Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

— максимально протидіяти лобістським зусиллям великого бізнесу;

— використовувати соціальні амортизатори для захисту слабких та незахищених членів суспільства.

Ергардову економічну реформу ні в якому разі не можна розглядати як якийсь одноразовий акт. Насправді його ідеї втілювалися в життя поступово, місяцями, навіть роками. 1948 року, під час «тотальної» лібералізації цін та тарифів, було «відпущено на свободу» 90 відсотків усіх цін. Але ж контроль над цінами на основні продукти харчування було знято лише 1958 року, а над транспортними та поштовими тарифами — 1966-го, вже аж наприкінці «ери Ергарда». Антикартельний закон, який Ергард уважав одним з наріжних каменів своєї системи, було зрештою ухвалено лише 1957 року, та й то не зовсім у тому вигляді, як він прагнув. Так сталося через шалений багаторічний опір великого капіталу, «вірним слугою» якого намагалися представити Ергарда радянські ідеологи та його опоненти всередині країни.

Найважчими для Ергарда були перші місяці після початку реформ, коли соціал-демократи стверджували, що «Німеччина перетворюється на рай для багатих і пекло для бідних», і спромоглися 12 листопада 1948 року провести 24-годинний загальнонаціональний страйк, у якому взяли участь 9 мільйонів осіб. Вимога була одна — відставка Ергарда. Втім, рівно через 10 років німецькі соціал-демократи ухвалили Годесберзьку програму, в якій зняли вимогу одержавлення і фактично підтримали політику соціальної ринкової економіки. Причиною стало економічне диво. Адже з 1950-го до 1960 року валовий внутрішній продукт ФРН зріс утричі. Споживання м’яса за цей час зросло на 70 відсотків, яєць — майже вдвічі, цитрусових — утричі, кави — в 4 рази, сигарет — утричі, пива — в 2,3 раза. 8 мільйонів західнонімецьких родин переселилося до нових приватних будинків або квартир. Дорогами країни бігало 8 мільйонів нових автомобілів. Західні німці стали першою у світі нацією туристів — 1962 року бундесбюргери витратили на відпочинок за кордоном 4,8 мільярда марок, а 1966-го — вже 6,5 мільярда. Саме ці цифри й любив наводити Ергард, коли звітував перед виборцями. Він рідко й неохоче згадував про кількість вироблених верстатів та тонни виплавленої сталі. Адже, на його глибоке переконання, все це не повинно цікавити пересічного громадянина.

Суть своєї соціально-економічної політики сам Ергард характеризував так: «Ти, державо, не переймайся моїми справами, але надай мені стільки свободи і залиш мені від результатів моєї роботи стільки, щоб я міг сам і на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю і долю своєї родини». Держава повинна встановити прозорі та зрозумілі для всіх правила «гри» в економіці, не допускаючи жодних невиправданих привілеїв і, водночас, жодної дискримінації будь-яких суб’єктів господарювання. Підтримувати треба не великих підприємців, які чудово дадуть собі раду й самі, а малий та середній бізнес. І це не просто слова. В нинішній, «постергардівській» Німеччині малий та середній бізнес дає роботу майже 70 відсоткам усіх зайнятих. До речі, в Україні сьогодні цей показник становить менше 10 відсотків.

Соціальний характер Ергардової моделі ринкової економіки проявляється, на його власну думку, перш за все в тому, що вона є… ринковою. А відтак створює умови для швидкого економічного зростання, збільшення суспільного багатства і надає переважній більшості громадян можливість самим забезпечити підвищення свого добробуту. На переконання Ергарда, соціальні виплати з боку держави мірою її розвитку та збагачення повинні не зростати, а… зменшуватися. Обов’язкова пенсія не повинна бути надто великою — той, кого турбує, як він житиме на старості років, повинен робити заощадження або користуватися послугами приватних пенсійних фондів. При цьому держава зобов’язана захистити громадянина від можливого шахрайства з боку тих фондів і ні в якому разі не допустити знецінення заощаджень за рахунок інфляції — тверда та надійна грошова одиниця виступає одним із пріоритетів. Водночас держава повинна надати всім громадянам рівні стартові можливості. «Забезпечити молоді доступну та якісну освіту набагато важливіше, ніж відправляти пенсіонерів засмагати на Майорку», — стверджував Ергард. І в нинішній Німеччині вища освіта є безкоштовною для всіх, на відміну від, приміром, Сполучених Штатів чи нашої країни.

Утім, забігаючи наперед, скажемо, що в нинішній Німеччині соціальні виплати не зменшуються, а зростають. «Мудрий Людвіґ», мабуть, перекинувся б у труні, якби дізнався, що нині в його країні державна соціальна допомога виплачується на кожну дванадцяту дитину, коли за його часів — на одну з 75. Саме занадто високий рівень соціальних виплат, відтак і податків, більшість експертів уважають чи не головною причиною того, що темпи економічного зростання Німеччини протягом останніх двох десятиріч є нижчими за середньосвітові.

А Ергард же писав: «Якщо всі зусилля соціальної політики спрямовані на те, щоб кожну людину вже з моменту її народження уберегти від усіх злигоднів долі, то не можна вимагати від людей, які виховані в таких умовах, щоб вони виявили необхідною мірою такі якості, як життєва сила, ініціатива, прагнення до вищої продуктивності та інші чесноти, настільки доленосні в житті та прийдешньому нації».

Ергард був беззмінним міністром економіки Федеративної Республіки Німеччина 14 років — від її заснування 1949 року до 1963-го, коли 87-річний Конрад Аденауер пішов у відставку. Вже десь у середині 1950-х років у правлячому Християнсько-демократичному союзі почали визрівати побажання, щоб Ергард, який переконливо довів країні свою високу спроможність і мав найвищий рейтинг серед усіх німецьких політиків, замінив на посаді Старого Конрада, який, за словами нашого героя, «правив країною і своєю партією в авторитарній манері середньовічних князів». Проте майстер політичної інтриги Аденауер усіляко цьому опирався ще довгих 8 років. «Ергард — книжник, який не бачить політичної перспективи, — стверджував засновник ФРН. — Для посади, на яку він претендує, я вважаю його непридатним». Важко сказати, скільки в цих твердженнях було щирої переконаності і скільки — егоїстичного бажання зберегти владу. Проте врешті-решт 16 жовтня 1963 року Ергарда все ж було обрано другим канцлером ФРН. Мудрий Людвіґ прийшов на зміну Старому Конраду.

Цей жвавий, як живе срібло, товстун випалював щодня щонайменше 15 дешевих сигар, не любив піших прогулянок та вранішньої зарядки, їздив до свого робочого кабінету в палаці Шаумбург, на відміну від Аденауера, без ескорту, скрупульозно дотримуючись усіх правил дорожнього руху. Стиль роботи кабінету міністрів став набагато демократичнішим. Ергард продовжував свою соціально-економічну політику, а в зовнішній політиці за три роки перебування на чолі держави не здійснив нічого помітного, хоча й не припустився явних провалів.

Утім, певною мірою Аденауер таки мав рацію — Ергард справді виявився поганим канцлером. Проте не з погляду результатів свого володарювання для держави, а через повну нездатність та небажання здобувати політичних союзників, підпорядковувати собі партійних функціонерів, займатися політичними інтригами. Складається враження, що все те було Ергардові абсолютно нецікаво, і йому було просто шкода на це сил та часу. В середині 1960-х років «занадто старий, занадто маленький, занадто католицький, занадто провінційний» ХДС переживав внутрішньопартійну кризу. Дедалі реальнішою ставала загроза, що «караул» у Бонні зміниться і до влади прийдуть соціал-демократи, які, як і більшість опозиціонерів у всіх країнах світу, обіцяли німцям золоті гори. Відтак партійні функціонери християнських демократів вирішили зробити цапом-відбувайлом Ергарда. І 1 грудня 1966 року він змушений був піти у відставку. Принагідно зауважимо, що ця «жертва» не врятувала тоді ХДС — вони змушені були згодитися на широку коаліцію з соціал-демократами, а 1969 року потрапили в опозицію. Але Ергард владу втратив. Після відставки він ще тричі обирався до бундестагу, 1968 року категорично відхилив пропозицію стати президентом ФРН (ця посада не передбачає реальної влади, а є радше представницькою), заснував власний фонд, який нині носить його ім’я, а 5 травня 1977 року помер у Бонні від зупинки серця. Ергарда поховано в мальовничому баварському містечку Ґмунд, неподалік від його літнього будинку. Туристи могилу відвідують рідко…

Урго-Калева Кекконен:

Селянин, що змусив чорта крутити жорна свого млина

1 березня 1956 року в головній будівлі КДБ на Луб’янці панували неприховані радощі — на посаду президента Фінляндії вступив Урго-Калева Кекконен. «Під час «холодної війни», як, утім, і до, і після неї, — стверджує генерал КДБ Олег Гордієвський, який «перебіг» на Захід і розкрив там чимало секретів свого колишнього відомства, — КДБ вважав своїм найвисокопоставленішим агентом (у світі. — Авт.) політичного діяча від Аграрного союзу Фінляндії Урго-Калеву Кекконена».

Кекконен обирався президентом Фінляндії ще 1962, 1968, 1973 і 1978 років і пішов у відставку через стан здоров’я лише 1981 року, 81-річним, провівши на чолі своєї держави понад 25 років. Перед тим він п’ять років був прем’єр-міністром, а ще раніше — п’ять років міністром.

«І у приватному житті, і на громадській ниві Кекконен завжди намагався показати себе вірним другом Радянського Союзу, — розповідає Гордієвський. — Інколи він згоджувався включити до тексту своїх виступів «тези», підготовані Міжнародним відділом ЦК (КПРС. — Авт.), які йому передавав резидент. І тоді гельсінська резидентура надсилала до ПГУ (Перше головне управління, служба зовнішньої розвідки КДБ. — Авт.) переможні реляції: «Здійснено активний вплив на найвищому рівні». І щоразу центр із гордістю доповідав про успіх у Політбюро». Але «гордо рапортуючи у Політбюро, що Кекконен цілком завербований агент, ані саме ПГУ, ані будь-хто з його гельсінських резидентів не бажали визнати, що насправді прем’єр-міністр (Кекконен. — Авт.) був найзатятішим фінським патріотом».

Попри весь галас навколо «активних впливів», КДБ ніколи не мав у Фінляндії повної свободи дій. Фінська служба безпеки, хоч і менш численна, ніж «корпус» радянських шпигунів у Фінляндії, викрила цілу низку радянських агентів. У таких випадках прем’єр, а згодом президент Кекконен ніколи не втручався.

Кадебісти та їхні господарі з ЦК КПРС були переконані чи, радше, ще і ще раз переконували себе, що вони використовують найвищого урядовця Фінляндії для «просування» інтересів СРСР у цій країні і в цілому світі. Кекконен вважав, що особливі особисті стосунки з найвищими керівниками СРСР — починаючи від Андрія Жданова і Йосифа Сталіна і закінчуючи Леонідом Брежнєвим, — які він налагоджував, зокрема і через радянські спецслужби, дозволили йому не лише зберегти для Фінляндії державну незалежність, ринкову економіку та багатопартійну демократичну систему, а й протягом десятиріч забезпечувати фінським фірмам особливо привілейований статус на величезному радянському ринку. А це сприяло розв’язанню внутрішніх соціальних проблем та швидкому розвитку економіки Фінляндії. Резидентів «страшного» КДБ у Гельсінкі, які були переконані, що «контролюють» та «скеровують» його діяльність, президент у колі своїх близьких зневажливо-поблажливо називав «котирюсса» — «домашні росіяни» за аналогією з «котикісса» — «домашніми кішками».

Автори фундаментальної «Політичної історії Фінляндії від 1809 року» Осмо Юссіла, Сеппо Гентіля та Юкка Неваківі стверджують, що «зв’язки з американськими і британськими спецслужбами, які Кекконен встановив ще у воєнний час (ідеться про Другу світову. — Авт.), пізніше (за деякими даними, це сталося 1948 року. — Авт.) були врівноважені і доповнені його контактами з представниками радянської розвідки, котрі працювали у Фінляндії під дипломатичним дахом. У цьому обміні інформацією, що відбувався, по суті, в рамках закону (? — Авт.) і виявився надзвичайно важливим для політичної кар’єри Кекконена, йому допомагало багато довірених осіб».

Хоч би як там було, Кекконену вдалося, здавалося б, неможливе: зав’язавши і підтримуючи протягом багатьох років тісні контакти зі спецслужбами агресивної наддержави, він не завдавав шкоди ані національним інтересам своєї батьківщини, ані особистому іміджу. Якщо на перший президентський термін він пройшов «ледь-ледь», випередивши свого конкурента Фагергольма лише на один голос виборника (та й то завдяки підтримці комуністів), то 1978 року, коли він востаннє балотувався у президенти, його підтримали 82 відсотки виборців, що взяли участь у голосуванні.