що їх торкнулися вже згадані вчені. Цей підхід пом’якшуватиме будь-які недоліки, властиві робочому визначенню, а межі цього дослідження не виходитимуть невиправдано поза його сферу.

Короткий і узагальнений огляд сучасної історії українського інтелектуала прислужиться в осягненні проблем, пов’язаних з українським інтелектуалом, як його виводили у прозі пострадянського періоду.

Поняття «інтелектуал» з’явилося в Україні у народницьку добу, що припала на другу половину XIX ст. Звісно, інтелектуали існували в Україні і раніше; від ностальгічної шляхти на лівобережній Україні і ранніх романтиків до месіянської революційної діяльності Кирило-Мефодіївського братства сучасну українську літературу рухали інтелектуали, розвиток яких віддзеркалював поступ сусідів-побратимів. У народницьку добу, проте, образ, створений для українського інтелектуала, виявився панівним прототипом, що його впродовж XX ст. неодноразово заперечувано і яким на всі боки орудувано, у тому числі у розглянутий тут період. Соціально заанґажований інтелектуал з виразно сільською орієнтацією і сильною відданістю справі українського народу, як-от герої, що населяють прозу Івана Франка та Івана Нечуя-Левицького, витворюють панівний стереотип українського інтелектуала, з яким ми зіштовхуємося у пострадянській українській прозі.

На зламі XX ст. Україна познайомилася з ідеями західноєвропейського модернізму. Поміж іншим, заклик «мистецтво задля мистецтва» і дистанціювання від мас і політики наштовхнули українського інтелектуала на ідею іншої можливої ролі. Декаданс і міська орієнтація відрізняли ранніх модерністів, а надто Ольгу Кобилянську, Володимира Винниченка і Агатангела Кримського, від попередніх поколінь українських інтелектуалів. І хай у цей час до цілковитого розриву з відповідальністю перед народом не доходить, модерністський образ інтелектуала виявився впливовим і привабливим для пострадянського покоління українських інтелектуалів.

У 20-ті роки XX ст. в Радянській Україні переважає революційно настроєний інтелектуал соціалістичного штибу. Політично і соціально анґажовані, лояльні до уряду і орієнтовані як на місто (пролетаріат), так і на село (селянин), інтелектуали на початку радянського періоду були схильні до теорій аванґарду, які відкидали минуле і дивились уперед, у прогресивне майбутнє. Неоромантичний роман «Майстер корабля» Юрія Яновського розкриває у новому мистецтві своєї епохи потужну творчу силу, здатну забезпечити гармонію в світі. Сучасник Яновського Микола Хвильовий зображує нових інтелектуалів Радянської України як ідеалістів, дедалі більше розчарованих перспективами держави під назвою «Радянський Союз» і наляканих перспективами свого майбутнього в ній. Українські інтелектуали, які еміґрували до Західної Європи після падіння Української Народної Республіки, а також ті, хто жив у Західній Україні в цей період, вирізнялися неабиякою політичною активністю та поширенням патріотичних і націоналістичних ідеалів у мистецтві.

На початку 30-х XX ст. соціалістичний реалізм був проголошений офіційно схваленим методом радянської української культури. Сталінська доба відвела українському інтеліґентові строго конкретну роль; цей період вирізняється повним підпорядкуванням уряду, неабиякою політичною й соціальною активністю, а також виразною сільською орієнтацією. По смерті Сталіна радянська інтеліґенція і далі вимагала підтримки влади, проте вона стала свідком появи субкультурних інтелектуальних груп. З’явилися три групи інтелектуалів (часом вони накладаються одна на одну), які визначатимуть цю епоху в українській культурі: (1) ті, хто далі був інструментом Комуністичної партії і діяв значною мірою у той самий спосіб, як і раніше (хай загалом і насолоджуючись порівняно вільною інтелектуальною атмосферою хрущовської «відлиги»); (2) дисиденти, які зазнавали політичних утисків за свою інтелектуальну діяльність, а також за критику уряду (група, яка була утягнена в політичні і соціальні процеси); і (3) марґінальні інтелектуали, які сформували неофіційну підпільну культуру (група, в цілому аполітична, соціально незаанґажована, орієнтована на місто)[17]. Це третя група і дала той тип інтелектуала, з яким випадає найкраще ототожнювати українського інтелектуала пострадянської доби.

Підпільне, неофіційне культурне середовище, яке існувало в 60-70-ті pp. в Радянській Україні, як з’ясувалося, справило неабиякий вплив на наступне покоління української інтеліґенції. Інтелектуали з такого середовища відрізнялися від шістдесятників (письменників, які з’явилися у 60-і роки і становили значну частину інтеліґенції у добу Відлиги в Україні) тим, що на відміну від своїх попередників вони, як правило, крилися зі своїми політичними поглядами і переймалися головним чином культурними подіями в ширшому світі, від якого були ізольовані. Вони намагалися творити свободу за рамками соціалістичного реалізму і прагнули сприйняти вплив досі заборонених художніх здобутків, як українських, так і неукраїнських. Ці митці відкинули культ «радянської людини», а натомість підкреслювали індивідуалізм у своєму мистецтві. Аналогічні рухи розвивалися в інших реґіонах Радянського Союзу, зокрема, в Москві, Санкт-Петербурзі і прибалтійських республіках. В Україні інтелектуали, втягнуті у ці рухи, дістали назву «сімдесятників», себто письменників, які прийшли в літературу у 70-х; центрами їхньої неофіційної культури були Київ і Львів.

Київське середовище вирізнялося кількома гуртами осіб, які прищеплювали «альтернативну» культуру столиці республіки. У своїй статті «Альтернатива у Києві» Олекса Семенченко перераховує лідерів культурного підпілля у Києві — Богдана Жолдака, Леся Подерев’янського, і, перш за все, Володимира Діброву[18]. Раніше, у другій половині 60-х років, у місті склалася група поетів, відомих як «Київська школа». Ця група, до якої входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Микола Воробйов і Михайло Григорів, часто писала верлібри, свідомо прагнучи дати друге життя формі, яку радянська культурна політика відкинула як немистецьку і підривну, в українській літературі. Віктор Кордун описує дух групи так:

Про Київську школу поезії можна говорити в кількох аспектах: як про суто поетичне явище, головною ознакою якого стала свобода творення; як про групу молодих нонконформістів, життєвим вектором яких була свобода волі в усіх її виявах; як про експериментальну психологічну спробу жити інакше, аніж інші покоління, жити так, ніби все відбувається у вільній незалежній державі; як про братство творців поезії, головним і надзвичайним завданням яких була сама поезія[19].

«Київська школа» реаґувала на радянське суспільство і його обмеження свободи інтелектуального обміну виключенням, запереченням і герметичною втечею в поезію.

Підпільні культурні середовища, які часом перетинались, існували і у Львові. Група, яка найістотніше вплине на наступні покоління української інтеліґенції, включала Миколу Рябчука, Віктора Морозова, Олега Лишегу, Романа Кіся, Ореста Яворського, а їхнім неофіційним лідером був Григорій Чубай. Збиралися вони в підвалі Чубая або на кухні Рябчука, щоб почитати, обговорити почуте й обмінятися забороненою літературою, а також прослухати нового вірша, пісню чи показати щойно написану картину. У своїй статті Семенченко виділяє роль літератури в культурі українського андеґраунду радянської доби:

Тут треба зазначити, що за умов тоталітаризму найкращим полем для альтернативи була література, для творення якої потрібні лише ручка і папір (може, ще гітара або горілка)[20].

Чубай і його колеги зробили саме це, а 1971 року вони розповсюдили літературний альманах під назвою «Скриня», виданий у самвидаві. Окрім поезії і прози, написаної членами цієї групи, і Чубаєвого перекладу п’єси Тадеуша Ружевича «Кумедний старигань», в альманаху вміщено «квестіонар», на який Роман Кісь пропонував відповісти членам цього «братства». Анкета, яку можна розуміти як своєрідний маніфест, застерігає від підкоряння та однаковості і, в першу чергу, переймається екзистенційними проблемами і роллю мистецтва в суспільстві. Василь Ґабор зауважує, що, «на відміну від шістдесятників, у сімдесятників випарувалася всяка ілюзія щодо влади, і вони свідомо йшли проти нав’язаних тоталітарною державою принципів у літературі і мистецтві»[21]. Як і їхні колеги в Києві, ці інтелектуали не висловлювали відкрито політичні погляди. Тим не менше, ці люди були радянськими ізгоями, що їх влада вважала небезпечними, викинула з системи вищої освіти, та й згодом дозволяла заробляти на хліб хіба чорною роботою.

Таким чином, і в Києві, і у Львові, підпільні культурні групи 70-х років, до яких входили інтелектуали, що існували на периферії радянського суспільства, ділили це місце і час від часу перетиналися на своєму шляху з іншими контркультурними рухами, у тому числі «рухом гіпі»[22]. Цих інтелектуалів радянське суспільство звело до рівня диваків, бо вони не йшли тим шляхом, що вів до успіху в радянському світі. В очах суспільства вони були чужинцями, диваками й ізгоями — а, найголовніше, вони були іншими. Українські інтелектуали, ті, хто чинив опір систематичній русифікації і ототожнював себе з українською культурою, відмінною від офіційно схваленої, обмеженої самим лише радянським світом, вважалися найбільшими диверсантами. Вони були першими кандидатами на те, що Оксана Забужко називає «всі дев’ять Дантових кіл», що їх випадало пройти типовому українському інтелектуалові тієї епохи[23].

На відміну від шістдесятників, багато з творів яких побачили світ у порівняно м’якші часи хрущовської «відлиги», сімдесятники з самого початку наразилися на суворі репресії у брежнєвську епоху, під час якої неабияк зміцніла диктатура соцреалізму. Не маючи доступу до офіційних видань, в яких вони могли б публікувати свої твори, сімдесятники натомість «писали у шухляду» і відступали назад у герметичне буття — буття, що його Олександр Гриценко описував як «жити під снігом»[24]. Уникаючи «поверхні» радянського світу з вищезгаданих причин, ці люди, крім того, ховалися від суспільства через страх репресій і сумнівалися у тому, що зможуть бодай щось змінити в тоталітарній системі: вони бачили навіч, як переслідували політично активних шістдесятників, і це тільки затвердило їх у своїй позиції. Їхній герметизм знайшов філософське підґрунтя у «східних філософіях, які натискають на незалежність особистості, відділяють людину від суспільства»[25].

А проте, у рамках цього підпілля люди спромоглися здебільшого створити дзеркальне суспільство, в якому вони могли б співіснувати і боронити свої переконання. Майстерні, цвинтарі і підвали, переобладнані під галереї, центральні майдани і театри, де відбувались акти творення і де обговорювали самі твори. Ці підпільні культурні громади та їхня діяльність стали леґендою серед молодших бунтівних інтелектуалів, які й самі згодом пристали до них. Такі громади викликали до життя синтез осіб, які працювали в різних мистецьких жанрах — письменників, художників і музикантів; ці стосунки, як з’ясується, будуть визначальними у кінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років, коли ця культура вийшла з підпілля і увійшла у суспільну сферу. Вони послужать вихідною точкою для наступного покоління українських інтелектуалів — вісімдесятників.