Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Із Саволаксу на війну

«Сьогодні з’явився на світ рухливий і дужий лісосплавник», — писав 3 вересня 1900 року лісоруб Юго Кекконен родичам про народження своєї першої дитини — сина Урго-Калева.

Сталося це в селі Пієлавесі в області Саво, або Саволакс, у Центральній Фінляндії. «Саволакс» — слово шведське, з’явилося воно в XIV сторіччі після прикордонного розмежування між Шведським королівством та Великим Новгородом. Новгородці називали ці землі «за волоком», шведи перекрутили незнайоме слово. Озерні та болотяні ліси Саволаксу до кінця XVI століття залишалися незаселеними. А після початку колонізації шведські королі звільнили всіх місцевих жителів, переважно мисливців, рибалок та лісорубів, від будь-яких податків, окрім податку «кров’ю» — протягом століть саволакці постачали найкращих рекрутів до грізної шведської армії. Вже п’ятсот років саволакці вважаються найвлучнішими у Скандинавії стрільцями — спершу з лука, потім з аркебузи чи мушкета, з трилінійної гвинтівки, з автомата… Саволакський особливий полк вирішив долю однієї з найвизначніших битв Тридцятирічної війни — під Лютценом 1632 року. Цей же полк разом із суто шведським Далекарлійським становив гвардію короля Карла XII. Під Полтавою 1709 року саволакці зазнали великих втрат, а рештки полку потрапили до російського полону під Переволочною. І повернулися додому лише через 12 років, після закінчення Північної війни. Протягом XVIII століття під час російсько-шведських воєн росіяни тричі окуповували Фінляндію, аж доки 1809 року не приєднали її до своєї імперії.

Кожен фінський школяр знає славетну битву під Пороссалмі 1789 року, «фінські Фермопіли», де 500 саволакських єгерів розгромили російську дивізію. А фінське національне відродження почалося з поеми Людвіґа Рунеберґа «Пригоди хорунжого Столя», де оспівуються подвиги Саволакської єгерської бригади під час російсько-шведської війни 1788—1790 років. «Пригоди» означають для фінів не менше, ніж для українців «Енеїда» Котляревського. Досить сказати, що перша пісня поеми стала словами національного гімну незалежної Фінляндії.

Пізніше президент республіки дослідив історію і батькового, і материного родів. Кекконени жили в Саволаксі від початку XVII століття і з діда-прадіда були торпарями — безземельними селянами, наймитами та лісорубами. Пюлювяйнени (а таким було дівоче прізвище його матері Емілії) оселилися в болотяно-озерному краї ще в XVI столітті і належали до більш «аристократичної» верстви — були селянами-землеробами, мали власну ріллю.

Раннє дитинство Урго провів у лісовій глушині найбільш «фінського» регіону Фінляндії. До саволакських сіл бездоріжжям не добиралися ані російські чиновники, ані місцеві аристократи шведського походження. «Я жив дуже щасливим і гармонійним життям, — згадував Кекконен. — І це, певно, залишило слід у моєму розвитку. Я був скромною, тихою, несміливою і чутливою дитиною. Моє щасливе дитинство я дістав у подарунок від життя». Юго Кекконен після народження первістка зробив «карколомну» кар’єру — з простого лісоруба він став чимось на кшталт виконроба на лісозаготівлях. А через кілька років родина переїхала до містечка Каяні, де Урго і ходив до середньої школи і зміг здобути, на відміну від більшості своїх земляків-однолітків, середню освіту. Втім, переоцінювати рівень добробуту родини Кекконенів не варто — перші свої «крамні» чоботи Урго отримав тільки у 17 років. А доти ходив у «домашніх» черевиках, які батько сам шив для всієї родини. Та й купили для Урго у шевця не готові чоботи, а лише розкроєну шкіру, яку він сам зшив — так виходило набагато дешевше.

У школі Кекконен мав десятки — найвищі бали — з історії, географії, фізкультури та фінської мови. Тим часом з німецької, шведської, латини та креслення в нього були п’ятірки (щось на зразок наших трійок). Найбільші ж проблеми мав з російською мовою. Юний Кекконен, як і більшість його однолітків, принципово не бажав вивчати мову «історичного ворога» Фінляндії. У 15 років він став головним редактором шкільної газети, тоді ж почав друкуватися у міській газеті «Каянін лехті».

1914 року почалася Перша світова війна. І хоча Велике князівство Фінляндське вже понад століття перебувало у складі Російської імперії, переважна більшість юних фінів (утім, як і їхніх батьків) мріяла про поразку Росії і перемогу Німеччини, з чим вони пов’язували надії на незалежність. Ледь не все XIX століття російські імператори мало втручалися у внутрішнє життя завойованої Фінляндії, практично віддавши його на відкуп місцевій шведомовній аристократії. Між Великим князівством і рештою імперії існував митний кордон, у фінів були власні гроші, парламент і майже всі атрибути незалежної держави. Фінів не мобілізовували до російського війська, існувало лише кілька місцевих «територіальних» батальйонів, які за жодних умов не виводилися з території Фінляндії. Але з кінця XIX століття Санкт-Петербург узяв курс на поступову «уніфікацію» умов життя Фінляндії із загальноімперськими. Російська буржуазія, що набирала сили, з одного боку, хотіла дістати вільний доступ до фінського ринку, з другого — ускладнити вихід фінських підприємців на ринок імперський. Результатом стали спроби «русифікації» Фінляндії, намагання істотно обмежити, а в перспективі і скасувати її автономію. Це викликало практично одностайний спротив усіх верств фінляндського суспільства. Отож під час Першої світової через Фінляндію було прокладено «підпільну дорогу» для німецьких вояків та офіцерів, які тікали з російського полону і яких потім через Швецію переправляли додому до Німеччини. Більше того, фінські політики організували набір юнаків-добровольців до фінського єгерського батальйону, який воював у складі німецької армії проти росіян. Вступити до цього батальйону в листопаді 1917-го вирішив і сімнадцятирічний Кекконен, попри категоричну незгоду матері, яка не бажала відпускати сина на війну. Втім, зрештою, він усе ж домігся згоди батьків. Але потрапити до Німеччини просто не встиг. 4 грудня було проголошено незалежність Фінляндії, а Кекконену довелося повоювати на батьківщині.

Проте ще за два роки перед тим він визначив свою політичну приналежність. Власне, його змусили визначити. Кекконен змалечку був чудовим різнобічним спортсменом. Ще підлітком він поставив рекорди округу Каяні у бігу на 60, 100, 150, 200, 1000 та 1500 метрів і в усіх видах стрибків, окрім стрибків із жердиною, а також у бігу з бар’єрами та в метанні списа. До речі, пізніше він поставив кілька рекордів Фінляндії, не раз ставав чемпіоном країни з різних легкоатлетичних дисциплін, а потім до глибокої старості проходив на лижах не менш як 1000 кілометрів за зиму. Та поки що в Каяні найкращим спортивним клубом міста із залом для тренувань, а також і найкращою бібліотекою володів місцевий осередок Соціал-демократичної партії. Малий Кекконен користувався і залом, і бібліотекою. А коли йому виповнилося 15 років, отримав наполегливу пропозицію вступити до молодіжної організації соціал-демократів. Підліток, який доти не цікавився політикою, сказав, що має подумати, взяв у бібліотеці кілька соціал-демократичних книжок і ознайомився з програмою «партії робітничого класу». Програма та йому не сподобалася, і він відмовився ставати «молодим соціал-демократом». Його довго умовляли, та зрештою «відлучили» і від спортивного клубу, і від бібліотеки. Так Кекконен побив горщики із соціал-демократами і недолюблював цю партію все довге життя, хоча у певні періоди своєї політичної кар’єри і співробітничав із ними, навіть створював коаліції. А поки хлопець вступив до Шюцкору, військово-спортивної організації, створеної правими партіями.

Не минуло й двох місяців після проголошення незалежності Фінляндії, як «червона» меншість — ліві соціал-демократи — спробувала захопити владу в країні. Розпочалася коротка, чотиримісячна, але дуже кривава і жорстока громадянська війна.

Кекконен разом зі своїми товаришами-шюцкорівцями вирушив на війну. «Був на фронті як доброволець з 4.2 до 10.6.1918, — лаконічно записано в його особовій справі. — Особливо відзначився біля Моуху. Представлений до відзнаки (щойно створена держава ще не мала власних орденів. — Авт.). Демобілізований як неповнолітній 10.6.1918». Герой війни за незалежність Кекконен брав участь у параді переможців у Гельсінкі 16 травня 1918 року, а перед цим надсилав з фронту до міської газети Каяні свої військові репортажі. Але після перемоги та перед парадом відділення, яким командував Кекконен, дістало наказ розстріляти полонених червоногвардійців. І наказ було виконано.

«Те, що сталося на валу у Фрідріксгамі (нині — місто Гаміна) навесні 1918 року, — згадував через багато десятиліть президент Фінляндії, — або те, що сталося зі мною там, ніколи не залишало мене в спокої, хоч я і намагався про це забути. Дивно, але щоразу, коли в мене бували труднощі, невдачі, нещастя чи просто поганий настрій, цей епізод раптом спливав у моїй пам’яті, ніби якийсь кошмар. У зв’язку з цим я можу, мабуть, досить упевнено сказати: той нещасливий день у Фрідріксгамі вирішальним чином вплинув на те, що я часом дотримувався значно лівіших поглядів, ніж, власне, був мій світогляд».

Журналіст, поліцейський, студент, спортсмен, науковець, політик…

«Перерва на війну» змусила Кекконена закінчити середню школу 19-річним. Постало питання вибору фаху і, ширше, — дороги в житті. Сам Кекконен схилявся до того, щоб стати дипломованим лісничим, але й учителі, і друзі, і родичі переконували його, що з нього може вийти визначний журналіст. І Кекконен вирішив стати саме журналістом. Відповідного факультету у Фінляндії не було, публіцисти, як правило, закінчували юридичний факультет. Але проблема полягала в тому, що в Урго не було грошей на навчання. Батько йому допомогти не міг. А ще він мусив служити строкову службу у війську. Це питання герой війни за незалежність вирішив якнайкраще для себе — його взяли служити до паспортного пункту Генерального штабу в Каяні. Тоді у Фінляндії видачу паспортів здійснювали чомусь військові. Кекконен працював у цьому пункті лише від 9-ї до 11-ї ранку і від 7-ї до 8-ї вечора щодня. А ще за свою роботу Кекконен отримував чималі гроші — 600 марок на місяць. Їх він повністю відкладав на навчання в університеті, а жив на газетярські заробітки — паралельно зі службою у «війську» Урго влаштувався до «Каянін лехті» козором. Це слово потребує пояснення. Козори були й є досі в кожній газеті або журналі Скандинавії, хоча в інших країнах такого виду журналістики не існує. Козор пише козорі — матеріали, які являють собою довірчу розмову з читачем про певну актуальну проблему, щось середнє між авторською колонкою, фейлетоном, оглядом і аналітичною статтею. Козор має писати простою, зрозумілою мовою, з гумором, використовуючи фольклор. А ще — він завжди виступає під псевдо, і часто читачам невідомо, як насправді звуть їхнього улюбленого козора. Забігаючи наперед, скажемо, що Кекконен писав козорі все своє життя, навіть бувши міністром, прем’єром та президентом — спершу у провінційній, потім у столичній пресі, — і написав їх загалом кілька тисяч.

Відслуживши два роки в паспортному бюро, Кекконен здобув звання сержанта запасу і демобілізувався. Саме на той час ці бюро було виведено з підпорядкування військових і передано розшуковій поліції, в якій Кекконен, уже будучи студентом університету, продовжував працювати за сумісництвом аж до 1927 року. Припинилася його поліцейсько-розшукова робота зі скандалом: він опублікував козорі, де обстоював потребу об’єднання всіх поліцейських служб у єдину. Адже у Фінляндії тоді, крім розшукової поліції, існували ще поліції державна, таємна, кримінальна, дорожня, залізнична, морська та військова. Вони підпорядковувалися різним міністерствам, кожна з них мала свій власний бюджет та звітність. Отож з метою економії державних коштів та підвищення ефективності роботи Кекконен запропонував усі їх об’єднати. Така позиція вкрай не сподобалася керівництву розшукової поліції…

У вересні 1921 року Кекконен став студентом юридичного факультету Гельсінського університету. Завершив же навчання аж 1928 року, здобувши ступінь кандидата юриспруденції. Вчився Урго з перервами — адже грошей, зібраних у Каяні, на всі роки не вистачало. І він мусив переривати навчання заради заробітку. Втім, і в місяці, коли вчився, Кекконен працював одночасно не менше ніж у двох-трьох місцях.

Саме в роки навчання в університеті Кекконен серйозно займався легкою атлетикою, з різних її видів кілька разів був чемпіоном Фінляндії. Беручи участь в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи як спортсмен, а згодом як керівник фінляндської делегації, виходець із лісової глушини відвідав чимало країн Європи та Америки, вперше, за його власним висловом, «побачив широкий світ за межами Фінляндії». Він був не лише спортсменом, а й спортивним функціонером — створив та очолив Фінляндський спортивний союз легкої атлетики (СУЛ). На той час панівні позиції у спортивному русі Фінляндії, втім, як і в економіці країни, належали представникам шведомовної меншини. Кекконенів СУЛ був суто «фінською» організацією, об’єднував фіномовних атлетів.

У 1920-ті роки лекції у Гельсінському університеті читалися винятково шведською та німецькою мовами — серед старої професури існувало переконання, що фінська мова — «сільська», «ненаукова». Відповідної термінології справді не було. Кекконен очолив рух студентів за переведення навчання на фінську мову, став головою Товариства фінізації Фінляндії, головним редактором журналу «Суомолайнен Суомі» (Фінська Фінляндія), в якому писав козорі під псевдо Мієс Суомолайнен (людина фінська) за аналогією з гомо сапіенс (людина розумна). Окрім того, наш герой став членом правління впливового Академічного карельського товариства (АКС). Воно об’єднувало студентів і випускників університетів — ветеранів війни за незалежність 1918 року, а також добровольців — учасників бойових дій 1919—1922 років за возз’єднання Східної (російської) Карелії з Фінляндією.

Уже наприкінці 1920-х років Кекконен сформувався як молодий впливовий політик право-консервативного табору. Саме тоді він пов’язав свою долю з Аграрним союзом (через кілька десятиріч перейменованим на Партію центру), в лавах якого залишався до самої смерті.

Водночас він ніколи не належав до ультраконсерваторів-націоналістів, досить впливових у Фінляндії у 1920—1930-х роках. Кекконен вважав себе селянином і обстоював інтереси, зокрема, безземельних торпарів. Також він украй негативно ставився до спроб ультраправих обмежити демократичні свободи у Фінляндії, розгромити Соціал-демократичну партію. Хоча Кекконен, на відміну від Леніна, вважав, що інтереси селян і робітників є антагоністичними, він виступав за інтеграцію соціал-демократів до політичної системи країни. Може, саме завдяки позиції Кекконена та його старших однодумців пізніше, страшної зими 1939—1940 років, коли Сталін намагався завоювати Фінляндію, робітники, більшість яких перебувала під впливом соціал-демократів, одностайно стали на захист незалежності країни.

Закінчивши університет, Кекконен почав працювати у Міністерстві сільського господарства, паралельно ставши юрисконсультом Спілки сільських комун і головним редактором журналу «Мааласкунта» (Сільська комуна). Окрім того, очолив Гельсінську окружну організацію Аграрного союзу. 1931 року він був одним із головних організаторів президентської кампанії лідера аграріїв Кюесті Калліо. «Лише фінський селянин Калліо як президент республіки буде найкращим захистом її від ворогів, хоч би ким вони були», — стверджував Кекконен. Калліо тоді програв і був обраний президентом тільки на наступних виборах 1937 року.

1932 року Кекконена було призначено молодшим урядовим секретарем у Міністерстві сільського господарства (щось на зразок заступника міністра). Тоді ж він став аспірантом-заочником одного з німецьких університетів і 1936 року захистив дисертацію доктора юридичних наук. 1932—1936 років Кекконен по кілька разів на рік їздив до Німеччини. Саме в цей час до влади прийшли нацисти. Аспірант не поділяв захоплення багатьох фінських правих Гітлером, зокрема вкрай негативно поставився до заборони всіх політичних партій, крім нацистської.