Польовий командир

українськими словами. Шульженкові ж однолітки й ті слова розгубили.

Та й то: де б навчилися, як ані школи тобі української, ані газети, а

радіо та ТБ акали та ґекали суціль по-московському? Проте

далекосхідні переяславці — Шульженки, Лученки, Лаєнки, Пастушенки,

Бабенки, Завгородні, Орленки та навіть Москаленки – не забули,

звідкіля вони вийшли, й народу свого не зреклися. По сусідніх же селах

та селищах колишніх українців аж так добряче розбавили й

перемішали з іншими переселенцями, що вони й самі стали вважати

себе росіянами: "А вот так ето: батя с мамашей, те – да, хохли, а я

нєт, я – русскій, і ето факт!" Сусіди — з колишніх рязанських чи

калузьких — цей факт охоче визнавали під час переписів населення, а

от, збираючи врожай, заздрісно косували за межу на ділянки

"фактічєскіх русскіх": " У мєня нє растєть, а у него вона кака картоха!

І то: йон же хахол!"

...Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років

не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у

футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками.

Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не

наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити

поїхав без особливих сподівань – так, думав, спробую, а там видно