Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Не випадково саме Гельсінкі в 1975 році стало місцем підписання Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Брежнєву тоді здавалося, що він «грає на своєму полі». Ну, майже на своєму. У Гельсінкі також розміщувалися штаб-квартири деяких всесвітніх організацій, контрольованих СРСР. Наприклад, 1968 року до столиці Фінляндії переїхала Всесвітня Рада Миру, вигнана спочатку з Парижа, а потім і з Відня за «підривну діяльність». Фінляндія була єдиною капіталістичною країною, яка протягом десятиріч видавала назад Москві втікачів з-поза «залізної завіси».

Кекконен докладав титанічних зусиль, аби встановити довірчі особисті взаємини з першими керівниками СРСР — Хрущовим, Брежнєвим. Ще 1957 року, коли Молотов, Каганович, Маленков та компанія намагалися відсторонити «дорогого Микиту Сергійовича» від влади, одним з основних звинувачень на адресу Хрущова було те, що він нібито принизив гідність керівника Радянської держави, коли під час державного візиту до Фінляндії згодився піти вночі до сауни на запрошення Кекконена.

У країні існували певні обмеження свободи слова. Принаймні, публічно критикувати Радянський Союз у Фінляндії було досить складно. Хтось із західних політологів запустив навіть термін «фінляндизація», маючи на увазі відмову від принциповості у відносинах з СРСР.

Що ж Кекконенова Фінляндія отримала навзамін? Перше і найважливіше: країну так і не було окуповано радянськими військами, до влади не було приведено комуністів, які б демонтували ринкову економіку, засновану на приватній власності, та багатопартійну демократію. Ще — у 60-ті та 70-ті роки минулого століття, коли вже СРСР купував якісь товари у «клятих капіталістів», то Фінляндія мала «право першої ночі» — якщо невеличка країна могла цю продукцію поставити, то купували її саме там. Фінляндія посідала друге (після ФРН), а в окремі роки і перше місце у Західній Європі за обсягами торгівлі з СРСР. Фінів залучали до будівництва промислових об’єктів на території Союзу, особливо в Карелії. Єдине, чого Кекконену не вдалося, — випросити в СРСР назад бодай частину загарбаних у 1940 і 1944 роках фінських земель, хоч як він намагався це зробити.

Після відставки і смерті Кекконена (а помер він 31 серпня 1986 року) його наступник Мауно Койвісто в основному продовжував лінію свого попередника.

А ось після розпаду СРСР, під час глибокої структурної кризи, що охопила пострадянські країни, тяжкі часи переживала й економіка Фінляндії, що втратила гарантовані радянські ринки. Проте фіни досить швидко переорієнтувалися на нові ринки, вже 1992 року подавши заявку, а 1995-го вступивши до Європейського союзу.

1969 року, після кривавого радянсько-китайського воєнного конфлікту на острові Даманський, у Фінляндії ходив такий анекдот:

— Чого це Кекконен знову поїхав до Росії? Уже скільки їздив, здається, всі питання повирішував.

— Він там просто читає лекції на тему «Як жити у дружбі та злагоді з великим східним сусідом».

Янош Кадар:

Творець «гуляш-комунізму»

У середині 70-х років минулого століття угорське червоне вино «Кадарка» було одним з небагатьох і чи не найкращим імпортним вином, яке можна було часом купити в гастрономах Києва. Відтак автор, познайомившись десь року 1975 чи 1976-го з угорським студентом-однолітком, поставив йому питання: «А що, власне, означає слово “кадарка”»?» — «Це вино назване на честь Кадара», — з апломбом відповів молодий угорець. Я не знав, вірити чи ні. «Жартую, звичайно, — зізнався патлатий поціновувач рок-н-ролу. — Але, якщо серйозно, то Старий того вартий. Нам справді поталанило з ним».

Янош Кадар, або Старий, як його любовно-фамільярно називали угорці, стояв на чолі своєї країни 32 роки. Прийшовши до влади на багнетах радянських вояків 1956 року, він правив Угорською Народною Республікою аж до 1988-го, часів «пізньої перебудови», створивши вже в 1960-ті роки «найщасливіший барак у соціалістичному таборі». Угорщина була єдиною соціалістичною країною, що мала трасу «Формули-1», її відвідувала досить велика кількість туристів з-за кордону, зокрема із Західної Європи та Північної Америки, там вчилося багато студентів-іноземців. Загалом «залізна завіса» в Угорщині була найменш щільною серед усіх радянських сателітів. Але найважливіше навіть не це. Кадар створив в Угорщині найефективнішу економічну систему порівняно з усіма іншими країнами комуністичного блоку. Звичайно, рівень та якість життя угорців за часів Кадара навіть не можна порівнювати з аналогічними показниками західноєвропейських країн з вільною ринковою економікою. Та все ж…

За часів Кадара Угорщина посідала перше місце в Європі з виробництва м’яса та пшениці в розрахунку на душу населення, друге місце за кількістю яєць. Споживацький ринок страждав від найрізноманітніших дефіцитів меншою мірою, ніж у всіх інших країнах радянського блоку. Кадар порівняно з іншими комуністичними лідерами менше турбувався про «світле майбутнє», а більше уваги приділяв задоволенню потреб населення «тут і зараз». В Угорщині «пагони» ринку до «дерева» соціалістичної планової економіки прищеплювали найсміливіше й найпослідовніше з усіх країн — членів Ради економічної взаємодопомоги. Й це давало свої результати. Кадарівська економічно-соціальна система отримала прізвисько «гуляш-соціалізму» чи «гуляш-комунізму» — такий собі угорсько-комуністичний, дещо послаблений, але все ж варіант західного «суспільства споживання». За назвою м’ясної національної страви, яку могла собі дозволити за ери Кадара переважна більшість угорців практично щодня.

Кадар — постать складна й украй суперечлива. Людина, яка мала лише 8 класів освіти, так ніколи й не спромоглася вивчити жодної іноземної мови — і творець власної економічної системи, найефективнішої серед усіх соціалістичних країн. Сталінський функціонер, один з організаторів та виконавців масових репресій у стилі Єжова та Берії — й керівник, який побудував максимально ліберальне, як на комуністичну країну, суспільство. Радянська маріонетка, людина, яка «запросила» 1956 року до Угорщини іноземні війська, що скинули законний уряд країни й потопили в крові народну демократичну революцію, — й лідер, якого ще досі з ностальгією згадує чимало угорців.

Кадар — постать трагічна. Десятиліттями він старанно, послідовно й зовсім не безуспішно розбудовував у своїй країні певну політичну та економічну систему, тривалий час користуючись широкою підтримкою в суспільстві. Й дожив до 1989 року, коли за кілька місяців до смерті власні однопартійці-комуністи позбавили його, 77-річного, лише за рік перед тим відстороненого від керівництва державою, почесного звання голови партії, а переважна більшість угорців із захватом почала демонтувати його «народну республіку» та «соціалістичну економіку».

26 травня 1912 року служниця Борбола Черманек народила позашлюбну дитину. Сталося це в місті Фіуме на узбережжі Адріатичного моря. Нині це місто зветься Рієка й є другим за величиною в Хорватії. Століття тому Фіуме — «вільне місто» у складі Угорського королівства, яке, своєю чергою, було складовою Австро-Угорської імперії. Більшість населення Фіуме була на той час етнічними італійцями, й мовою урядування була італійська. Відтак немовля зареєстрували як Джованні, хоча мати хотіла назвати його Яношем. Адже найпоширеніше християнське ім’я — український Іван, німецький Йоганн, англійський Джон чи іспанський Хуан, італійською вимовляється як Джованні, а угорською — Янош. Джованні Черманек і став через 20 років Яношем Кадаром.

Напівсловачка-напівугорка Борбола походила з села Одьялла на півночі Угорщини. Її батько мав цілу купу дітей, проте зовсім не мав землі. Отож, щойно Борболі виповнилося 16 років, вона подалася шукати хоч якусь роботу, кращу за долю сільської наймички. Пішки обійшовши все Адріатичне узбережжя Австро-Угорщини (нині хорватська Далмація), Борбола врешті влаштувалася служницею в Рієці. Батьком же Яноша, за словами матері, став сільський хлопець зі східної Угорщини, який на той час був вояком цісарсько-королівського полку, що стояв у Рієці. Він дуже любив Борболу й хотів з нею побратися, навіть їздив за дозволом до батьків. Проте ті заборонили одружитися з голодранкою і змусили взяти собі за дружину односельчанку, в якої було кілька хольдів землі. Так воно було чи не так, нині вже не з’ясуєш, проте факт, що Борбола залишилася сама з дитиною на руках. Без грошей і без роботи — ніхто не хотів мати служницю з немовлям. Про те, щоб повернутися до батьків, і не йшлося — народити дитину поза шлюбом вважалося в угорському селі початку XX століття страшною ганьбою. Борбола, до речі, ніколи, до самої смерті, так і не завітала жодного разу до рідного села — соромно було. А тавро позашлюбної дитини, байстрюка, стало прокляттям дитячих та юнацьких років Яноша.

Борбола знайшла вихід — вона умовила взяти хлопчика на виховання літню бездітну селянську пару з села Капой в області Шомодь на півдні Угорщини, пересилаючи туди щомісяця якісь гроші зі своєї нужденної платні служниці. Саме це село Янош і вважав потім своєю малою батьківщиною.

У селі панували страшні злидні — майже вся довколишня земля належала бенедиктинському абатству в Тіхані. Й навіть наймитами католицькі ченці воліли брати католиків. Половина ж мешканців села, включно з опікуном Яноша дядьком Шандором (дружина його невдовзі померла), були протестантами. Саме дядько Шандор став першим учителем життя для хлопця: «Пам’ятай, Яні, діти бідняків завжди мусять працювати».