Польовий командир

тижнями виглядати її у поквапливому натовпі. Я зупиняв колони

ворожих броньовиків, подумав Шульженко і наважився. Він запросив

Валентину до кафе неподалік від станції на горнятко кави.

Вони мало знали одне одного, але за кавою чомусь легко

розговорилися. Навіть – відкрили душу. Їй, власне, і не було про що

розповідати: не про роман же з художником, котрий дав коротке щастя

та прикрий осад на все життя? Тому вона більше слухала, але так

співчутливо...

— Вона і не заперечувала, казала: "Ти поліз до тієї дурної

політики. Вас усе одно розчавлять, що мені тоді робити?" Та тільки

коли Ванька-китаєць був уповноваженим з нацменшин і в них усе

почалося, я працював на лісопилці та ніякою політикою не цікавився.

Районний суд миттєво розлучив нас — я таки був не останньою

людиною в тих краях. Я пішов з хати, побудованої власними руками, і

більше ніколи Клавдії не бачив.

— А дітей? — спитала Валентина.

— Дітей теж, — тяжко зітхнув Микола.

Вони трішечки помовчали, і Микола продовжив свою оповідь.

— Усю зиму та більшу частину весни ми успішно опиралися,

вдало маневрували, робили засідки та рейди. А коли зійшов сніг, вони