Польовий командир

– знизали плечима у штабі. – Це ж їхня служба!"

Ловити рибу вудкою Петренко не любив з дитинства, бо саме

такий спосіб риболовлі взагалі вважав бездарним марнуванням часу.

Дурне діло – сидіти годинами на березі, утупившись у поплавець, що

погойдується на ранкових брижах. Кинути через річку путанку на ніч чи

затягти волока десь у затоці – оце славно. На "запретці" домовитися з

охороною та поміняти пару пляшок самогону на пару відер рибки –

взагалі екстра-клас. А от замість здорового вранішнього сну годинами

столувати комарів власною кров'ю першої групи та купати в річці

хробака, до того ж ще й без гарантії результату – це, даруйте, не для

Петренка.

Але вудку він вирішив додому обов'язково принести – разом із

грамотою. Хай Валентина знає, що його на службі цінують. І хай

готується – бо ввечері прийдуть колеги, прапорщики Любченко та

Вонсович, тож на столі має бути не гірше, ніж у людей!

Ех, Валентина… Взяла, бач, моду: зудить та зудить – наче той

комар над рибалкою. Усе їй не так: зарплата мала, квартира погана,

пайка цього разу гіршого дали… Часом, коли находив на нього настрій

по-філософському обмізкувати життя, старший прапорщик вражався:

невже оця сварлива баба — то і є та небесна дівчинка з легким