Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Восени 1918 року, коли хлопцеві було шість років, мати забрала його до Будапешта. На той час вона народила ще одну позашлюбну дитину, але змогла влаштуватися в одному з будинків у середмісті угорської столиці помічницею двірника, отримала «службове помешкання» — крихітну кімнатку в підвалі й нужденну платню. Борбола підпрацьовувала пралею, розносила газети, та, попри це все, родина жила у страшних злиднях.

Мати Яноша почувалася нещасною людиною. Вона була абсолютно неосвіченою, ледве вміла читати, дуже швидко переходила від сентиментальності до роздратування й часто била своїх дітей. І попри це Янош любив її, а вона його. Вже будучи підпільником, він завжди пам’ятав свою «муттер» (більшість будапештців початку минулого століття розмовляла угорсько-німецьким суржиком, і родина Черманеків не була винятком), намагався підтримати її матеріально. Коли ж після 1945 року став високопосадовцем, забрав Борболу жити до себе. А «муттер» ніколи не лягала спати, доки син не повертався додому, хоча наприкінці 1940-х — на початку 1950-х часто це траплялося аж під ранок.

Як згадував згодом сам Янош, досить довго після переїзду до столиці, років десять, він почувався сільським хлопцем і не сприймав Будапешт як рідне місто. Щороку на ціле літо їхав у Капой до дядька Шандора, де працював помічником свинопаса, й восени привозив до Будапешта трохи сала та борошна. Пішовши до школи, перший час він розмовляв «добірним» шомодьським діалектом, і з нього сміявся весь клас з учителем включно.

Борболи з ранку до вечора не було вдома, й на шестирічного хлопця відразу були покладені чималі обов’язки: він прибирав помешкання, готував їсти й доглядав молодшого брата. А ще відмінно вчився у школі. Обов’язковою на той час в Угорщині була лише чотирирічна освіта, але Янош, як кращий учень класу у початковій народній школі, отримав право безкоштовно вчитися у Вищому початковому міському училищі (сама назва школи — цілком кафкіанська). Відтак наш герой здобув 8-річну освіту. Навіть через багато десятиріч голова Угорської держави пишався своїм здобутком: «Це було велике досягнення для людини мого соціального стану». Окрім навчання, Янош захоплювався футболом та шахами й досяг в обох цих царинах чималих успіхів, а ще — дуже багато читав, без розбору всі книжки, які потрапляли йому до рук. Робити це він міг лише пізно ввечері. В кімнатці Черманеків електрики не було, а гас для лампи, як на статки Борболи, був дуже дорогим. Відтак Янош виходив на вулицю й щодня читав під вуличним ліхтарем до пізньої ночі. Звичайно, переважно то були дешеві пригодницькі чи любовні романи в паперових палітурках, видані спеціально «для народу». Але були серед них і твори Жуля Верна чи Еміля Золя. Любов до читання Янош зберіг назавжди. Через десятиріччя й у його робочому кабінеті генерального секретаря партії, й у помешканні стояли тисячі книжок — з найрізноманітніших наукових дисциплін і художніх. «Не можу обходитися без книжок так само, як не можу обходитися без їжі», — казав Кадар незадовго до смерті.

Одна книга відіграла дуже важливу роль у його житті. 16-річний Янош здобув перше місце на всеугорському шаховому турнірі, який проводила профспілка перукарів для своїх членів і всіх бажаючих. Підліток, що переграв десятки дорослих, — цим можна було пишатися! А як головний приз переможець отримав книгу, яка в угорському перекладі звалася «Як гер Ойген Дюрінґ здійснив переворот у всіх науках». Це був «Анти-Дюрінґ» Фрідріха Енгельса — вельми складна філософська книга, яка викладала в полеміці з опонентом основні положення марксизму.

«Книга була надрукована угорською, — згадував Кадар. — Я міг прочитати всі літери. Я розумів більшість слів, деякі речення. Але з книги в цілому я не зрозумів нічого. Зайве казати, що на той час я оцінював свої розумові здібності дуже високо. Й вирішив, що дефект міститься в книзі. Мене цікавила таємниця життя. А ця книга стверджувала, що “життя — спосіб існування білкових тіл”».

Інший би просто десь закинув цю книгу. А Янош перечитував її знову й знову, шукаючи в бібліотеці в енциклопедії незрозумілі слова. Приятелі кепкували з нього, але упертий хлопець не полишав «Анти-Дюрінга». «Не скажу, що після восьмимісячної «боротьби» з книгою я повністю зрозумів світогляд Енгельса, — писав Кадар. — Але ця книга змінила спосіб мого мислення. Вона довела мені, що у світі існують непорушні закони й залежності, про які я до того часу не підозрював».

На той час Янош, у 14 років закінчивши свою «вищу початкову» школу, був учнем у майстра з ремонту друкарських машинок. Це місце він здобув завдяки своїй високій, порівняно з іншими претендентами, освіті. Хлопець уже полишив дитячі мрії стати гравцем національної команди з футболу чи шаховим гросмейстером. Янош прагнув стати кваліфікованим робітником — таким, що мав би солідний заробіток і користувався повагою серед знайомих. Але цій його скромній мрії не судилося збутися.

Функціонер-підпільник

1929 року 17-річний Янош Черманек отримав сертифікат підмайстра з ремонту друкарських машинок. У майстерні, де він був учнем, вільного місця підмайстра не було, і його направили до іншої майстерні. Коли він прийшов влаштовуватися на роботу, власник майстерні звернув увагу на його залатану сорочку, якою новий працівник ганьбив би його «солідний заклад». «Це моя єдина сорочка», — пояснив Янош. «Ну, добре, приходь у неділю, я тобі дам свою стару сорочку, яка все ж виглядає пристойніше за твою», — поблажливо сказав бос. «А чому не сьогодні?» — запитав хлопець. Майстра обурило це «нахабство», й він заявив, що взагалі не потребує послуг такого невдячного «комуніста». Оскільки в Будапешті існувало лише кілька майстерень з ремонту машинок, власники їх усіх уже через кілька днів знали, що юний Яні Черманек — небезпечний підбурювач. Так йому й не довелося ніколи в житті працювати за здобутим з такими труднощами фахом…

Тим більше, що саме тоді Угорщину вразила світова Велика депресія 1929—1933 років. Безробітними стали 40 відсотків усіх угорських робітників. Нові робочі місця практично не створювалися, і знайти роботу було вкрай важко. Втратила своє місце і Яношева «муттер».

Треба було з чогось жити, і Янош працював вантажником, дорожнім робітником. А у вересні 1931 року випадково зустрів на вулиці свого однолітка Яноша Фенакеля, з яким у дитинстві разом грав у дитячій футбольній команді HSV і якого не бачив уже 5 років. Після годинної розмови дитячий приятель зізнався Яношеві, що є членом нелегальної Федерації комуністичної робітничої молоді, що здобути краще життя робітники можуть лише за допомогою Комінтерну, й запросив приєднуватися до них. Наступного дня безробітний Черманек став членом осередку ім. Свердлова (того дня Янош почув це ім’я вперше в житті) УФКРМ. Осередок складався з трьох хлопців і дівчини, які, прийнявши до своїх лав Яноша, закликали його дотримуватися конспірації. Але пояснити, що це означає, ніхто з нових товаришів не зміг. Увечері Янош пішов до бібліотеки, знайшов у тлумачному словнику таємниче слово й на наступному засіданні розкрив його значення комсомольцям.

Тоді ж Янош отримав своє перше підпільне псевдо — Барна (Шатен), хоча, чи, може, саме тому, що мав біляве волосся. Псевдо Яношеві не подобалося, видавалося претензійним. Через кілька місяців він сам вибрав собі нове псевдо — Кадар. Відтоді майже півтора десятиріччя для знайомих, сусідів та урядовців він був Черманеком, для товаришів-комуністів — Кадаром. 1945 року перший секретар Будапештського міському Компартії Угорщини офіційно поміняв своє прізвище на Кадар. Можливо, тут відіграло свою роль і те, що Черманек — прізвище словацьке, а угорці словаків не надто любили, й робити політичну кар’єру ліпше було із суто угорським прізвищем. До речі, головний ідейний опонент Кадара, примас католицької церкви Угорщини кардинал Міндсенті, теж поміняв своє справжнє австрійське прізвище Пем на угорське. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що слово «міндсенті» угорською означає «найсвятіший», а «кадар» — просто «бондар» і є досить поширеним прізвищем в угорському селі. Відтак, якби Янош Кадар був українцем, то звався б Іваном Бондаренком.

Кадар зробив у комуністів карколомну кар’єру. Через два місяці після вступу до комсомолу він став членом партії, через півроку — секретарем ЦК комсомолу.

Але щоб оцінити особливості тієї кар’єри, треба знати угорську специфіку 20—40-х років минулого століття. Угорщина була досить відсталою країною з сильними феодальними пережитками — частка землі, що належала поміщикам, була тут чи не найвищою в Європі, а селянство, відповідно, було майже безземельним. Загальний же рівень розвитку економіки був десь удвічі нижчим за середньоєвропейський. 1919 року колишні військовополонені, що набралися більшовицького духу в Росії, разом з лівими соціал-демократами на 3,5 місяця захопили владу в країні, проголосивши Угорську Радянську Республіку. А після цього у країні запанував украй правий авторитарний та репресивний режим адмірала Горті. 5 тисяч лівих було вбито, 70 тисяч ув’язнено. Угорщину було проголошено королівством, але короля у країні не було — замість нього «тимчасово» правив регент Горті. Й то тривало аж 25 років. Влада постійно чинила тиск на робітничий рух, навіть на найбільш помірковані його форми. Так, кількість членів профспілок скоротилася із 150 тисяч 1921 року до 110 тисяч 1938 року й до 70 тисяч 1942 року. Сама ж належність до компартії каралася тривалим ув’язненням. До комуністичних організацій масово засилали провокаторів, які виказували владі своїх «товаришів». Тому, за оцінками угорських істориків-комуністів, у середині 1930-х років зв’язок з підпільним ЦК КПУ підтримувало не більше 500 членів партії. Ще 2—3 тисячі самі себе «законсервували», залишаючися прибічниками марксизму-ленінізму-сталінізму, але не проводячи активної партійної роботи.

Кадар був серед тих «п’ятисот сміливих». Уже за кілька місяців після вступу до комсомолу його вперше заарештували. Щоправда, незабаром випустили. Але 1933 року він потрапив до в’язниці вдруге й цього разу провів за ґратами вже два роки. Кадар потрапив до «чорних списків» і не міг претендувати на більш-менш кваліфіковану роботу. Відтак, у перервах між тюремними відсидками він працював сортувальником на фабриці з переробки лікарських рослин, вантажником і сторожем на складі, підсобником на фабриці парасольок.

На той час керівники Угорської компартії на чолі з Бела Куном, що сиділи в еміграції в Москві, різко виступали проти будь-якої співпраці з соціал-демократами. Натомість підпільне ЦК у Будапешті, яким керував Єно Ландлер, вважало, що комуністи мусять «просочуватися» до соціал-демократичних організацій, з тим щоб із часом взяти їх під контроль. Відтак Кадар 1935 року вступив до соціал-демократичного осередку в VI районі Будапешта й через кілька років очолив цю районну організацію. При цьому він перебував у «подвійному підпіллі» — переважна більшість його соціал-демократичних товаришів і не здогадувалася, що Черманек — комуніст. Суперечки ж між Ландлером і Куном скінчилися сумно для обох — 1936 року Комінтерн розпустив підпільне ЦК угорських комуністів за «ревізіонізм», а вже наступного року Бела Кун виявився «ворогом народу», був заарештований НКВС і розстріляний. Тим часом партійна кар’єра Кадара у «своїх» — комуністів виявилася ще успішнішою, ніж у «ворогів» — соціал-демократів. Улітку 1941 року Кадар очолив Будапештську міську організацію комуністів, а у травні 1942 року став секретарем ЦК. Можливо, свою роль відіграло те, що Кадар, коли в 1936—1937 роках відбував покарання у в’язниці суворого режиму Чіллаг, познайомився і здобув прихильність Матіаша Ракоші. Останній був наркомом у Радянській Угорщині 1919 року, потім утік до Москви, 1924 року повернувся на батьківщину, був заарештований і провів у гортістських в’язницях 16 років, доки на початку 1941 року був депортований до СРСР. Ракоші після розстрілу Куна став найавторитетнішим лідером угорських комуністів.

1942 року Кадар з напівлегального перейшов на повністю нелегальне становище, жив за чужими документами, а через два роки був заарештований за ухиляння від військової служби — Угорщина на той час уже четвертий рік воювала в союзі з нацистами проти антигітлерівської коаліції. Над «Яношем Луптаком» нависла загроза смертної кари за дезертирство. Комуністи намагалися влаштувати йому втечу, підкупивши наглядача. Гроші тюремникові передавала молода комуністка, «сестра Луптака», яка після війни стала Кадаровою дружиною. Так він познайомився з Ільзою, яка згодом, за часів його володарювання, працювала заввідділом в інформаційному управлінні Кабміну. Проте втечу влаштувати не вдалося — в Угорщині стався військовий переворот, на зміну Горті, який спробував укласти з СРСР сепаратний мир, прийшли ультранаціоналісти-нілашисти, а всіх «неблагонадійних» в’язнів з угорських тюрем було вивезено до таборів смерті в Німеччину. Кадар дорогою втік з потяга смерті й пробрався назад до Будапешта.

То контрреволюція чи національна трагедія?

Першим призначенням, яке Кадар отримав після взяття Будапешта радянськими військами, стала посада заступника начальника поліції його рідного міста. Тоді ж йому виділили конфісковану невелику трикімнатну віллу в Буді, в якій він, до речі, прожив до кінця життя (з трирічною перервою на тюремну відсидку). При цьому Кадар очолював Будапештську міську організацію комуністів, а 1946 року став ще й заступником генерального секретаря ЦК угорських комуністів, очолював «відділ кадрів» ЦК, був членом парламенту.

Угорщина виявилася найвідданішим союзником гітлерівської Німеччини — її війська чинили опір радянським воякам уже на території Австрії та Німеччини аж до 9 травня 1945 року. Відтак радянський окупаційний режим у цій країні в перші післявоєнні роки був найжорсткішим. Відразу ж почалися масові репресії проти всіх, хто був пов’язаний зі старою владою, було заборонено всі традиційні праві партії. Попри це й масові виборчі фальсифікації — всі члени Компартії й співчуваючі їм отримували в день виборів відкріпні талони й мусили проголосувати в кожному з 17 районів Будапешта (чомусь згадується 2004 рік в Україні. — Авт.), — під час перших післявоєнних виборів комуністи отримали лише 17 відсотків голосів. На наступних виборах 1947 року вони мали 22 відсотки. Більше ж половини голосів зібрала селянсько-реміснича Партія дрібних власників, їх, тим не менше, змусили створити коаліцію з комуністами, які встановили контроль над усіма силовими структурами. Вже через кілька місяців почалися арешти активістів ПДВ, і прем’єр Угорщини Ференц Надь під час офіційного візиту до Швейцарії був змушений попрохати політичного притулку. 1948 року соціал-демократи «добровільно» об’єдналися з комуністами в Угорську партію трудящих (УПТ), а головою комісії з підготовки цього процесу був старий «соціал-демократ» Кадар.

На чолі «народно-демократичної» Угорщини став Матіаш Ракоші та інші емігранти, що повернулися з Москви. У країні запанувала жорстока диктатура сталінського типу. Було проведено націоналізацію та колективізацію, почалася індустріалізація. «Угорщина має стати країною вугілля та сталі!» — прорік Ракоші. І практично всі кошти було спрямовано на розвиток важкої промисловості, а життєвий рівень населення падав. Ракоші до дрібниць наслідував сталінський СРСР. Наприклад, в угорських школах завжди найвищою оцінкою була одиниця, а найнижчою — шістка. Комуністи запровадили радянську (точніше, російську) п’ятибальну систему. Угорських вояків та поліціянтів (тепер — міліціонерів) переодягли з традиційних одностроїв у гімнастерки радянського зразка. І, звичайно ж, почалися пошуки «ворогів народу» серед «своїх».