Розділ «Олекса Підлуцький 25 портретів на тлі епохи»

Нищівна поразка і перемога на окремо взятому острові

Протягом багатьох років Цзян Цзінґо посідав порівняно невисокі посади в ґоміньданівській адміністрації — заступника начальника відділу безпеки в адміністрації провінції Цзянсі, спеціального уповноваженого — контролера по округу Ганьнань, завідувача навчальної частини Центральної нарсомольської школи (Народний союз молоді — молодіжна організація Ґоміньдану, а сама школа — кузня партійної еліти), начальника Головного політичного управління Молодіжної армії (у складі 8 дивізій). Так минуло 7 років, під час яких війська Ґоміньдану й союзних їм на той час комуністів зазнавали поразки за поразкою від японців, які скуповували дедалі більшу частину Китаю.

І лише в серпні 1945 року все докорінно змінилося — Радянський Союз вступив у війну проти Японії, американці піддали атомному бомбардуванню Країну вранішнього сонця, й за кілька днів Токіо капітулював.

Тепер на порядок денний стало вкрай важливе питання: хто — комуністи чи ґоміньданівці — встановить контроль над величезними й чи не найрозвинутішими у країні районами Маньчжурії, куди на зміну японським прийшли радянські війська?

Генералісимус відрядив свого сина — знавця російської мови і радянських звичаїв — до Харбіна — встановлювати контакти з радянською військовою адміністрацією. Двічі в 1945 році Цзян Цзінґо виїздив у складі делегацій Китайської республіки до Москви, де, зокрема, зустрічався сам на сам зі Сталіним. Проте виграти цю дипломатичну гру чи бодай здобути хоч якісь суттєві результати сину Чан Кайші не вдалося. Ґоміньданівський уряд був змушений визнати незалежність Зовнішньої Монголії, яку доти вважав невід’ємною частиною Китайської держави, хоча Радянський Союз проголосив там Монгольську Народну Республіку і встановив над нею свій повний контроль ще 1921 року. Та й щодо головного питання ґоміньданівців чекало фіаско — виведення радянських військ із Маньчжурії 1946 року було організовано таким чином, що владу на цих територіях і всі багаті матеріальні ресурси захопили комуністи, які негайно розпочали нову війну проти Ґоміньдану.

Обмеженість місця не дозволяє переповідати всі перипетії громадянської війни 1946—1949 років у Китаї. Підсумок відомий — Ґоміньдан зазнав повної поразки, і 10 грудня 1949 року літак із генералісимусом Чан Кайші та його сином Цзян Цзінґо, який на той час став найближчим помічником батька, відірвався від злітної смуги аеропорту Ченду, на яку через 25 хвилин увірвалися танки комуністів, і взяв курс на Тайвань. Але ще перед цим, улітку 1948 року, Цзян Цзінґо мав досвід, щоправда негативний, керівництва економікою. В умовах наступу комуністів галопуюча інфляція і спекуляція підривали тил Ґоміньдану. Було вирішено запровадити «золотий юань», змусити населення поміняти на нову стійку валюту всі їхні запаси золота, срібла та іноземної валюти, а ціни на всі товари заморозити. Цзян Цзінґо отримав посаду економічного комісара в Шанхаї — найбільшому економічному центрі країни. Він сформував спеціальні «загони приборкання і творення» з 12 тисяч молодиків, які почали «нищення тигрів» — буквально розгромили весь чорний ринок величезного міста і за один місяць вилучили золота, срібла та валюти на 300 мільйонів доларів — колосальна сума як на ті часи! Але очікуваний «золотий вік» — зі справедливою торгівлею за національну валюту і за фіксованими цінами — чомусь не прийшов. Ринок розвалився взагалі — з продажу зникли будь-які товари, і населення міста почало голодувати. Урядові довелося відмовитися від свого експерименту і відкликати Цзян Цзінґо з Шанхая. Слід відзначити, що зі свого невдалого шанхайського досвіду Цзінґо зробив дуже далекосяжні висновки — ніколи більше за всю свою багаторічну активну політичну діяльність він не намагався «ґвалтувати» економічне життя.

Навесні 1950 року на Тайвані — «останньому притулку» Ґоміньдану — панувала атмосфера безнадії. До 7 мільйонів корінних мешканців острова долучилося ще понад два мільйони біженців з континентального Китаю — це були переважно вояки, офіцери та чиновники. Лише незначній частині з них вдалося вивезти на острів родини. Розбита армія була деморалізована. Хайнань — другий великий острів, де з осені закріпилися ґоміньданівці, комуністи у квітні 1950-го захопили за 6 днів. А головне, американці — єдина й остання надія — дійшли висновку, що Ґоміньдан, який «програв» величезний континентальний Китай, уже ніщо не врятує. І тому витрачати сили на його підтримку немає сенсу. Більшість тайванців вважала встановлення комуністичної влади меншим злом порівняно з кривавою війною. Тим більше, що прибульці захопили практично всю владу на Тайвані, а небагатих ресурсів не вистачало на всіх — нічого було їсти, ніде жити.

Порятунок прийшов неочікувано — 25 червня 1950 року північнокорейські комуністи несподівано перейшли 38-му паралель і напали на Південну Корею. Їй на допомогу під прапором ООН прийшли американські війська, а північнокорейським комуністам — кілька мільйонів їхніх китайських однодумців-«добровольців». З 1950-го до 1953 року тривала корейська війна, де фактично воювали між собою США та комуністичний Китай за підтримки СРСР.

Чан Кайші отримав час, щоб перегрупувати свої сили, а також військову підтримку американського флоту як гарантію проти вторгнення.

Проте позиція Ґоміньдану залишалася вкрай хиткою. І Пекін, і Тайбей визнавали (і визнають досі), що існує одна держава — Китай, а Тайвань — лише провінція цієї держави. І уряд КНР у Пекіні, і уряд Китайської республіки на Тайвані вважали і вважають кожний себе єдиним законним урядом єдиної країни. А двом урядам в одній країні, як відомо, тісно.

У Ґоміньдану залишався єдиний шанс — на практиці здійснити на одному окремо взятому острові те, що послідовники доктора Сунь Ятсена 25 років лише обіцяли, обіцяли, обіцяли зробити в усьому Китаї — побудувати квітучу економіку загального добробуту.

І Чан Кайші та його сину і наступнику Цзян Цзінґо вдалося зробити це! Можна було б довго розводитися про «тайванське економічне диво». Але — тільки кілька цифр: у 1950 році валовий внутрішній продукт у розрахунку на душу населення в розореному багаторічною війною злиденному континентальному Китаї і не менш злиденному Тайвані були практично однакові: 1:1. У 1973 році (коли Цзян фактично перебрав владу з рук тяжко хворого батька) співвідношення було 6,5:1 на користь Тайваню. У другій половині 1990-х ВВП на душу населення на Тайвані був уже в 25 разів вищий, аніж у КНР. І це після всіх таких успішних економічних експериментів комуністичної влади! Звичайно ж, континентальний Китай, який у 60 разів перевищує за населенням Тайвань, уже зараз має більшу абсолютну вагу в економіці світу. Але те, що Тайвань зі своїм трохи більшим за 20 мільйонів населенням посідав за підсумками минулого року 14-те місце у світі за обсягами зовнішньої торгівлі і 4-те місце за золотовалютними запасами — про щось та говорить.

Цзян Цзінґо в період з 1950-го по 1965 рік, будучи фактично правою рукою свого батька-президента, обіймав одночасно десятки посад, серед яких були такі екзотичні, як генеральний директор компанії з виробництва навчальних фільмів для працівників сільського господарства. Проте головні сфери його діяльності — контроль над спецслужбами, які вели вкрай жорстоку боротьбу з «комуністичними агентами», «саботажем» і навіть «поразницькими настроями», та політична (читай антикомуністична) робота в армії. Сам Цзян постійно читав своїм бійцям лекції на теми «Правда про агресію російського імперіалізму в Китаї», «Політробота в армії — важка, але почесна справа», «Революційне серце, умілі руки» тощо.

«Коли 1952 року кампанію з перетворення партії було завершено, реорганізований Ґоміньдан разюче нагадував свого заклятого ворога — Комуністичну партію Китаю», — пише американський історик Стів Цан.

Державна система Тайваню стала, таким чином, немовби дзеркальним відображенням комуністичних режимів: усе схоже, все таке саме, тільки ліва та права сторони помінялися місцями. Хоча, звичайно, тоталітарним режим не був ніколи, опозиція завжди існувала. Та й в економічному плані на острові панували ринкові закони.

1965 року Цзян Цзінґо став міністром оборони, а 1969-го — ще й заступником спікера парламенту.

Навіщо руйнувати те, що сам побудував?

1973 року 86-річний Чан Кайші тяжко захворів і фактично відійшов від управління державою. Генералісимус помер 5 квітня 1975 року. І хоча ще три роки обов’язки президента формально виконував віце-президент Янь Цзягань, фактично всю повноту влади вже з 1973-го зосередив у своїх руках Цзян Цзінґо. 1978 року він був і формально обраний президентом. І до самої смерті 13 січня 1988 року залишався на чолі Тайваню.

На роки його правління припали нові нелегкі випробування для Ґоміньдану. Ще 1971 року місце Китаю в ООН, яке від 1945 року займали чанкайшісти, було передане комуністичному Пекіну. Вже в першій половині 1970-х практично всі країни світу розірвали дипломатичні відносини з Тайбеєм — це було неодмінною умовою встановлення повномасштабних відносин із Пекіном. Країна, попри свої високі економічні показники, фактично потрапила до дипломатичної ізоляції. Другим викликом стала нафтова криза 1974 року — для країни, що на той час виходила на світовий ринок переважно із продукцією легкої промисловості та пластмасами, це було вкрай небезпечно.

І команда Цзян Цзінґо чудово справилася з викликами часу. Йому вдалося провести модернізацію економіки, створити на Тайвані базу власної важкої індустрії, а з початку 1980-х років здійснити прорив на ринок високих технологій — і нині Тайвань є одним з найбільших у світі виробників аудіо- та відеотехніки, комп’ютерів та вузлів до них.

Цзян Цзінґо вдалося на практиці побудувати той «державний соціалізм», про який ще на початку XX століття писав Сунь Ятсен, або ж соціальну ринкову економіку з китайською специфікою. Саме в цзянівському Тайвані був і є один із найнижчих у світі коефіцієнтів Джині — розриву у рівні споживання 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших громадян.

Ще одним звершенням Цзяна став демонтаж авторитарного однопартійного режиму, який він сам вибудовував на Тайвані багато років. Ухвалена 1947 року ще на континенті конституція Китайської республіки мала цілком демократичний характер, передбачала багатопартійну систему, свободу слова, друку тощо. Біда була тільки в тому, що ще 1949 року у зв’язку із введенням на Тайвані військового стану її дію було «тимчасово» призупинено. І так тривало… 38 років.