Польовий командир

пришивала до кітеля нові погони.

— Доброго ранку, кохання моє, — усміхнено привітався Петро.

Вона спідлоба глянула на нього великими карими очима:

— Я сама хотіла того, що сталося вчора, і це було прекрасно, але

тепер ми маємо забути все раз і назавжди.

Петро згадав її, вчорашню: закохану, ніжну й пристрасну. Він

вибрався з постелі, підійшов до неї та поцілував у плече:

— Нізащо. Вчора сталося найкраще, що було в моєму житті.

Жінка вп'ялася поглядом у його вічі.

— Ви можете вигнати мене зараз, Галино Сергіївно, і я негайно

піду й ніколи нічим вас не скомпрометую, — вів своє мужчина. — Ви

можете перевести мене до іншого відділу чи повернути на заставу — я

не скажу жодного слова. Але змусити мене забути, як кохають по-

справжньому, не у вашій владі.

Вона зовсім не хотіла проганяти Петра. Увечері він говорив їй те,

чого ніколи не чула вона від чоловіків раніше. Він ставився до неї, як

до богині, був ніжним та сильним. Він кохався, як бог, — і змушував її

плоть раз по раз переможно торжествувати. А який приємний запах у

його тіла... І голос — так би й слухала. Він абсолютно не збирався

користатися стосунками з нею... У неї теж було не так багато такого, що