Розділ «Глава 8 Доленосні дарунки»

– Лейлою?.. – здивувалася Луїза-Єлена, хоча й знала, що чоловік півжиття прожив на Сході.

– Лейла. Удовиця-турчанка. Відтоді, як нас із Софійкою розлучили… Знаєш, я тоді вирішив, що більш ніколи вже не покохаю!

– Наївний!.. – Попри напруженість моменту, Луїзі-Єлені на мить зробилося весело.

– Авжеж, – погодився Григорій. – Минуло майже півтора десятиліття, і чорні, немов ніч, очі Лейли трохи підлікували кровоточиві рани мого серця. Проте і з нею не судилося стати щасливим остаточно.

– Це тому, що ти католик, а вона – мусульманка?

– Тоді ми не зважали на релігійний бар'єр, – чесно зізнався Григорій, – хоча ти маєш рацію: наше з Лейлою кохання було приречене від початку… от хоч би з-за різниці у вірі!

– То вона тебе зрадила?

– Навпаки: віддала життя і своє, і майже всіх своїх челядників, тільки б не зраджувати мене.

Велика світла кімната немовби поменшала і трішечки затемнилася.

– Так-так, мені й самому моторошно згадувати про це, але ж воно було, було!.. Як і у кожного, у мене є могутні вороги. Один з тих негідників вирішив використати наше кохання заради досягнення перемоги наді мною. Тоді Лейла заразилася смертельною хворобою. І весь свій дім заразила також…

– Не згадуй про подібне більш ніколи, прошу, – благально мовила Луїза-Єлена.

– Я не говоритиму, авжеж. Тільки от зараз сказав, і годі.

– Чому саме зараз?

– Бо нині Різдво, а під час свят про минуле горе забути легше. До того ж ти інакше не зрозумієш, наскільки я щасливий тим, що доля милосердно подарувала мені третє кохання!

Абсолютно несподівано Григорій зірвався зі свого крісла, впав перед дружиною на одне коліно й мовив урочисто:

– Хай як безглуздо це звучить, проте нині й зараз, люба моя Олено, я присягаюся будь-що уберегти наше з тобою кохання від ще більших нещасть, ніж ті, що спіткали колись мене, Софію та Лейлу! Повір: я дуже-дуже старатимусь, щоб ти була зі мною тільки веселою та щасливою. А щоб сумною та нещасною – то цього не станеться ніколи-ні-коли! Бо всю свою невитрачену ніжність із задоволенням віддам тобі!.. Тільки тобі одній, кохана моя Олено, пані змученого мого серця!..

Сказав це – і завмер, припавши губами до її руки. А Луїза-Єлена сиділа у кріслі мовчки та голубила світле хвилясте волосся Григорія. У цей момент вона ненавиділа нинішню моду, що змушувала чоловіків ховати справжню зачіску під перукою. Як добре, що зараз вони вдягнуті просто, по-домашньому… без цих ідіотичних витребеньок… Адже у нього таке красиве, м'яке шовковисте волосся, яке настільки приємно пестити!..

– І ще красно дякую за «синіх шведів», люба моя Олено.

– За що ж тут дякувати?

– За чудовий весільний дарунок.