Польовий командир

його вчинок з вудкою оцінила дуже високо.

— Грамота – не орден і не медаль, — постановила вона, — та

все одно – нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я

зараз...

І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в

ліжку Петренко давно не сподівався...

Не те, щоби Петренчиха була геть байдужою до чоловіка.

Навпаки, ревниво помічала, як стріляли очима убік її хороброго

прикордонника інші жінки — стерви хтиві, одне на думці! Не сказати,

що нехтувала ним, зневажала та не боялася втратити. Ще й як

цінувала та неабияк страшилася! Видний, якщо не сказати – завидний,

чолов’яга. Не гульвіса, не бабій, вживає — помірно, руки – золоті. На

селі, як привозила його до батьків знайомитись, дівки від заздрощів

15

тічними суками мало не завили: "І де вона собі такого сокола

знайшла?"

А таки справді – сокіл: ставний, лицем чистий, чуприна хвацька...

І форма військова пасує... Жити б та тихо радіти. Та от біда – нелюб...

А що було робити, як їй було тоді вже двадцять п’ять, а всі подруги

давно заміж повиходили? Пішла за того, хто кликав, хвалити Бога, що