Розділ «Частина друга»

Омелько на мить замислився.

– Добавити б щось! – мовив нарешті. Король поглянув на здивованого Енгофа, мовляв: а що я вам казав?

– Ти бажаєш торгуватися, нерозумний? – холодно кинув він запорожцю.

– Ніколи! – вигукнув Омелько, і голос його втратив жартівливі нотки, виріс і зміцнів. – Бажаю лише, пихатий королю, вмерти так, як личить справжньому воїну. Як вмирали батько і дід мої на полі бою, залишаючи по собі світлу пам'ять і науку кохати свою Батьківщину. І не турбує мене життя, що його ти великодушно пропонуєш мені повернути, позаяк воно тобі не належить. Лише Богу і Батьківщині.

Ян Казимир, відчуваючи, як у грудях у нього росте роздратування, повернув коня і поїхав геть.

– Він не чаклун, він звичайний дурень, – кинув він злим голосом, – убийте його!

І одразу ж постав перед Омельком цілий ліс жовнірських пік. Зібравши останні сили, кинувся він на них і раптом застиг, відчувши під самим серцем холодну крицю. Здійняв погляд до блакитного неба Омелько і прошепотів:

– Прощавайте, браття мої любі, прощавай, Україно мила! Прощавай і ти, Богуне, зроби, що я не зміг і не встиг!

І погляд старого вояки згас, а душа його полетіла у блакитну височінь.