Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

У політбюро ЦК УПТ було п’ятеро «москвичів» і лише два «угорці» — Кадар та Ласло Райк. Колишній студент Художньої академії, блискучий оратор і інтелектуал Райк і «типовий робітник» Кадар, здавалося б, не мали між собою нічого спільного. Але Ракоші вбачав загрозу в них обох. І суто по-макіавеллівськи знищив одного руками іншого — Кадара 1948 року було призначено міністром внутрішніх справ, а головним його завданням на новій посаді «партія» (а конкретно Ракоші) визначила викриття «антипартійної діяльності» «тітоїста» Райка. Адже того ж року комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто відмовився коритися Сталіну й моментально перетворився з «визначного діяча міжнародного комуністичного руху» на «очільника кривавої фашистської кліки». А в сусідній Угорщині почали «викривати» агентів Тіто. Кадар на відмінно виконав завдання партії — Райка було заарештовано, «викрито» і страчено разом з усіма його «послідовниками-тітоїстами». А через два роки, 1951-го, «тітоїстом» виявився й сам Кадар…

Він провів у в’язниці суворого режиму (іронія долі — тій самій, де сидів разом з Ракоші за часів Горті) три з половиною роки й дивом залишився живим.

Кадар вийшов на волю восени 1954 року — «з’ясувалося», що він ні в чому не винен, — і очолив один із райкомів партії в Будапешті. За місяць перед тим Микита Хрущов, прилетівши до Угорщини, сказав Ракоші: «Не можна ж весь час триматися на радянських багнетах. Народ вас ненавидить». Але в країні склалося фактичне двовладдя: Ракоші зберіг найвищу владу в партії, а уряд очолив інший, набагато ліберальніший «москвич» — Імре Надь. Проте вже у квітні 1955 року Ракоші вдалося «відіграти назад» — у Москві зі здивуванням помітили, що народи Центральної Європи хочуть не «відновлення принципів соціалістичної демократії», вони не хочуть соціалізму взагалі. Надя відправили у відставку й виключили з партії за «правий ухил». Але народне невдоволення наростало. В липні 1956 року з подачі Кремля було відсторонено від керівництва партією та державою одіозного Ракоші. Але на зміну йому прийшов такий самий сталініст Герьо.

23 жовтня 1956 року в Угорщині почалася народна антикомуністична революція. Почалася з мирної 100-тисячної демонстрації, яку недолуга перелякана влада наказала розстріляти. Після цього протистояння перейшло у форму збройної боротьби, в яку відразу ж втрутилися радянські окупаційні війська, що стояли в Угорщині. 24 жовтня поновлений за 10 днів перед тим у партії Імре Надь став прем’єром, а Кадар — генсеком УПТ. Кілька днів у Будапешті тривали запеклі бої між повстанцями та радянськими військами, аж доки Надь не умовив своїх московських однодумців припинити збройне втручання, присягнувши, що збереже соціалізм та керівну роль комуністів в Угорщині. 30 жовтня почалося виведення радянських військ із Будапешта, а генсек УПТ, міністр уряду Надя Янош Кадар урочисто виголосив по радіо: «Славне повстання нашого народу повалило диктатуру Ракоші, відновило народовладдя й незалежність країни». Але випущеного з пляшки джина народного невдоволення вже неможливо було загнати в рамки «боротьби за оновлення соціалізму». В Будапешті мали місце випадки окремих самосудів над угорськими «енкаведистами» та комуністичними функціонерами. Ідейним лідером революції став кардинал Міндсенті, якого повстанці звільнили з в’язниці, де він сидів з 1946 року. А примас католицької церкви вимагав не «оновлення соціалізму», а багатопартійної демократичної системи й вільних виборів. Та й радянські війська, які Хрущов пообіцяв вивести з Угорщини, нікуди не пішли, а стояли в околицях Будапешта. В повітрі пахло порохом. «Я сам ляжу під перший радянський танк, який спробує увійти до Будапешта», — вирік Кадар на засіданні уряду ранком 1 листопада. А ввечері цього ж дня разом із ще одним членом політбюро, Ференцом Мюнніхом, таємно пробрався на радянську військову базу в Чепелі, звідки вранці 2 листопада на радянському військовому літаку вилетів до Москви. Адже ще 1 листопада Надь після тривалих душевних мук вирішив приєднатися до свого народу — його уряд заявив про вихід Угорщини з Організації Варшавського договору і звернувся до чотирьох великих держав із проханням захистити країну від такої вірогідної радянської агресії. 2 листопада в Москві Кадар удвох з Мюнніхом після переговорів з Хрущовим створили «Тимчасовий робітничо-селянський уряд» і звернулися до СРСР з «проханням» про втручання. 4 листопада почалася операція «Вихор» — окрім 5 радянських дивізій, що дислокувалися в Угорщині, туди вторглися ще 17 дивізій. «Ми більше не могли байдуже дивитися, як контрреволюційні терористи й бандити прикривалися прапорами демократії й по-звірячому вбивали наших найкращих братів, тримали в страху мирних громадян, кидали нашу батьківщину у стан анархії, хотіли на довгі роки приректи весь наш народ на життя в умовах контрреволюційного рабства», — сказав Кадар по радіо 4 листопада. Революцію було потоплено у крові — 11 листопада було придушено останні пункти опору. В боях загинуло 2502 повстанці, 19 266 — було поранено, радянські втрати — 660 убитих, 1450 поранених та 51 зниклий безвісти. На «білий терор», — як з’ясувалося через десятиліття, наприкінці жовтня — на початку листопада 1956 року в Угорщині було лінчовано аж… 37 гебістів та комуністичних функціонерів, — новий «народний» уряд відповів 604 стратами. Угорські ліберали особливо закидають Кадарові долю Петера Мансфельда. 1956 року 16-річний Петер брав участь у самосудах. Але ж неповнолітніх страчувати не можна. Відтак «робітничо-селянська» влада два роки протримала його у в’язниці, дочекалася, доки йому виповниться 18, а вже тоді засудила до смертної кари й розстріляла! Десятки тисяч угорців були заарештовані, частина з них депортована до СРСР, і у в’язницях Стрия, Станіслава, Дрогобича та Чернівців без суду й слідства певний час утримувалися тисячі угорських патріотів. Сотні тисяч устигли втекти на Захід, який у кризу так і не втрутився. Надь після захоплення столиці радянськими військами сховався в югославському посольстві. Кадар особисто пообіцяв, що він отримає змогу виїхати на Захід. Проте, коли Надь вийшов з посольства, йому дозволили виїхати лише до Румунії. Там він був заарештований, повернутий до Угорщини й 1958 року страчений. Кардинал Міндсенті знайшов притулок в американському посольстві в Будапешті й перебував там аж до 1971 року, доки отримав урешті змогу виїхати до Відня. Було розігнано робітничі ради на всіх підприємствах і Спілку угорських письменників. Здавалося, що зрадник і кат власного народу Кадар недовго протримається при владі — аж надто одіозною постаттю він став. Проте його володарювання тривало 32 роки. А вже через кілька років він визнав, що події 1956 року були не просто «контрреволюцією», а національною трагедією й особистою трагедією для мільйонів угорців. 1962 року він амністував усіх «контрреволюціонерів», окрім кардинала Міндсенті. На противагу улюбленому гаслу Ракоші: «Хто не з нами, той проти нас», Кадар висунув своє: «Хто не проти нас, той з нами», зробив усе можливе, щоб досягнути в країні широкого громадського консенсусу. Й це йому значною мірою вдалося.

Економіст із… 8-річною освітою

З 1962-го й до 1984 року в Москві кожні 4—5 років видавалися товсті книжки перекладених російською вибраних промов та інтерв’ю Героя Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії миру, Генерального секретаря ЦК Угорської соціалістичної робітничої партії товариша Яноша Кадара за «звітний період». На перший погляд — набір звичайних пропагандистських штампів у стилі незабутнього Леоніда Ілліча. Але якщо уважніше переглянути, — то не зовсім.

«Необхідно завжди бачити дійсність, а не те, чого б нам хотілося», — стверджував Кадар і намагався на практиці дотримуватися цього принципу — настільки, наскільки це було можливо в умовах «світового соціалістичного табору». Він уникав хвастощів: «непогані показники», «прийнятний рівень» — так Кадар характеризував показники, гірші за які Брежнєв називав «видатними здобутками Комуністичної партії та Радянської держави». Трапляються в його промовах чудові зразки гумору: «1931 року я вступив до комсомолу й незабаром почув доповідь секретаря осередку про міжнародне становище. Вона починалася словами: «Міжнародне становище ускладнилося». За 45 років, що минули відтоді, я чув безліч доповідей про міжнародне становище, й усі вони починалися приблизно так само. Й попри це, я змушений вжити саме цей вислів». Так Кадар охарактеризував катастрофічне для угорської економіки триразове підвищення світових цін на енергоносії 1973 року.

З 1968 року Кадар запровадив в Угорщині новий економічний механізм, який передбачав практичну відмову від централізованого планування й покладав обов’язок складати плани на самі підприємства: «Всі ми знаємо відомі світові фірми, але немає жодної, яка займалася б буквально всім — від яблук «джонатан» до задніх мостів для автобусів і автомобілів. У мене є певна думка про самого себе, і я, безумовно, поважаю членів Політбюро та Ради Міністрів, проте ми не можемо всього знати, все вирішувати. Неможливо правильно й без утрати часу вирішувати з центру, яку продукцію треба випускати на тому чи іншому підприємстві, яке обладнання замінити на сучасніше, в що вкладати гроші. Все це треба визначати на місцях і там же ухвалювати рішення». Угорська економіка найменше серед усіх «братніх» країн страждала від зрівнялівки в оплаті праці та дефіциту товарів і послуг — цих двох виразок соціалізму. «Справжнім працівникам ця реформа принесе користь, ледарям же не доводиться чекати від неї добра», — стверджував Кадар. І ще: «Робоча людина незадоволена, коли вона хоче щось купити, а грошей у неї на цю покупку не вистачає. Але вона ще більше незадоволена, коли гроші в неї є, а купити на них потрібне вона не може. Тому підвищувати заробітну плату ми маємо лише тією мірою, якою збільшуємо її товарне забезпечення». Й усе це були не просто слова. Кадарів «гуляш-соціалізм» чи навіть «гуляш-комунізм» став реальністю.

«Ви так сміливо впроваджуєте в економіку Угорщини капіталістичні методи господарювання», — з року в рік робили Кадарові «компліменти» різні західні журналісти. «Це не капіталістичні методи, це соціалістичні ринкові методи», — щоразу боронився від цієї «честі» Кадар. Тим часом лише одна птахофабрика «Баболна» вирощувала 350 мільйонів курчат на рік — по 35 на кожного угорця. Ця країна не знала дефіциту продуктів харчування, а в середині 1970-х запровадження повної конвертованості угорського форинта (щоправда, так і не досягнуте через чергову кризу на світових ринках енергоносіїв 1979 року) стало цілком реальним.

Утім, уже з кінця 1970-х років в Угорщині знизилися темпи економічного зростання й життєвий рівень перестав зростати. Кадарівська «ринкова» система, що базувалася на державно-кооперативній власності, вичерпала свій потенціал. Стандарти життя в Угорщині були вищими, ніж в інших державах «соціалістичного табору», але незрівнянно нижчими, ніж у демократичних країнах з розвинутою ринковою економікою. Відтак, після початку горбачовської перебудови на угорських ринках можна було побачити листівку із зображенням двох складених з цегли ідолів — Брежнєва й Кадара. Й цеглини висипалися з них обох… Проте прірва, що відділяла Кадарове квазісоціалістичне суспільство від справжньої демократії та розвинутої ринкової економіки, була менш глибокою, ніж, скажімо, в сусідніх Чехословаччині чи Румунії. Відтак і демонтаж соціалізму в цій країні проходив «м’яко», без такого гострого протистояння, як в інших «бараках» «соціалістичного табору». 1990 року на перших демократичних виборах до влади прийшли праві. Кадар цього вже не побачив — він помер 6 липня 1989 року. Проте вже через чотири роки маятник хитнувся в інший бік — після чергових виборів уряд сформували ліві — спадкоємці Кадарової Угорської соціалістичної робітничої партії.

Олексій Косигін:

Нереалізована альтернатива застою

СРСР від самого початку був приречений на крах? Чи мав шанс продовжити своє існування у XXI столітті? З одного боку, всі імперії рано чи пізно розпадаються, то чому ж Російська, у своїй «червоній» формі, мала б стати винятком? З другого — маємо приклад Китаю, який ось уже чверть століття не без успіху розвиває ринкову економіку під керівництвом Комуністичної партії.

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років СРСР, мабуть, не могло врятувати вже ніщо. Але коли саме було перейдено «точку неповернення», після якої державу, створену Леніним—Сталіним, чекало єдине — безславний розпад? Як розвивалася б історія однієї шостої суходолу, якби не було брежнєвського застою, а економічна реформа, започаткована 1965 року головою Ради Міністрів СРСР Олексієм Косигіним, увінчалася б успіхом? І чи було це можливо взагалі?

Однозначної відповіді на ці запитання немає і бути не може, історія не знає умовного способу. Але все ж таки…

Як потенційний комерсант став червоноармійцем

21 лютого 1904 року в родині токаря петербурзького мінноторпедного заводу «Леснер» Миколи Косигіна народився другий син — Олексій. Микола Косигін походив із селян Коломенського повіту Московської губернії, близько 15 років прослужив у війську рядовим, а потім фельдфебелем. У Вільно, де стояв його полк, одружився з Мотроною Алексєєвою, а вийшовши у відставку, став кваліфікованим робітником у столиці імперії. Він належав, як казали марксисти, до «робітничої аристократії» — платня Косигіна-батька сягала 150 рублів на місяць. Це були дуже великі гроші. Адже імперський чиновник найнижчого рангу, колезький реєстратор, отримував 45 рублів на місяць, пиріжок коштував тоді дві копійки, морозиво — копійку, а «Жорж Борман», улюблена шоколадка маленького Альоші, — три копійки.

Але попри це вся родина з п’яти осіб мешкала в одній кімнаті у величезній комунальній квартирі на Малій Вольфовій, де Микола Косигін, до речі, прожив до самої смерті — а помер він 1956 року 87-річним. Такий стан речей характерний для кваліфікованих петербурзьких робітників початку XX століття — вони непогано вдягалися, ситно харчувалися, у вихідні ходили до цирку чи трактиру, проте не могли дозволити собі окреме помешкання.

Матері своєї майбутній радянський прем’єр майже не пам’ятав — вона померла 1908 року, залишивши шестирічного Павла, чотирирічного Олексія і дворічну Марію. Молодша сестра народилася недужою і ціле своє життя потребувала особливого догляду. Олексій піклувався про неї в дитинстві, а в 1960—1970-х роках вона жила в його родині в Москві, де й померла.

Микола Косигін більше не одружився і сам виховував дітей — суворо й вимогливо. Можливо, саме це надало характерові майбутнього прем’єра похмурості й жорсткості, що їх відзначали майже всі, хто спілкувався з ним.

Старший брат Павло вчився в гімназії, а Олексій пішов до Петровського комерційного училища. Навчання в ньому було досить багатопланове. Майбутніх комерсантів та фінансистів учили, зокрема, ефективних прийомів рахунку — жодної ж бо обчислювальної техніки тоді не було. І потім, через багато років, нарком і голова Ради Міністрів Косигін вражав своїх колег здатністю подумки перемножувати великі числа, добувати квадратні корені та обчислювати відсотки.

Проте закінчити училище Олексієві не довелося — на початку 1918 року більшовики закрили його.