Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Найтрагічнішим для Німеччини наслідком Великої депресії став прихід до влади Гітлера. Нацистського режиму Ергард категорично не сприйняв. Він відкидав зоологічний антисемітизм гітлерівців — адже в його рідному Фюрті була найбільша у відсотках до всього населення міста єврейська громада в Німеччині, євреєм був і його вчитель та друг Оппенгаймер. Відтак Ергард був переконаний, що «антисемітизм, як і будь-який інший різновид нелюдськості, є порушенням заповідей Божих, а отже, гріхом». Але, мабуть, ще вагомішою підставою для неприйняття Ергардом нацизму стала діаметральна протилежність двох моделей — нацистської та його власної — у сфері управління економікою. Ергард вважав найвищою цінністю економічну свободу, Гітлер же уперто й послідовно ту свободу обмежував, «мобілізуючи» економіку для розв’язання «завдань, які стоять перед націонал-соціалістичною державою».

Наприкінці 1930-х років професор Ергард був заступником директора Інституту економічних досліджень, головним редактором інститутського журналу. Проте свободи наукової творчості, можливості публікувати щось, що суперечило теорії та практиці нацизму, в нього вже не було. Дедалі частіше він годинами грав на роялі — адже музика була для нього єдиним «захистком та протиотрутою від варварського смороду націонал-соціалізму». Ергард навідріз відмовився вступити до нацистської партії, членом якої просто зобов’язаний був стати кожний «справжній німецький науковець». В його робочому кабінеті замість обов’язкового портрета фюрера висіла репродукція баварського гірського пейзажу, а на офіційне привітання «гайль Гітлер!» замість «зіґ гайль» він відповідав традиційним баварським «ґрюс Ґотт». 1940 року Ергарда запросили очолити кафедру в його рідній ВТШ. Та для цього був необхідний «суто формальний крок» — вступити до нацистського Союзу викладачів вищої школи. Ергард на це не пішов, і призначення не відбулося. Зрештою 1942 року з’ясувалося, що серед усіх працівників Інституту єдиний, хто не вступив до нацистської профспілки — Німецького трудового фронту, — заступник директора Ергард. У нього відбулася дуже жорстка розмова з Ферсгофеном, який давно вже здійснив «компроміс», ставши членом НСДАП. Директор кричав, що Ергард «через свою віслючу впертість доведе всіх до концтабору». Ергард замість заяви на вступ до профспілки написав заяву про звільнення…

Вже після війни багато хто з аналітиків та журналістів намагався з’ясувати: чому ж Ергардом, з його неприхованим, навіть демонстративним неприйняттям нацистського режиму, не зацікавилося гестапо, чому його не заарештували? Якоюсь мірою «охоронною грамотою» йому служив статус героя та інваліда Першої світової. Але тільки якоюсь мірою. Може, просто пощастило? Принаймні, жодних доказів якогось його «таємного» співробітництва з керівництвом Третього рейху знайти не вдалося. Хоч як прагнули здобути такі свідчення його політичні опоненти у ФРН та «дослідники» з Інституту сучасної історії НДР.

Здавалося, що Ергард пішов у «нікуди». Розраховувати на роботу в жодному університеті, жодному науково-дослідному інституті нацистської Німеччини він не міг. Проте безробітним професор не лишився. Він отримав гроші на створення власного невеличкого дослідницького центру. «Грант» Ергардові дало керівництво «Райсхсґруппе Індустрі» — об’єднання промисловців у нацистській Німеччині. І річ навіть не в тім, що виконавчим директором «Райсхсґруппе» був чоловік Ергардової сестри Рози Карл Гутх. Просто значна частина німецької бізнес-еліти, особливо представники тих її галузей, що не були безпосередньо пов’язані з військовою промисловістю, всупереч радянським міфам, були зовсім не в захваті від нацистського режиму. Вони вже 1942 року, коли Гітлер був, здавалося, на пікові своєї могутності, передбачали крах режиму і поразку Німеччини у війні. Головним завданням (звичайно ж, не зафіксованим у жодних документах) Ергардового Промислового інституту стала розробка макроекономічної стратегії до дня «X» — дня, коли Гітлер зникне з політичної сцени. Ергард мав розробити стратегію виходу з кризи у післявоєнний період. «У мене з’явилася, врешті, можливість спокійно й системно проаналізувати всю абсурдність економічної й фінансової політики режиму», — писав він. До кінця війни Ергард опублікував лише кілька малозначних досліджень суто прикладного характеру. Справжня його робота в умовах нацистської Німеччини мала секретний характер і вилилася в закінчений у березні 1944 року меморандум під «конспіративною» назвою «Військове фінансування й консолідація заборгованості» обсягом 268 сторінок машинопису. Насправді це був неупереджений аналіз стану економіки гітлерівської Німеччини і план відродження народного господарства країни після неминучої, як стало вже цілком зрозуміло, поразки у війні. У серпні 1944 року, лише через місяць після невдалого замаху на Гітлера, коли масштаби нацистського терору сягнули ще небаченого, справді апокаліптичного рівня, кілька десятків найбільших німецьких промисловців та банкірів обговорили меморандум Ергарда та план Кайзера, керівника аналогічної наукової групи, створеної Об’єднанням німецьких приватних банків. Капітани німецької індустрії та фінансів схвалили меморандум Ергарда і вирішили підпорядкувати групу Кайзера Промисловому інституту. Примітно, що всі основні напрямки економічних реформ, які Ергард так рішуче й послідовно проводив 1948 року як міністр економіки, були сформульовані ним іще в меморандумі 1944 року. Пізніше він лише деталізував ті напрями й адаптував їх до конкретики політичної та економічної ситуації в країні.

22 жовтня 1945 року доктор Ергард розпочав роботу міністром економіки окупованої американцями Баварії. Від перших днів після краху нацистського режиму Ергард співпрацював з окупаційною адміністрацією, спочатку як віце-бургомістр свого рідного Фюрта, потім як радник американської військової адміністрації Верхньої та Середньої Баварії. «Я на той час досяг тієї пори зрілості, коли почувався просто зобов’язаним взяти безпосередню участь у громадських справах, — писав Ергард. — Я розумів: зараз має народитися щось принципово нове… Я був уже досить старим, але й ще досить молодим, щоб самому брати участь у творенні цієї нової реальності». Йому було тоді 48 років.

Проте насправді час Ергарда ще не прийшов. Адже у березні 1946 року західні союзники узгодили зі Сталіним секретний «Індустріальний план» для Німеччини, який передбачав, що обсяги промислового виробництва у країні повинні в майбутньому складати 50—55 відсотків довоєнного рівня, важке машинобудування, авіа-, суднобудування та ще 11 галузей важкої промисловості повинні бути повністю знищені, німецький експорт має зводитися до вугілля та інших видів сировини, а життєвий рівень населення не повинен перевищувати 74 відсотків довоєнного, тобто бути на рівні 1932 року — піку Великої депресії. Відтак Ергардові глобальні плани створення в Німеччині ефективної соціально-економічної системи були просто не потрібні західним союзникам. Наразі його міністерству доводилося займатися втіленням у життя вказівок окупаційної адміністрації, яка в цілому проводила курс на деіндустріалізацію Німеччини.

Проте до 1948 року політична ситуація докорінно змінилася. Почалася «холодна війна», Сталін у радянській зоні окупації активно будував «свою» Німеччину, докладаючи титанічних зусиль, аби поширити контроль Москви на всю країну. Штучна консервація в західній частині країни післявоєнної розрухи грала в цьому питанні на руку «кремлівському горцеві». Відтак частина американської політичної еліти дійшла висновку, що німцям слід дати шанс, принаймні в західній частині країни, контрольованій Вашингтоном, Лондоном та Парижем, відновити економіку і забезпечити хоча б прийнятний рівень життя більшості громадян. Тим більше, що Конраду Аденауеру, якого західні союзники дедалі однозначніше розглядали як лідера майбутньої Німеччини (чи хоча б Західної Німеччини, як, зрештою, і сталося), вдалося переконати їх, що очолювана ним держава не становитиме загрози для західних демократій, а, навпаки, зможе стати важливим чинником у боротьбі проти ймовірних спроб СРСР встановити свій контроль над усією Європою. Проте ситуація зовсім не була однозначною. Чимало хто з американських можновладців і далі вважав, що допускати відродження Німеччини не можна. У Британії на той час правили лейбористи, які активно запроваджували елементи командно-розподільчої системи та обмежували економічну свободу у власній країні, а відтак, і у своїй окупаційній зоні в Німеччині, більшості ж французів, які зазнали принижень та страждань під час п’ятирічної нацистської окупації, сама думка про «шанс для Німеччини» видавалася небезпечним абсурдом.

Парадокс «Ергардової грошової реформи» 20 червня 1948 року полягає в тому, що й розробляв її план, і ухвалював рішення про її впровадження в життя зовсім не… Ергард. Схему реформи розробили ще 1946 року американські експерти Колм, Ґолдсміт та Додж, а рішення про її впровадження в життя ухвалював верховний комісар США в Німеччині генерал Люціус Клей. Ергард з квітня 1948 року був директором Управління економікою Об’єднаної економічної області (до якої спершу входили американська та британська окупаційні зони, а за кілька місяців було приєднано і французьку). Фактично він виконував функції міністра економіки відроджуваної в Західній Німеччині держави, яка формально була проголошена лише у вересні 1949 року, але аж до середини 1950-х років не мала повного суверенітету і змушена була узгоджувати свою політику з державами-переможницями. Ергард був ознайомлений із секретним планом Колма—Ґолдсміта—Доджа, проте американці не дозволили йому внести в той план жодних уточнень, а про те, що реформа почнеться саме 20 червня, він дізнався від генерала Клея лише ввечері 18 червня. Спершу обурений, Ергард заявив Клею про свою відставку, але вже через кілька годин у виступі по радіо першим повідомив німців про реформу, повернувши справу так, немовби це було його власне рішення!

20 червня кожен німець отримав по 40 новеньких «твердих» марок, згодом — ще по 20. Зарплати та пенсії надалі мали виплачуватися у співвідношенні 1:1, половина готівки та заощаджень громадян обмінювалася 1:10, друга половина — пізніше у співвідношенні 1:20. Грошові зобов’язання підприємств перераховувалися як 1:10, а зобов’язання банків та державних установ колишнього рейху анулювалися. Реформа справді мала «грабіжницький» характер, але давала шанс припинити гіперінфляцію, що лютувала у країні, і розпочати економічний розвиток з «чистого аркуша».

Але це був тільки шанс. Ергард був переконаний, що у випадку, якщо після грошової реформи не буде негайно докорінно змінено характер управління економікою, весь позитивний ефект від вельми болючої для населення реформи буде розтринькано протягом кількох місяців. І Ергард здійснив цей крутий поворот. Уже 21 червня в урядовому бюлетені було опубліковано чотири ключових документи, які вступали в силу 1 липня і, за словами Ергарда, «одним махом викинули до сміттєвого кошика сотні всіляких наказів та розпоряджень, які регулювали економічне життя та ціни… При цьому ми вдалися до єдино можливого методу — відмовилися від переліку всього того, що втрачає силу, і чітко позначили лише те, що мало залишатися в силі. Таким чином було здійснено величезний крок до мети, якою є звільнення економіки від безпосереднього впливу бюрократії».

Пікантність ситуації полягала в тому, що це рішення Ергард ухвалив без дозволу і навіть без відома окупаційної адміністрації. За кілька днів до грошової реформи Ергарду разом з Аденауером вдалося протиснути «Закон про принципи господарської структури і політики цін після грошової реформи». Цей шедевр юридичної казуїстики давав Ергардові підстави (хоч і доволі сумнівні) зробити те, що він зробив. Але ані західні союзники, ані вельми потужні в Західній Німеччині соціал-демократи, які тоді послідовно обстоювали подальше одержавлення економіки, просто уявити собі не могли, що Аденауер та Ергард зважаться на настільки докорінні зміни в соціально-економічному житті країни на такій хиткій підставі. Розгорівся грандіозний скандал. Від Ергарда вимагали негайно скасувати свої рішення, аби «не допустити хаосу». Вирішальною стала розмова директора Управління економікою з генералом Клеєм.

— Я не порушував постанов військової адміністрації про квотування і контроль, — заявив Ергард. — Я їх просто скасував. І радше піду у відставку, ніж відмовлюся від свого рішення.

— Слухайте, пане Ергарде, всі мої радники категорично проти того, що ви зробили.

— Ви не самотні, пане генерале. Майже всі мої радники теж проти.

— Ну, добре. Я, звичайно, не фахівець, але інтуїція підказує мені, що ви на правильному шляху. Продовжуйте, — підсумував Клей.

Через багато років, уже після смерті Ергарда, генерал стверджував, що це рішення було найважчим і найвідповідальнішим у його житті. Натомість у кабінеті міністра економіки, а згодом федерального канцлера на найпочеснішому місці завжди висів портрет генерала Клея. Поруч зі світлиною професора Оппенгаймера.

Суть економічної реформи Ергарда можна звести до кількох основних пунктів:

— використати стабілізуючий ефект грошової реформи і провести якнайширшу лібералізацію цін;

— скасувати численні регламентації і постанови, що сковували суб’єктів господарювання;

— створити максимально сприятливі умови для вільної конкуренції через жорстке антимонопольне та антикартельне законодавство;