Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Через багато років, за кілька місяців до смерті Косигіна, до нього вдалося прорватися російському письменникові Данилу Граніну, який разом з Алесем Адамовичем готував тоді документальну «Блокадну книгу», присвячену подвигу та трагедії захисників міста на Неві. Граніна цікавило насамперед питання, яке видавалося йому найтрагічнішим: чи доводилося вибирати, що вивозити раніше — людей чи метал, кого рятувати, кому допомагати — фронтовикам танками, літаками чи ленінградцям хоч чимось… Відповіді на своє запитання Гранін так і не отримав. — І людей вивозили, і обладнання, — відповів Косигін. — Ясно, що одночасно, але це в цілому і загалом. А практично ж щоразу доводилося вирішувати, чого скільки, — не відставав Гранін. — Так і вирішували, і те, й інше, — сердито наполягав Косигін. Навіть через багато років він не зважився щиро відповісти на це «незручне» запитання. «Мені стало шкода цю стару, але ще сильну, розумну людину, яка начебто так багато могла, мала величезну владу і була так внутрішньо невільна», — підсумовує Гранін. Не випадково зять Косигіна академік Джермен Гвішіані визнає: «Звичка приховувати свої думки і почуття, набута за роки сталінської служби, залишилася в Косигіна назавжди».

У червні 1942 року Косигін отримав нове завдання — на нього як на члена Державного комітету оборони було покладено відповідальність за постачання Червоної армії засобами інженерного та саперного озброєння. І за півроку йому вдалося збільшити кількість підприємств-постачальників удвічі — до 1500. 1943 року Косигіна нагородили орденом Червоного Прапора. І хоча наприкінці життя він мав дві Зірки Героя Соціалістичної Праці, шість орденів Леніна і ставився, за свідченням свого онука Олексія, до нагород без особливого пієтету (тільки після багаторазових нагадувань Брежнєва почав чіпляти на піджак Золоті Зірки), — до цього порівняно скромного ордена, єдиної своєї бойової нагороди, мав особливе почуття.

Кінець 1940-х років — пік кар’єри Косигіна за часів Сталіна. У березні 1946-го він уперше став членом Політбюро ВКП(б). Зберігаючи посаду заступника голови Раднаркому (головою був сам Сталін), Косигін поступово розширював свою компетенцію, переходячи від таких «другорядних» для сталінського СРСР питань, як постачання товарів широкого вжитку для трудящих, до глобальніших. Зокрема, як міністр фінансів він підготував і провів грошову реформу 1947 року і скасував карткову систему в СРСР. На короткий час він увійшов до сталінської «сімки» — неформального кола керівників країни, які по кілька разів на тиждень збиралися вечорами на «ближній дачі» вождя. Наприклад, багаторічний формальний глава Радянської держави Михайло Калінін до цього «ближнього кола» ніколи не входив. Але апофеозом наближення до Сталіна став серпень 1947 року, коли Косигіна, який відпочивав з родиною в Мухолатці, несподівано запросили з дружиною на кримську дачу Сталіна. Після дружньої вечері, яка затяглася до ранку, Сталін запропонував вирушити разом із ним на Кавказ на флагмані Чорноморського флоту крейсері «Молотов». Після цієї кількаденної подорожі про 43-річного Косигіна почали говорити як про можливого спадкоємця Сталіна. А в Третьяковській галереї з’явилася картина «Сталін і Косигін на крейсері “Молотов”». Щоправда, незабаром позиції Косигіна похитнулися, художник замалював його зображення, і картина стала називатися «Сталін на крейсері “Молотов”». Згодом у немилість потрапив і Молотов, а відтак картина дістала нову назву «Сталін на крейсері». А 1956 року, після відомої доповіді Хрущова, її взагалі зняли з експозиції. Звучить як анекдот, але ж це правда. І нічого, за великим рахунком, Джордж Орвелл у своїй страшній антиутопії «1984» не перебільшив…

1949 року, з дозволу Сталіна, Берія і Маленков ініціювали справу «антипартійної ленінградської групи». Було заарештовано й розстріляно всіх висуванців Жданова, який помер за рік перед тим: Олексія Кузнецова, секретаря ЦК, який був куратором спецслужб і здійснював добір кадрів; члена Політбюро і голову Держплану Миколу Вознесенського; його брата Олексія, міністра освіти; секретаря Ленінградської парторганізації Петра Попкова.

Але ж Косигін теж був ленінградцем і висуванцем Жданова! Та ще й, як на гріх, Клавдія Косигіна виявилася далекою родичкою Кузнецова. Свідчення заарештованих «заколотників», які роздруковувалися й розсилалися всім членам Політбюро, рясніли прізвищем «Косигін». Берія дуже хотів відправити у «м’ясорубку» і його. Але Сталін не дозволив. Щоправда, позиції Косигіна дуже послабилися, з членів Президії ЦК його перевели в кандидати, місяцями він жив в очікуванні арешту. І лише на початку 1953 року на якійсь нараді, де Косигін сидів в одному з останніх рядів, до нього підійшов Сталін, поплескав по плечу і спитав: «Ну як ти, Косига? Нічого, ще попрацюєш…»

Не перший, але й не другий

Смерть Сталіна у березні 1953 року не змінила становища Косигіна на краще. Його затяті вороги — спершу Берія, а потім Маленков відігравали дуже важливу роль у «колективному керівництві» СРСР, яке сформувалося після смерті Сталіна. У 1952—1957 роках він не входив до вищого партійного органу, за цей час його вісім разів переводили з посади на посаду. Усі вони були керівні, важливі, але аж ніяк не першорядні — міністр промисловості товарів народного споживання, перший заступник голови Держплану СРСР, заступник голови Держекономради Ради Міністрів тощо. На жодній із них Косигін не мав права на принципові економічні рішення. І лише 1957 року, коли Микита Хрущов за підтримки Косигіна розгромив чергову «антипартійну групу» Маленкова, Молотова і Кагановича, наш герой повернувся на посаду заступника голови Ради Міністрів, а 1960 року знову став членом Президії ЦК і першим заступником прем’єра. Фактично Косигін очолив уряд — голова Ради Міністрів Хрущов був іще й першим секретарем ЦК КПРС, на засідання уряду з’являвся вряди-годи, тож вів їх, як правило, Косигін. Хрущов опікувався переважно питаннями сільського господарства і зовнішньої політики, віддавши Косигіну керівництво промисловістю, фінансами, зовнішньою торгівлею.

Здавалося б, Косигін урешті «вирвався на оперативний простір». Але між ним і Хрущовим поступово назрівав конфлікт. І викликаний цей конфлікт був принципово різними підходами двох діячів до керівництва державою, зокрема економікою. За своєю натурою Косигін не був ані революціонером, ані політиком, що рвався до командних позицій заради самої влади. Він ніколи не ставив завдання круто змінювати ситуацію, не мав звички руйнувати вже зроблене. Задумуючи якісь зміни, Косигін завжди звертався до фахівців, експертів, глибоко вивчав різні погляди, підходи і тільки після цього ухвалював рішення й уважно відстежував їх виконання. «Хрущов був внутрішньо розкутою й вільною людиною, чого не можна сказати про Косигіна», — визнає дійсний закордонний член НАН України професор Олексій Гвішіані. Але чи завжди «розкутість» та імпульсивність Хрущова, які часом виливалися в авантюризм, ішли на користь справі?

Косигіну страшенно не подобалося, що Хрущов часто ухвалював рішення без належного обґрунтування. Лише один приклад: якось, пролітаючи над дельтою Волги, Хрущов побачив величезні зарості тростини. Хтось із супроводу висловив ідею, що це — практично невичерпне джерело сировини для виробництва целюлози. І Микита Сергійович загорівся — негайно побудувати під Астраханню великий целюлозно-паперовий комбінат! Попри опір Косигіна, він таки змусив внести корективи у вже затверджений народногосподарський план на наступний рік, виділити чималі кошти. У результаті довелося урізати інші статті витрат, цілком обґрунтовані. Коли комбінат було побудовано, з’ясувалося, що викошена на великих ділянках тростина природним шляхом не відновлюється, екології було завдано величезної шкоди. Крім того, обладнання, розраховане на деревину, на іншій сировині — тростині — просто не могло якісно працювати. Отже, ліс для Астраханського комбінату довелося возити із Сибіру та Архангельської області…

Але найбільш прикро Косигіна вражав авантюризм Хрущова в зовнішній політиці. Він був переконаний, що під час спровокованої радянським керівником Карибської кризи 1962 року лише дивом не вибухнула Третя світова війна. Такий лідер, на думку Косигіна, просто не мав права очолювати наддержаву.

Тому коли в серпні 1964 року Леонід Брежнєв запропонував Косигіну взяти участь у змові проти Хрущова, той згодився. А на засіданні Політбюро, коли Анастас Мікоян висловився за те, щоб розділити посади першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради Міністрів, зберігши одну з них за Хрущовим, саме Косигін жорстко виступив за повне відсторонення Хрущова від влади.

У жовтні 1964 року до влади в СРСР прийшов своєрідний тріумвірат — генеральним секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, головою Ради Міністрів Олексій Косигін, а Президію Верховної Ради СРСР незабаром очолив Микола Підгорний. Усю повноту влади Брежнєву вдалося перетягнути на себе лише років через десять.

Косигін стояв на чолі уряду СРСР довше, ніж будь-який інший прем’єр-міністр СРСР, царської чи пострадянської Росії, — рівно 16 років, до жовтня 1980-го. І був відправлений Брежнєвим у відставку після тяжкої хвороби 23 жовтня 1980 року за два місяці до своєї смерті.

«Що стосується Л. І. Брежнєва, то він, безперечно, не міг не відчувати інтелектуальної і моральної переваги О. М. Косигіна, — стверджує російський історик Рой Медведєв. — Але в заздрісного, марнославного й невдячного генсека та його найближчого оточення ця обставина породжувала лише прагнення принизити роль і заслуги Косигіна, скоротити сферу його компетенції. Між Косигіним і Брежнєвим не було відкритого конфлікту, хоча прихований конфлікт постійно існував і розвивався». З Медведєвим цілком погоджується колишній перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест: «Мені здається, що Брежнєв і Косигін один одного ненавиділи, але терпіли й робили вигляд, що все в порядку».

«Так чи інакше, — підсумовує Медведєв, — але цим двом настільки різним людям довелося працювати разом протягом шістнадцяти років, що було вкрай нелегко передусім для Косигіна, який у колі близьких для себе людей інколи називав Брежнєва і його «команду» просто і недвозначно — «троглодити».

То чи був у СРСР шанс?

Економічну реформу 1965 року в СРСР цілком справедливо пов’язують з ім’ям Олексія Косигіна. Основні ідеї реформи зводилися до того, що в центрі всі питання вирішити неможливо, а тому потрібно провести децентралізацію. Остання мала торкнутися як сфери нагромадження — з тим, щоб принаймні частина капіталовкладень здійснювалася не з волі московського Держплану, а на низовому рівні управління, — так і питань номенклатури продукції. Державні підприємства мали отримати право самостійно вирішувати, яку продукцію і в якій кількості випускати.

Було залишено лише п’ять директивно планованих показників:

— обсяг реалізації продукції;

— її основна номенклатура;

— фонд заробітної плати;

— прибуток і рентабельність;