Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

1936 року Кекконена вперше було обрано до парламенту в окрузі Віїпурі (який через чотири роки був захоплений СРСР і став «русским городом Выборгом»), а наступного року він став міністром юстиції. На цій посаді Кекконен прославився тим, що своїм розпорядженням у листопаді 1938 року призупинив на невизначений термін діяльність ультраправої партії нацистського типу ІКЛ і наказав закрити всі її 18 газет. «Фашизм і політична сліпота, що виявляються стосовно внутрішньополітичних справ, призводять до неприємностей лише тих, хто стає їхньою жертвою, — пояснював Кекконен свої дії. — Але якщо ці риси проявляються в міжнародній політиці, то від цього може виникнути велика небезпека для всієї держави». Кекконен тоді програв: Верховний суд Фінляндії скасував його розпорядження і визнав, що міністр перевищив свої повноваження. А наступного, 1939 року, коли кабінет переформатувався, посади міністра Кекконену вже не запропонували.

Під час Зимової війни 1939—1940 років Кекконен, як і переважна більшість фінів, виступав за боротьбу проти неспровокованої радянської агресії і на захист незалежності Фінляндії. А коли в березні 1940 року після прориву лінії Маннергейма Сталін нав’язав Фінляндії вкрай тяжкі умови миру (за якими країна втрачала десять відсотків своєї території, де проживали до війни 15 відсотків населення), Кекконен став одним із двох членів парламенту, які проголосували проти затвердження Московського договору, а отже, фактично за продовження війни.

Під час війни він був призначений начальником урядового Управління з евакуації цивільного населення, що було перетворене після підписання миру на Центр допомоги переселенцям, який він і очолював до березня 1943 року. Кекконен здійснив величезну роботу з надання даху над головою та засобів існування сотням тисяч своїх співгромадян, вигнаним більшовиками з їхніх домівок.

На початку Війни-продовження (1941—1944 років), коли Фінляндія в союзі з гітлерівською Німеччиною намагалася повернути захоплені Радянським Союзом землі, Кекконен теж підтримував цю боротьбу. Тим паче, що мав і особистий інтерес — незадовго до Зимової війни він вклав практично всі свої заощадження в купівлю сільської садиби неподалік Вїїпурі — в окрузі, від якого його було обрано до парламенту. Цей район 1940 року відійшов до СРСР. А ще його молодший брат, котрий на той час став кадровим офіцером, під час Зимової війни був нагороджений найвищими фінськими орденами, а на самому початку Війни-продовження внаслідок тяжкого поранення повністю втратив зір.

Та вже 1943 року, після Сталінградської битви, Кекконен докорінно переглянув свої погляди на місце Фінляндії у світі. Він розробив принципово нові підходи до зовнішньої політики своєї країни на десятиріччя вперед. У перші повоєнні роки ця політика називалася «лінією Паасіківі» (за аналогією і на противагу «лінії Маннергейма»). Назву ця «лінія» дістала від імені Кекконенового однодумця, президента республіки в 1946—1956 роках Юго-Кусті Паасіківі. Після 1950-го, коли Кекконен став прем’єром, нову зовнішню політику Фінляндії дедалі частіше називали «лінією Паасіківі—Кекконена», а після 1956-го і просто — «лінією Кекконена».

19 вересня 1944 року було підписано перемир’я між Радянським Союзом та Фінляндією. Умови його виявилися вкрай тяжкими. Фінам не тільки не вдалося повернути бодай частину загарбаних СРСР 1940 року територій, а довелося ще й відмовитися від області Петсамо в Заполяр’ї, втративши тим самим вихід до Північного Льодовитого океану і багатющі родовища нікелевих руд. На маленьку Фінляндію було накладено величезні репарації — досить сказати, що їхня сума була більшою, ніж усі аналогічні виплати Італії. У перші повоєнні роки репарації «з’їдали» 80 відсотків фінського експорту. Фінляндія взяла на себе зобов’язання «засудити паліїв війни». І до в’язниці справді потрапило багато провідних політиків країни, зокрема і президент воєнних часів Рісто Рюті. Хоча, за великим рахунком, якби ув’язнювати справжніх паліїв радянсько-фінської війни, за ґратами мав би опинитися насамперед Сталін та його найближче оточення. Ставлення народу до цих умов було настільки негативним, що протягом кількох днів ані президент маршал Карл Маннергейм, ані прем’єр-міністр Антті Гацкель просто не зважувалися виступити зі зверненням до нації. І тоді цей сумний обов’язок узяв на себе Урго-Калева Кекконен, який на той час не був навіть членом Кабінету міністрів. У своїй промові по національному радіо він накреслив майбутнє для Фінляндії на десятиріччя вперед. Власне, в ній була викладена вся майбутня «лінія Паасіківі—Кекконена».

Ось короткий виклад цієї промови:

«Ми програли війну проти Радянського Союзу… Як нації справжніх спортсменів нам треба визнати свою поразку, нам треба перед собою й іншими визнати, що наш відважний і стійкий супротивник переміг нас».

«Нам слід визнати свою поразку остаточною в тому сенсі, що нам ніколи не вдасться військовими засобами повернути становище, яке мали перед війною. Перевага Радянського Союзу безумовна, і вона збережеться. Чесне визнання цього факту стане передумовою і пробним каменем для нашого національного існування. Оскільки виношування планів помсти і як явні, так і таємні плани повернути втрачене, тобто думка про реванш, означає загибель нашого народу… Ми не можемо дозволити собі думати таким чином».

«Нам треба раз і назавжди відкинути як політичний фактор втрачене нами. Становище, визначене перемир’ям, буде незмінним і перманентним».

«Ситуація, яка створилася після програної війни, є такою, що Фінляндія своїми діями має розвіяти недовіру, з якою Радянський Союз ставиться до нашої країни».

«У Радянського Союзу в його становищі абсолютно немає причин миритися з такою ситуацією, коли біля його західного кордону протяжністю понад тисячу кілометрів тліли б незагашені вогнища ненависті і війни. Будьмо відверті: оскільки в Радянського Союзу могли бути справжні причини не довіряти нам, потрібно своїми справами заслужити цю потрібну нам довіру».

«Йдеться не про вибір між двома або більше шляхами. Ми можемо говорити лише про один шлях. Створення добрих відносин з провідною європейською державою — не тільки наш єдиний можливий вибір, водночас і правильна політика і з погляду наших національних інтересів».

«Договір про перемир’я, хоча він і є суворим, забезпечує нашу державну свободу».

«Результати, до яких призвела війна, свідчать, що наша політика останнього часу була хибною. Тепер — час розплачуватися за помилки. Для цього потрібно, щоб ми щиро виконували поставлені умови».

«Саботаж умов перемир’я, розпалювання розбіжностей… зменшують наші можливості перебороти труднощі».

«З цілком відомих причин настрій у країні в нас нерадісний. Але все ж у нас немає жодного приводу для похмурої безнадії».

«Фінський народ стоїть перед початком нового політичного шляху. Попереду немає готових широких доріг — ми маємо прокласти новий шлях через гори і болота».

Кекконен робив усе, щоб втілити в життя свою програму. Спершу як міністр юстиції, котрий випускав із в’язниць комуністів і запроторював туди політиків-«паліїв війни» і військових, які заклали таємні склади зброї на випадок окупації Фінляндії Радянським Союзом. Потім — як прем’єр-міністр і президент.

Кекконен на багато десятиріч певним чином «монополізував» відносини з Радянським Союзом. Він був щиро переконаний сам, і йому вдалося переконати дуже багатьох фінів, як політиків, так і пересічних громадян, що він і лише він здатний налагодити добрі відносини з російським «ведмедем». Утім, сам Кекконен таких чи подібних термінів не вживав «за жодної погоди». Він на практиці проводив політику невтручання у конфлікти між великими державами. Доти, доки існував СРСР, Фінляндія не була членом ані НАТО, ані Європейського економічного співтовариства, яке згодом перетворилося на Європейський союз. Фінляндія навіть не зважилася вступити до Європейської асоціації вільної торгівлі, а в перші повоєнні роки категорично відмовилася від участі у плані Маршалла, за яким зруйновані Другою світовою війною економіки країн Європи отримали величезну американську фінансову допомогу.